До ювілею залишалося трохи більше тижня, а порядок суботнього дня вже склався у Віри у голові. З ранку затіяти тісто і спекти два пирога, – капустяний і з яблуками.
До обіду зібрати родичів та друзів, пройтися вздовж Дніпра, а потім повернутися додому та пити чай із пирогами.
Спочатку вона зателефонувала старшій сестрі Галі.
– Пироги, – повторила Галя таким тоном, наче молодша сестра запропонувала відзначити ювілей на автобусній зупинці. – Віро, тобі п’ятдесят п’ять, а не сім років! Люди прийдуть, а ти їх випічкою годувати зібралася?
– А що тут такого?
– Та нічого, окрім того, що це колгоспно.
– А як, на твою думку, не колгоспно? – Образилася Віра.
– Ну, почнемо з того, що… – почала було Галя, і раптом затнулася. – Ой, чого тут пояснювати? Давай я все організую?
– Гаразд…
– Ти тільки гроші дай мені.
Гроші Віра дала.
А незабаром у соцмережах з’явилося повідомлення: у стільки, в ресторані на набережній, Віра чекає на гостей. Близькі слухняно ставили вподобайки оголошенню та в коментарях обіцяли «бути».
Віра набрала сестру.
– Галю, ну що це таке? Ну, який ресторан на набережній?
– Мовчи. Дякую потім скажеш.
– Може, зі мною треба було погодити? – Втомлено поцікавилася Віра.
– А що тут узгоджувати? Ювілей треба відзначати із розмахом. Дехто взагалі до такої дати не доживає, тож не вередуй давай, – наполягала на своєму Галя.
– Гаразд, ресторан так ресторан, – зітхнула Віра, – але прогулянку вздовж Дніпра я тобі не віддам.
– Гаразд, гуляйте на здоров’я, – милостиво погодилася сестра, – але в ресторан треба встигнути.
– Встигнемо.
Так уже склалося, що в їхньому колі на дні народження було заведено дарувати гроші в конвертах. І ось якось, коли сестра була в гостях у Віри, і вони обговорювали майбутню урочистість, у Галі задзвонив телефон. Вона пішла з ним у ванну кімнату.
Була вона там довго. І Віра, проходячи повз нещільно прикритих дверей, раптом почула:
– Ти свій конверт краще мені віддай. Віра сама попросила, бо вона вся в клопотах. А я потім їй передам. Домовились?
Віра поспішила на кухню, і коли сестра повернулася, вона вдала, що нічого не чула.
Коли Галя пішла, Вірі зателефонували з ресторану на набережній:
– У вас на суботу заброньовано, ми б хотіли час уточнити.
– А… завдаток вам давали? – поцікавилася Віра.
– Ні, без передоплати під підтвердження. Так що, якщо надумаєте що змінити, просто зателефонуйте нам.
– Добре.
Віра замислилась.
– Навіщо Галі мої конверти? – Розмірковувала вона.
І тут прийшла здогадка. Старша сестра завжди, з дитинства, була небайдужа до грошей. І свого зиску вона ніколи не втрачала.
– Навіщо? – Розсердилася тут на себе Віра. – Мій конверт … Хоча напевно не конверт, а конверти. Так от, для неї це все одно, що оплата послуг. Тільки я в неї цієї послуги не замовляла.
Рішення прийшло швидко. Віра зателефонувала в ресторан і сказала в слухавку:
– Я щодо суботньої броні. Хочу скасувати.
Коротка пауза.
– Добре, скасовано, – була відповідь. – Завдатка не було, з вас нічого не потрібно. Усього доброго і з прийдешнім.
Ось і все. Ні скандалу, ні приниження.
Віра поклала телефон на підвіконня і подивилася на річку за вікном. Легше чомусь не стало. Попереду була субота, і вона гадки не мала, як поведеться сестра, коли все з’ясується.
Вона знову взяла телефон, зателефонувала всім близьким і попередила, що ресторан скасовується.
– А куди тоді приходити? – поцікавились у неї.
