— Ніно Павлівно, ви чарівні. Мій Роман щосереди, за його словами, рятує світ. — От він його й рятує. Одну конкретну громадяночку. Вже третій тиждень поспіль

Одного разу Ніна Павлівна, сусідка по ділянці, перехопила Аліну біля хвіртки, коли та обережно ставила на землю пакет із саджанцями. Жінка озирнулася, ніби боялася, що її слова почує паркан, і почала говорити швидко, майже пошепки, ковтаючи слова.

— Аліночко, я не пліткарка, ти ж знаєш. Але щосереди у вас тут постійно стоїть одна й та сама машина.

— Так це ж наша, Ніно Павлівно. Не привид якийсь.

— Наша, то наша. От тільки за кермом ваш Ромчик, а поруч із ним — дівчина. Брюнеточка. І вони, судячи з усього, зовсім не грядки копають.

Аліна ледь чутно засміялася. Це був короткий, сухий сміх, ніби тріснула трісочка.

— Ніно Павлівно, ви чарівні. Мій Роман щосереди, за його словами, рятує світ.

— От він його й рятує. Одну конкретну громадяночку. Вже третій тиждень поспіль.

Аліна мовчки підняла пакет і подякувала. Вона йшла до будинку, а всередині щось тихо опускалося, як осідає пил після грюкнутих дверей. Присіла на сходинку ґанку і почала рахувати — не зради, а платежі.

П’ять років шлюбу. Дітей вони так і не завели: спочатку інститут, потім «давай хоч рік поживемо для себе», потім «ще два». Жили, звісно, гарно: мандрівки в гори, відпочинок на морі, вечірки з друзями, легкі гроші, жодних серйозних зобов’язань.

Жили у дідовій квартирі, за оренду платити не треба було, меблі добротні — дід облаштовував усе так, ніби збирався жити вічно.

Потім дідусь, після складної операції, пересів у візок, і матір забрала його до себе. Квартиру не переписували — просто віддали Аліні з Романом. І саме тоді в Романа почало саднити самолюбство.

— Я ніби квартирант у твоїй хаті, — казав він. — Друзі глузують: мовляв, розлучайся, ми її відіб’ємо, у неї ж усе готове.

— Друзі в тебе багаті на гумор. Але бідні на все інше.

— Алю, я серйозно. Хочу чогось свого. От, дачу візьмемо в іпотеку. Трава, свіже повітря, гойдалки. А там і діти з’являться.

Саме на цьому слові він її й підчепив. Як рибалка гачком за губу.

Іпотеку оформили на його матір, Тамару Сергіївну, — у неї була бездоганна кредитна історія. В самого ж Романа історія була така, що йому навіть монітор у розстрочку не дали б: раніше брав кредити, сплачував як вийде, а виходило погано.

— Схема проста, — пояснював він, малюючи пальцем у повітрі. — Батьки продають гараж та машину, вносять перший внесок. А ми потім гасимо.

— «Ми» — це дуже цікавий займенник. У мене й так вже автокредит висить.

— Ну ти ж не сама! Я теж вкладаюсь!

— Романе, ти вкладаєшся лише ентузіазмом. А його, на жаль, у касі не приймають.

Тоді він награно образився, пішов у кімнату, увімкнув свій потужний комп’ютер, який нібито купив «для роботи», і до півночі стріляв по монстрах, сидячи у кріслі, що коштувало половину її зарплати. Вранці приніс їй сніданок і знову промовив: «діти». Вона погодилася.

Пів року все йшло гладко. Платіж першого числа справно відправлявся, і, якщо чесно, здебільшого з її картки. А потім настала та сама середа, і Аліна не поїхала туди, куди збиралася.

Хвіртка була прикрита, машина стояла біля сараю. У будиночку пахло чужими парфумами — солодкими, дешевими, нав’язливими. Аліна дістала телефон, увімкнула запис і штовхнула двері кімнати.

Ковдра різко смикнулася. З-під неї визирнули дві голови: його — з пасмом, що прилипло до чола, і її — брюнетки, очі круглі, ніби дві монети.

