Мені було три роки, коли розійшлися мої батьки. Від безвиході мати залишила мене у своїх батьків, бо працювала допізна. Я ходила до сільської школи, мати приїжджала у вихідні. Зі мною жили бабуся, дідусь, їхній молодший син зі своєю родиною.
Літні люди були дуже хороші. Гарні та порядні, але більше уваги приділяли дітям сина. Бабуся переживала за невістку, що їй може не сподобатися, що я живу з ними, тому більше уваги та часу проводила з її дітьми. Так поводилася і мати.
Після я школи вступила до вишу і відразу, після закінчення першого курсу вийшла заміж за людину, яку мало знала. Він це зробив, тому що йому зрадила кохана дівчина, і щоб забути її він пішов на цей крок. Живу із ним майже 30 років.
Жодного разу я від нього не чула теплих слів. Жила як робот, робила все, що треба. Він багато разів мене ображав, я ніколи нікому не розповідала його слова, жодного разу від нього не йшла, просто тихо плакала. Я намагалася завжди забути погане, щоб не мучити себе.
Так минула моя молодість. Завжди як муха в окропі, щоб у дітей було все. Віддала всю себе їм. Нині мої діти дорослі. Вони певною мірою стали егоїстами. Якщо диті не бачили, як до їхньої матері ніхто добре не ставиться, вони теж не ставитимуться. Їм нічого не варто сказати мені образливі слова, які роздирають душу.
За п’ять хвилин забувають і починають розмовляти, як ні в чому не бувало. Я продовжую робити все, що вони попросять і навіть не попросять. Я всім потрібна лише тоді, коли їм погано. Легше терпіти образи від чужих людей, ніж від дітей.
Невже все життя мені судилося так прожити і не побачити ласки та кохання від рідних дітей? Завжди читаю, що пишуть інші люди, намагаюся знайти свої помилки, думаючи, що вся проблема в мені. Як бути? Може хтось зможе дати пораду? Допоможіть. Насправді дуже тяжко.