– До мене додому, куди ж ще. Тільки Галі не кажи.
Вона обдзвонила всіх і кожного і щоразу додавала: «Тільки Галі не кажи». Їй було соромно, звісно… Але ті, хто знав Галю, все розуміли.
Субота видалася ясна. Віра з ранку затіяла тісто і напекла пирогів, капустяний вдався особливо. Опівдні на набережній зібралися свої. Гуляли вздовж Дніпра, годували качок.
Прийшла й Галя. При повному параді, із зачіскою з перукарні. Вона оглянула компанію в куртках і в зручному взутті і підібгала губи.
– А ви чого це одяглися, як на суботник? – Невдоволено вимовила вона. – Нам зараз у ресторан їхати, а ви…
– Ресторану не буде, – озвалася Віра.
– Як це не буде?
– Скасувала я його.
Секунду-другу Галя здивовано дивилася на сестру, а потім пішла в атаку:
– Ти… ти що наробила? Я для тебе… а ти… Ти нас усіх ганьбиш! – раптом скрикнула вона. – У тебе ювілей, чуєш? Ю-ві-лей! Раз у житті таке буває! Потрібно святкувати нормально, а не качок годувати на вітрі!
– А чого це ти, сестричко, так рознервувалась? – Не тому, що в ресторані тобі напевно вдалося б прихопити пару моїх конвертів під шумок, а вдома так не вийде?
На мить Галя розгубилася.
– Та… що ти кажеш таке? Не вигадуй!
– А я пам’ятаю, як ти у ванній кімнаті комусь казала, щоб він тобі, а не мені віддав конверт, – спокійно сказала Віра. – Кому ти так казала, мені навіть не цікаво. Але казала! А я чула!
– Підслуховувала? – примружилась на неї Галя.
– Не маю звички підслуховувати людей. Особливо, якщо вони перебувають у санвузлі, – посміхнулася Віра, – але чула.
Галя повернулася до гостей.
– А ви чого вуха розвісили? Вона ж сама, як перст, – ні чоловіка, ні дітей, от і поманила вас пирогами, щоб не кукувати в порожній квартирі. Пошкодували бідну родичку? А я хотіла по-людськи, з рестораном, із розмахом!
На секунду стало не затишно. Хтось відвів очі. А потім один із гостей, Олександр, ступив ближче до Віри.
– Ти, Галю, легше, – попросив він. – Віра нас пирогами не заманювала. Ми прийшли, щоб побачити її. До речі, пече вона дуже смачно.
– Ми до Віри прийшли, – спокійно промовила подруга Женя. – А ти, виходить, на нас хотіла нажитися.
Галя обвела поглядом компанію, шукаючи хоч якусь підтримку. Шукала і не знайшла.
– Ну і залишайтеся зі своїми пирогами, – буркнула Галя. – Село!
Вона розвернулась і пішла до зупинки.
Віра та її гості погуляли ще трохи та пішли пити чай. Вдома було тісно і тепло, пара від чайника осідала на шибках, принесений кимось холодець пішов на ура, настоянка ювілярки розв’язала язики.
Олександр почав згадувати, як вони ще в дитинстві бігали на річку купатися та рибалити.
– Зараз Дніпро уже не той, не такий повноводний, – ностальгічно промовив він, – ось раніше…
– Раніше все було краще, – підхопив хтось, – все!
– Але пироги твої, – Олександр усміхнувся іменинниці, – навпаки, «ліпшають» щороку.
Віра зашарілася від задоволення. От задля цього вона все це й затівала, заради спокійної, домашньої, ностальгічної розмови. Без казенщини, без сторонніх вух.
– Можливо, – думала Віра, – ювілеї і заведено відзначати з розмахом. Але мені подобається… ось так.
Женя тихенько заспівала, хтось підхопив, Олександр розчехлив гітару… І пішло-поїхало. Як раніше, коли всім, хто зібрався зараз за столом, було по вісімнадцять-двадцять років…
Віра клопотала біля столу, підливала гостям чай і почувала себе по-справжньому щасливою…