— Алю! Алю, ти не те подумала! — Роман підвівся, натягуючи ковдру до самого підборіддя, як ображена дівиця.

— Я взагалі ще нічого не думала. Я тільки зайшла. До речі, ви можете продовжувати, я не горда.

— Припини знімати! Прибери телефон! Та що ти робиш?!

— Архівую. У тебе ж пам’ять коротка, потім скажеш, що нічого не було.

Брюнетка метушилася, виплутуючись із простирадла, хапаючи одяг з підлоги, дихала часто й гучно. Роман же заблеяв — по-іншому й не скажеш, звук був саме такий:

— Це нічого не значить! Алю, це взагалі випадковість! Це помилка!

— Третя середа поспіль — це вже не помилка, це, Романе, абонемент.

— Хто тобі сказав?! Сусідка ця стара?! Вона бреше!

— Вона бреше так докладно, що за її свідченнями я знайшла навіть твої шкарпетки під столом. Між іншим, твої.

Аліна не кричала. Вона стояла в дверях, спокійна і рівна, і ця її незворушність була страшнішою за будь-який крик. Поки ці двоє метушилися, одягаючись, вона відкрила на телефоні застосунок державних послуг і кілька разів торкнулася екрана.

— Не поспішайте, — спокійно промовила вона, піднімаючи очі. — Одягайтеся. Я вже йду. І заяву на розлучення вже подала.

Брюнетка жахнулася, похитнулася і м’яко, акуратно осіла на підлогу.

— Їй погано! Алю, їй погано, допоможи!

— У неї є ти. Ти ж рятівник. По середах.

У машині Аліна посиділа хвилину, поклавши руки на кермо. Потім набрала матір Романа. Її голос не здригнувся жодною літерою.

— Тамаро Сергіївно, доброго дня. Я вам зараз відео надішлю. Подивіться до кінця, там найцікавіше на другій хвилині.

— Аліночко, яке відео? Що сталося?

— Ваш син під ковдрою. Не сам. Я вже подала на розлучення. Готуйте диван сину.

— О Господи… Алю, стривай, куди ж я його… у нас же дві кімнати, в другій Діна…

— От із Діною й вирішуйте. Вона за свою кімнату битиметься хоробро, я в неї вірю.

Далі Аліна нікому не телефонувала. Крім майстра.

Майстер приїхав за годину і замінив замок за двадцять хвилин, по ходу розповівши, що за тиждень це вже четверта така заявка. Аліна заплатила, зачинила двері. Потім зайшла до кімнати і почала рахувати вголос.

Шість платежів. Плюс страховка. Плюс її карта, з якої йшли гроші, «поки в мене тимчасові труднощі». Вона окинула поглядом комп’ютер, крісло, монітор і сказала порожній кімнаті:

— Компенсація. Все по-чесному.

Аліна навіть не намагалася акуратно складати його речі. Брюки летіли на підлогу разом із футболками, кабелі спліталися з книжками, черевики зіштовхувалися з кросівками.

На купу вирушили дезодоранти, старі грамоти з якихось давніх турнірів, пошарпаний шолом і безліч порожніх коробок. Дуже швидко посеред кімнати виросла солідна гора, що майже сягала їй до пояса.

Завершивши це, Аліна набрала Кирила — колишнього друга Романа. Колись їхня дружба тріснула через якийсь спільний проєкт, і вони перестали навіть вітатися. Але зараз це здавалося неважливим.

— Привіт, Кириле. Мені потрібна твоя допомога. Будеш вільний за пів години? Треба перевезти Романові речі на дачу.

— Якщо його там не буде, — пролунало з слухавки, — то можу й через паркан перекинути. Я готовий в будь-який час.

Почувши це, Аліна посміхнулася. Її пауза була наповнена приємним здивуванням.

— Через паркан, — з легким захватом повторив Кирило. — Обов’язково зроблю фотозвіт.

Він приїхав вже за двадцять хвилин і працював так злагоджено й швидко, що Аліна просто стояла і мовчки спостерігала. Мішки швидко наповнювалися, міцно зав’язувалися, а потім парами переміщувалися до машини.

