Ну, нічого, вона єдиного сина на ноги поставить. Усі сили на це витратить! Якщо знадобиться, в місто переїде! Щоб там не було, – вона ж мати…

Шостого вересня Наталя Дмитрівна щороку чекала на свято. І не тому, що народилася в цей день. Цього дня їй дзвонив син. Розмови завжди були короткими та зовсім не змістовними. Степан говорив завжди те саме:

– Мамо, з днем ​​народження. Як почуваєшся? Нормально? Та й добре. Тримайся там.

Розмовляли завжди хвилини зо три, не більше. І ці розмови давали Наталі сили жити і чекати далі. Сусідки шкодували її та засуджували сина, а Наталя Дмитрівна його захищала. Бо інакше не могла – адже він у неї єдиний.

Записувала на календарику біля вікна, скільки днів лишилося до наступного дзвінка. Календарик із кумедними кошенятами висів на цвяху біля рукомийника. Завжди на очах.

Жила вона в Олександрівці,  що за сто кілометрів від Дніпра, у Павлоградському районі. Там же і автобусна зупинка, з якої автобус ходив у місто доволі часто.

Господарство невелике, коза Мілка та десяток курей. Все в господарстві вона робила сама, мовчки, руками, а не язиком. Дивилася завжди трохи з-під чола, – від цього чужі люди її боялися, а свої звикли.

Степан поїхав давно, років зо двадцять  тому. Вивчився на інженера з обчислювальних машин, а потім і зовсім став якимось програмістом, чого Наталія Дмитрівна до кінця й не розуміла, але вимовляла гордо.

Осів у Дніпрі, одружився, розлучився, дітей не нажив. Приїжджав останній раз, коли ще був живий батько.
З того часу – лише дзвінок у вересні, та раз на рік листівка до Нового року, де рукою його виведено три слова – «Мамі від Степана». І більше нічого.

Адресу його вона знала напам’ять, хоч і була там лише один раз. Вулиця біля річки Самари, цегляний будинок, четвертий поверх, квартира без ліфта.

Запам’ятала, бо тоді їй стало погано на сходах, і вона перераховувала прольоти, щоб перепочити. А ще тримала папірець з адресою за іконкою, про всяк випадок.

І ось прийшов вересневий ранок, заради якого вона й жила цілий рік.

***
З ранку вона прибралася, одягла чисте, сіла біля вікна. Простенький, кнопковий телефон поклала на підвіконня, поряд з футляром для окулярів і стосом листівок, перев’язаних гумкою. Чекала. За звичкою чекала на обід, бо Степан зазвичай дзвонив, відпрацювавши пів дня, в перерву.

Обід минув. Наталя Дмитрівна знагріла капустняк, поїла через силу, постійно поглядаючи на телефон.
Помила миску, витерла клейонку, знову сіла.

Потім піднялася і ходила від вікна до грубки і назад. Поправила фіранку, яка й так висіла, як треба. Син не зателефонував ні в обід, ні ввечері.

Спочатку вона сердилася. Хіба так можна? Матір забув, із днем ​​народження не привітав. Потім відлягло: з ким не буває? Запрацювався, аврал на роботі, на обід не пішов. А потім переживати почала. Не міг він забути і закрутитись. Ніяк не міг!

За всі роки він не пропустив жодного разу. Навіть, коли розлучався, навіть, коли, за його словами, лежав із тиском – завжди дзвонив…

Наталя Дмитрівна набрала сина сама. Вона цього майже ніколи не робила, соромилася. Думала, раптом завадить? Гудки йшли, а серце калатало від тривоги, що казна-звідки взялася, як шалена.

Звідки їй було знати, що телефон у сина відібрали, і він його трелі не чує. Наталя Дмитрівна забрала слухавку від вуха, подивилася на неї й набрала знову, – те саме.

Ніч вона майже не спала. Крутилася, вставала, пила воду, запалювала світло, перевіряла телефон – не дзвонив.

На світанку Наталя Дмитрівна зрозуміла одне: не в образі тут справа і не в тому, що син забув. Материнське серце відчуло, що з сином скоїлося велике лихо.

