– Ну і залишайтеся зі своїми пирогами, – буркнула Галя. – Село! – Вона розвернулась і пішла до зупинки

До ювілею залишалося трохи більше тижня, а порядок суботнього дня вже склався у Віри у голові. З ранку затіяти тісто і спекти два пирога, – капустяний і з яблуками.

До обіду зібрати родичів та друзів, пройтися вздовж Дніпра, а потім повернутися додому та пити чай із пирогами.

Спочатку вона зателефонувала старшій сестрі Галі.

– Пироги, – повторила Галя таким тоном, наче молодша сестра запропонувала відзначити ювілей на автобусній зупинці. – Віро, тобі п’ятдесят п’ять, а не сім років! Люди прийдуть, а ти їх випічкою годувати зібралася?

– А що тут такого?

– Та нічого, окрім того, що це колгоспно.

– А як, на твою думку, не колгоспно? – Образилася Віра.

– Ну, почнемо з того, що… – почала було Галя, і раптом затнулася. – Ой, чого тут пояснювати? Давай я все організую?

– Гаразд…

– Ти тільки гроші дай мені.

Гроші Віра дала.

А незабаром у соцмережах з’явилося повідомлення: у стільки, в ресторані на набережній, Віра чекає на гостей. Близькі слухняно ставили вподобайки оголошенню та в коментарях обіцяли «бути».

Віра набрала сестру.

– Галю, ну що це таке? Ну, який ресторан на набережній?

– Мовчи. Дякую потім скажеш.

– Може, зі мною треба було погодити? – Втомлено поцікавилася Віра.

– А що тут узгоджувати? Ювілей треба відзначати із розмахом. Дехто взагалі до такої дати не доживає, тож не вередуй давай, – наполягала на своєму Галя.

– Гаразд, ресторан так ресторан, – зітхнула Віра, – але прогулянку вздовж Дніпра я тобі не віддам.

– Гаразд, гуляйте на здоров’я, – милостиво погодилася сестра, – але в ресторан треба встигнути.

– Встигнемо.

Так уже склалося, що в їхньому колі на дні народження було заведено дарувати гроші в конвертах. І ось якось, коли сестра була в гостях у Віри, і вони обговорювали майбутню урочистість, у Галі задзвонив телефон. Вона пішла з ним у ванну кімнату.

Була вона там довго. І Віра, проходячи повз нещільно прикритих дверей, раптом почула:

– Ти свій конверт краще мені віддай. Віра сама попросила, бо вона вся в клопотах. А я потім їй передам. Домовились?

Віра поспішила на кухню, і коли сестра повернулася, вона вдала, що нічого не чула.

Коли Галя пішла, Вірі зателефонували з ресторану на набережній:

– У вас на суботу заброньовано, ми б хотіли час уточнити.

– А… завдаток вам давали? – поцікавилася Віра.

– Ні, без передоплати під підтвердження. Так що, якщо надумаєте що змінити, просто зателефонуйте нам.

– Добре.

Віра замислилась.

– Навіщо Галі мої конверти? – Розмірковувала вона.

І тут прийшла здогадка. Старша сестра завжди, з дитинства, була небайдужа до грошей. І свого зиску вона ніколи не втрачала.

– Навіщо? – Розсердилася тут на себе Віра. – Мій конверт … Хоча напевно не конверт, а конверти. Так от, для неї це все одно, що оплата послуг. Тільки я в неї цієї послуги не замовляла.

Рішення прийшло швидко. Віра зателефонувала в ресторан і сказала в слухавку:

– Я щодо суботньої броні. Хочу скасувати.

Коротка пауза.

– Добре, скасовано, – була відповідь. – Завдатка не було, з вас нічого не потрібно. Усього доброго і з прийдешнім.

Ось і все. Ні скандалу, ні приниження.

Віра поклала телефон на підвіконня і подивилася на річку за вікном. Легше чомусь не стало. Попереду була субота, і вона гадки не мала, як поведеться сестра, коли все з’ясується.

Вона знову взяла телефон, зателефонувала всім близьким і попередила, що ресторан скасовується.