Менш ніж за годину кімната спорожніла. Залишилися лише її комп’ютер, крісло та монітор — і чіткий пиловий прямокутник на підлозі, де раніше стояли його коробки.

Щойно машина Кирила від’їхала, у дворі грюкнули інші дверцята. Аліна почула кроки на сходовій клітці, а потім зловісний скрегіт ключа в замку. Ключ не підійшов. Скрегіт став несамовитим.

— Алю! Алю, відчини! Мій ключ не працює!

— Ключ цілий. Просто замок тепер інший.

— Ти що, замок змінила?! Серйозно?! За якісь чотири години?!

— За дві. Майстер був вільний.

— Відчини негайно! — Він з усієї сили вдарив долонею по дверях. — Це мій дім теж!

— Це квартира мого дідуся. Ти в ній був гостем. Дуже довгим гостем, який швидко забув про гостинність.

Вона відчинила двері на ланцюжок. Роман стояв на порозі блідий, із подряпаною шиєю і спітнілий — мабуть, його батьки вже встигли «обробити» його як слід. Він скидався на побитого пса, але такого, що все ще готовий вкусити.

— Ти навіщо мою матір в це вплутала?! Навіщо ти їй відео скинула, ти взагалі при своєму розумі?!

— Вона поручителька за твою біографію, Романе. Нехай знає, за що платить.

— Ти мене зганьбила! На весь світ!

— Світ вузький: три людини. Решту ти зганьбив сам, особисто, по середах.

— Мої речі де?! — Він зазирнув через щілину у порожній коридор. — Де мої речі, Алю?!

— На дачі. Ти їх так обожнював — тепер будете разом.

Роман ледь не задихнувся. Його обличчя вкрилося червоними плямами, а голос зірвався на вереск:

— Кирило?! Ти покликала Кирила?! Ти зробила це навмисне! Ти така мстива! Ти… ти…

— Обережніше, у тебе слів обмаль, а вечір ще довгий. Побережи їх.

— Алю, послухай! — Він раптом різко змінив тон, зашепотів, притулившись до щілини у дверях. — Ну, було й було! Один раз! Ну, може, два! Нічого ж не зруйнувалося! Квартира на місці, машина на місці, все як було! Алю, давай без дурниць!

— Все на місці. Тільки ти вже за дверима. Дрібниця, але різниця суттєва.

— Ти не маєш права мене виставляти!

— Маю. І, що важливіше, вже виставила.

Він замовк. Глибоко дихав. І раптом в його очах промайнуло щось інше — не сором, не біль. Це був холодний розрахунок. Він облизнув губи і запитав — саме тим голосом, заради якого, здавалося, варто було прожити ці п’ять років, щоб почути:

— Вирішила піти? А хто ж тоді кредит за батьків потягне?

Аліна зняла ланцюжок. Відчинила двері. І вдарила його по обличчю — раз, вдруге, втретє. Не сильно, але дуже відчутно. Так, ніби розставляла останні крапки.

— Я привела тебе до тями. Ти питав про кредит, а не про дружину. Уточнюю: дружина — це була я.

— Алю, але платіж першого! — Він схопився за одвірок. — Мати в паніці! Батько гараж продав! Машину продав! Вони все вклали!

— Чудово. Вони вклали, я платила, ти користувався. Ідеальна схема, тільки одна зайва ланка — ти.

— Оформлено ж на твою матір. Хто гасив? Скажи вголос, я запишу, мій телефон вже звик.

— Тепер це твої проблеми, Романе. Усі три: дача, платіж і брюнетка.

— Ти… ти не можеш так! Ти мене ні з чим залишаєш!

— Я залишаю тобі рівно те, що ти обрав у середу. Не скаржся, вибір був твій, я навіть не голосувала.

— А комп’ютер?! Крісло де? Монітор?!

— В рахунок тих шести платежів. Вважай, ти вніс свій перший внесок у сімейний бюджет. Заднім числом, але хоч так.

— Ти спробуєш. Це буде твій найцікавіший проєкт після того, що ви з Кирилом ділили.