***
Вранці вона затопила піч і подоїла Мілку. Молоко відлила у пляшку, а залишки віднесла сусідці Клавдії. Щоб не пропало, доки її не буде. Клавдія, жінка в’їдлива, аж рота розкрила:

– Куди це ти зібралася, Наталко?

– В Дніпро. До сина поїду, Клаво. Козу дої, доки мене не буде. Молоко забирай собі.

– Так він же тебе не кликав…

– А мені запрошення не потрібне, – відповіла Наталя Дмитрівна і пішла до себе.

Вона дістала з-за іконки папірець з адресою, потім зняла з цвяха ключ від скрині. У скрині, під вишитими рушниками, лежала банківська карта – все, що назбирала за життя на самий чорний день, щоб під старість не бути нікому в тягар. Грошей небагато набралося, але вони були.

Наталя Дмитрівна сунула картку за пазуху. Туди ж вирушила й готівка, що була відкладена на дрова. Жінка перехрестилася на кут, де висіла ікона, і вийшла.

До зупинки дісталася за десять хвилин, автобус чекала стільки ж. До міста добиралася майже півтори години. Сидячи на змальованому ручкою сидінні, гнала від себе погані думки. Вона б обов’язково відчула, якби зі Стьопкою трапилося щось зовсім погане.

Захворів, може? Чи у відрядження поїхав у якусь глушину, де зв’язку до ладу немає? Але тоді телефон у сина був би вимкнений. А гудок-то йде…

У Дніпрі вона вийшла на автостанції біля ринку, де баби торгували пізніми айстрами та насінням. Озирнулась. Місто за роки змінилося, і вона, сільська, розгубилася серед цих машин і вивісок.

Але, постоявши трохи, щоб зібратися з духом,  спитала у молодої продавчині, як дістатися до потрібної адреси.

Та махнула рукою, пояснила. Наталя Дмитрівна пішла, перераховуючи перехрестя, як колись перераховувала прольоти на сходах.

Дім вона впізнала відразу. Облуплений під’їзд, тугі двері, які вона запам’ятала ще з першого разу. Піднялася на четвертий, тримаючись за поручні, та зупиняючись на майданчиках.

Подзвонила. Тиша. Подзвонила ще. За дверима не озивалися. І тут на майданчик вийшла сусідка, –  простоволоса, у накинутій на плечі хустці, вже немолода.

– Ви до Степана Івановича?

– До сина. Я мати йому.

Сусідка зблідла, і по виразу її обличчя Наталя Дмитрівна все зрозуміла, ще до слів. Ноги в неї заклякли, і вона сперлася на стіну.

– Так його ж у лікарню забрали, люба. Три дні тому. Погано з серцем стало, прямо на сходах звалився, я швидку і викликала.

– Кажуть, опер.ували. Він же тут один, ні дружини, нікого. Я до нього ходила, передачу носила, та мене до ладу не пускають, адже не рідня.

Син лежав у лікарні, один! І їй ніхто про це не сказав!

– Де лікарня? – тільки й спитала Наталія Дмитрівна.

***

Лікарня стояла на краю міста, за мостом через Самару. Наталія Дмитрівна дісталася туди пішки, бо на автобус чекати не було сил, а гроші на таксі пошкодувала. Не для себе ж, для нього берегла на ліки, на що доведеться.

На рецепції молода медсестра довго не розуміла, що від неї хочуть. Наталя Дмитрівна повторювала прізвище, совала папірець з адресою, хоча адреса тут була ні до чого. Нарешті літня лікарка, проходячи повз, зупинилася, придивилася.

– Мати? – перепитала вона. – Добре, що приїхали. Ми третій день шукаємо хоч когось із близьких. Він коли в себе ненадовго приходив, шепотів тільки «робота» та «дім», марив все. Телефон його заблокований паролем, ми й заглянути в контакти не могли, а сам цифр не пам’ятав.