– А куди тоді приходити? – поцікавились у неї.

– До мене додому, куди ж ще. Тільки Галі не кажи.

Вона обдзвонила всіх і кожного і щоразу додавала: «Тільки Галі не кажи». Їй було соромно, звісно… Але ті, хто знав Галю, все розуміли.

Субота видалася ясна. Віра з ранку затіяла тісто і напекла пирогів, капустяний вдався особливо. Опівдні  на набережній зібралися свої. Гуляли вздовж Дніпра, годували качок.

Прийшла й Галя. При повному параді, із зачіскою з перукарні. Вона оглянула компанію в куртках і в зручному взутті і підібгала губи.

– А ви чого це одяглися, як на суботник? – Невдоволено вимовила вона. – Нам зараз у ресторан їхати, а ви…

– Ресторану не буде, – озвалася Віра.

– Як це не буде?

– Скасувала я його.

Секунду-другу Галя здивовано дивилася на сестру, а потім пішла в атаку:

– Ти… ти що наробила? Я для тебе… а ти… Ти нас усіх ганьбиш! – раптом скрикнула вона. – У тебе ювілей, чуєш? Ю-ві-лей! Раз у житті таке буває! Потрібно святкувати нормально, а не качок годувати на вітрі!

– А чого це ти, сестричко, так рознервувалась? – Не тому, що в ресторані тобі напевно вдалося б прихопити пару моїх конвертів під шумок, а вдома так не вийде?

На мить Галя розгубилася.

– Та… що ти кажеш таке? Не вигадуй!

– А я пам’ятаю, як ти у ванній кімнаті комусь казала, щоб він тобі, а не мені віддав конверт, – спокійно сказала Віра. – Кому ти так казала, мені навіть не цікаво. Але казала! А я чула!

– Підслуховувала? – примружилась на неї Галя.

– Не маю звички підслуховувати людей. Особливо, якщо вони перебувають у санвузлі, – посміхнулася Віра, – але чула.

Галя повернулася до гостей.

– А ви чого вуха розвісили? Вона ж сама, як перст, – ні чоловіка, ні дітей, от і поманила вас пирогами, щоб не кукувати в порожній квартирі. Пошкодували бідну родичку? А я хотіла по-людськи, з рестораном, із розмахом!

На секунду стало не затишно. Хтось відвів очі. А потім один із гостей, Олександр, ступив ближче до Віри.

– Ти, Галю, легше, – попросив він. – Віра нас пирогами не заманювала. Ми прийшли, щоб побачити її. До речі, пече вона дуже смачно.

– Ми до Віри прийшли, – спокійно промовила подруга Женя. – А ти, виходить, на нас хотіла нажитися.

Галя обвела поглядом компанію, шукаючи хоч якусь підтримку. Шукала і не знайшла.

– Ну і залишайтеся зі своїми пирогами, – буркнула Галя. – Село!

Вона розвернулась і пішла до зупинки.

Віра та її гості погуляли ще трохи та пішли пити чай. Вдома було тісно і тепло, пара від чайника осідала на шибках, принесений кимось холодець пішов на ура,  настоянка ювілярки розв’язала язики.

Олександр почав згадувати, як вони ще в дитинстві бігали на річку купатися та рибалити.

– Зараз Дніпро уже не той, не такий повноводний, – ностальгічно промовив він, – ось раніше…

– Раніше все було краще, – підхопив хтось, – все!

– Але пироги твої, – Олександр усміхнувся іменинниці, – навпаки, «ліпшають» щороку.

Віра зашарілася від задоволення. От задля цього вона все це й затівала, заради спокійної, домашньої, ностальгічної розмови. Без казенщини, без сторонніх вух.

– Можливо, – думала Віра, – ювілеї і заведено відзначати з розмахом. Але мені подобається… ось так.

Женя тихенько заспівала, хтось підхопив, Олександр розчехлив гітару… І пішло-поїхало. Як раніше, коли всім, хто зібрався зараз за столом, було по вісімнадцять-двадцять років…

Віра клопотала біля столу, підливала гостям чай і почувала себе по-справжньому щасливою…

You cannot copy content of this page