Він відкрив рота, щоб закричати, але кричати було нікуди: двері зачинилися. Аліна двічі повернула новий замок і постояла, слухаючи, як він ще кілька хвилин бурмоче щось у сходову порожнечу, а потім спускається вниз, зачіпаючи сумкою перила.

На дачі було похмуро й незатишно. Мішки з речами лежали рівним рядком біля ґанку — Кирило виставив їх акуратно, наче експонати. Один, усе ж таки, перекинув через паркан, заради принципу.

Роман затягнув речі всередину і безсило опустився на диван, де ще лежало зім’яне простирадло та чиясь шпилька. З озера тягнуло вогкістю й мошкарою. За пів кілометра смерділо зі звіроферми, і до кімнати лізли важкі, нахабні мухи, сідаючи йому на обличчя.

Він завжди ненавидів цю дачу. Тут ніколи не можна було відпочити, тут лише щось жужжало і погано пахло. Роман випросив її, щоб не почуватися приживалом, — і отримав її тепер повністю, разом із платежем.

— Я тут. На дачі. Це тепер моя адреса.

— Діна сказала, що кімнату не віддасть, — пролунав голос у слухавці. — Вона кричала, Романе. Свої речі до дверей присунула.

— А що нам робити першого? Ти розумієш, що першого?

— Розумію, — глухо відповів він. — Все я розумію.

Роман поклав телефон і подивився на мішки. Потім на простирадло. Потім знову на мішки.

Та був іще й другий удар — страшніший за іпотечний платіж. Брюнетка, з якою Роман зраджував, виявилася заміжньою. У неї був чоловік — звичайний, спокійний, який про все це навіть не підозрював. А в Аліни був доказ — відео.

Роман гарячково набрав її номер — не Аліни, а тієї іншої. Абонент був поза зоною. Він знову спробував. Потім ще й ще, і рука його почала дрібно тремтіти.

Він сидів у темряві, відмахуючись від мух, і благав лише про одне: щоб вона відчепилася. Щоб не дзвонила. Щоб її чоловік ніколи-ніколи не побачив ці дві хвилини запису.

Була ж квартира. Була дружина. Була її машина, її терпіння, її «перше число». Усе стояло міцно, наче стіни. І лише одна його необережна середа — і всі ці стіни обвалилися за один день.

Аліна в цей час сиділа на підлозі у спорожнілій кімнаті, притулившись спиною до стіни, і говорила з матір’ю по гучному зв’язку.

— Дід питає, чи ти все правильно зробила, — пролунав мамин голос.

— Передай йому: замок надійний, німецький. Він схвалить, — спокійно відповіла Аліна.

Мати помовчала, потім коротко і сердито схлипнула.

— А що з тим кредитом? Вони ж доконають тебе дзвінками.

— Доконають — заблокую. Мамо, я пів року платила за чужу совість. Досить! Совість — це ж не іпотека, за когось іншого її не виплатиш.

— Треба, щоб він з квітами прийшов. І зі списком платежів.

— Я йому скажу: «Романе, ти щось переплутав. Я була тобі дружиною, а не поручителем по кредиту». — Аліна ледь усміхнулася. — Та він знову нічого не зрозуміє. У нього на слово «люблю» — алергія, а на «перше число» — хіба що рефлекс.

Вона підвелася, пройшлася кімнатою, відчинила вікно. Вечірнє повітря було теплим, і з вулиці долинав чийсь веселий сміх.

— Мам, а знаєш, що найсмішніше? Він не питав «пробач», чи «чому так», чи «як ти». Єдине, що його цікавило — хто платитиме кредит.

— От я й відповіла. Той, хто його брав. По середах.

Аліна подивилася на порожнє місце, де раніше стояли Романові коробки, і подумала не про платежі, а про те, що кімнату можна перефарбувати. У світлий колір. І повісити гарну полицю.

Телефон пискнув: прийшли світлини від Кирила. Мішки біля ґанку, рівненьким рядком, і один — за парканом, у траві.

Аліна подивилася на фото і коротко засміялася. Цього разу сміх був зовсім іншим — справжнім і живим.

You cannot copy content of this page