– Ходімо. Тільки недовго і не турбуйте його сильно. Оперативне втручання переніс складне, але, бог дасть, видереться.

Їй видали запраний халат, наказали надіти бахіли. Наталія Дмитрівна бігла коридором за лікаркою і злякано озиралася. На щастя, її здоров’я підводило дуже рідко, і в подібних місцях вона була не часто. Напевно, саме тому їй було ніяково.

Коридор не кінчався. Лікар дійшла до кінця і махнула правою рукою на обшарпані двері. Наталя Дмитрівна кивнула, і сміливо зробила крок праворуч.

Палата виявилася доволі маленькою, хоч і на чотирьох. Три ліжка стояли в ряд до лівої стіни, а четверте, дальнє, у кутку.

На ньому, відвернувшись до стіни, лежав чоловік. Наталя Дмитрівна впізнала б його із тисячі. Треба ж, як постарів її хлопчик. Потилиця геть зовсім сива.

– Степане, – покликала вона тихенько. – Синку.

Плече під ковдрою здригнулося, але він не обернувся. Полежав нерухомо, ніби не повірив, ніби почулося. Потім повільно, важко повернув голову.

Обличчя Степана було бліде і змарніле. Він лежав неголений, із запалими очима, дивився на матір і мовчав.

– Мамо? – Вимовив він нарешті. – Ти як… Ти звідки…

– Приїхала ось, – Наталя Дмитрівна підійшла, відсунула табурет, сіла поряд. – Ти не дзвонив шостого… Я й зрозуміла.

Степан знову відвернувся до стіни. Наталя Дмитрівна бачила, як ходять у нього жовна, як він стримується. Дорослий, сивий мужик, начальник, тримається, щоб не заплакати.

– Не треба було тобі. Мамо, навіщо ти їхала в таку далечінь? Я б сам… видужав би і подав звістку. Чого ти, справді…

– А того, Степане! Мати я твоя…

Степан якийсь час мовчав. А потім раптово промовив:

– Я лежу тут третій день. Один. І думаю: якщо що трапиться, ніхто навіть не дізнається. Сім’ї я не маю, а на роботу ще не скоро. Я й не думав, мамо, що ти… – він не договорив.

– А я приїхала, – сказала Наталя Дмитрівна. – І правильно зробила. Якби знала, примчала б раніше…

Наталя Дмитрівна взяла сина за руку. Степан раптом здригнувся всім тілом, зітхнув глибоко, й, несподівано… заплакав.

Та так гірко, що в матері серце в грудях зробило сальто. Вона гладила його по голові та мовчала.
Та й що сказати? І так все ясно …

– Мамо, – схлипував він, – мамо, пробач мені. Стільки років… Раз на рік… Дзвонив, три хвилини тобі приділяв… Господи, як тошно…

– Тихіше, тихіше, – говорила вона. – Степане, ти помовчи, синку. Не треба зараз нічого казати. Давай просто помовчимо, га?

Звичайно, і їй було нудно. А як інакше? Стільки років вона берегла його ось ці дзвінки. Чекала, не сміла нав’язуватися, боялася, що завадить його великому міському життю.

А виявилося, що життя це порожнє, що сидить її син у чотирьох стінах зі своїми машинами, і покликати на допомогу йому нікого.

Наталія Дмитрівна поправила йому ковдру. Потім дістала з клейончатої сумки пляшку з молоком і поставила на тумбочку.

– Лікарка сказала, видерешся, – промовила вона. – Значить, видерешся. А я побуду. Мілку я Клавдії доручила, курей вона теж нагодує. Побуду, скільки треба. Нічого, синку. Де наша не пропадала? Ти не хвилюйся ні про що, ми з тобою все подолаємо.

Степан затих. Кілька хвилин ще схлипував тихенько, а потім заснув. Наталія Дмитрівна погладила його по руці. Треба ж – такий дорослий, а беззахисний…

Ну, нічого, вона єдиного сина на ноги поставить. Усі сили на це витратить! Якщо знадобиться, в місто переїде! Щоб там не було, – вона ж мати…

You cannot copy content of this page