– Не крутись тут, гості у нас сьогодні! Відійди, дай підмету ґанок. І щоб не вила мені сьогодні! Навила вже біди нам. Сволота ти, Вербо!
Вербою була собака – тиха, гавкала небагато. І майже ніколи не вила вночі. Виняток – коли у будинку гості. Ну, не подобався їй цей час. Ось уже кілька разів поспіль, коли в будинку були гості, Верба вночі починала підвивати.
Може тому, що годували її в цей період якось нерегулярно, – господиня забувала про неї, закручена зустріччю гостей. А потім діставалося й собаці неміряно, бо стіл ломився від м’ясного, а всі кістки кому – звичайно, їй, Вербі.
Зуби у Верби були вже не ті, що в молодості, але кістки від цього не стали менш смачними. Вона переїдала, а від цього болів живіт і все нутро. Може й тому, а може й – ні.
Раніше вона крутилася серед гостей, як дзиґа. Дуже любила дітей, їхні ігри, але побоювалася. Якось сусідський хлопчик випадково пульнув у неї з рогатки, й перебив ногу. Верба кульгала й досі.
Ось тоді і стала Верба цуратися дітей. Зробила висновок – з ними треба обережніше. І якщо в молодості ще часом забувалась, то зараз, з роками, згадалося.
Чи то втома накочувала, чи нога, в яку прилетіло з рогатки, знову почала боліти. Але тепер у неї вже не виникало бажання розважатись іграми.
Верба була стара. Вона іноді блукала двором за господинею і бігала по своїх потребах у найдальший кут двору, за вишняком.
Це і була найдальша її прогулянка. Вона вже не виходила за хвіртку, не тицяла носа у свій лаз під парканом. Навіщо?
І ось знову гості! У двір ввалювалася галаслива знайома родина. Вербу поплескали, привіталися і вона пішла за будку, – хотілося спати.
– Старіє наша Вербочка! – сумно сказала дочка господині, яка щойно приїхала.
– Так уже й років їй скільки…, – підтвердила мати, – може, уже не витиме знову? Сподіваюся…
Усі переглянулись. Після обіду приїхав старший син господині. А з ним якесь зовсім маленьке створіння – його онука. Її Верба бачила вперше.
– О, собацька! Собацька, дай лапку! – мило покликала дівчинка.
Верба подивилася на дивовижне створіння в жовтій сукні, розвернулася і пішла за будку. Наїхали …
Увечері дівчинка, уже одягнена в штани, знайшла Вербу, що лежала за будкою, присіла поруч навпочіпки.
– Ну, дай лапу! Задіна так? Не даси? Ну і галазд, ну і не буду з тобою длузити.
Верба цієї ночі знову вирішила повити. Від туги. Виходила господиня, лаялася пошепки. Верба послухалася – задрімала до ранку.
Наступного дня дорослі члени сім’ї пороз’їхалися, а ось маленька гостя Лєрочка залишилася. Вона, хоч і обіцяла не дружити з собакою, але все одно від нудьги часто розмовляла з нею.
Шепелявлячи, не вимовляючи деякі літери, вона міркувала досить по-дорослому:
– Я знаю, чому ти виєш. Ти, мабуть, теж сумуєш за мамою, як і я. А ти дивися на хмали і думай, що там мама. Мені сказали – вона там.
– Але я не дузе вілю. Мабуть, вона в тому будинку залишилася, де ми зили ланіше, а тепел пелеїхали. Я знайду цей будинок, ось побачиш…
Верба розуміла, що в словах дівчинки є істина. Вона вірила їй, хоч зовсім не розуміла, про що та говорить. Але ці розмови стали частими.
Іноді до неї підходила господиня, обіймала її і теж щось говорила. Заспокоює – розуміла Верба, хоч і не розуміла навіщо.
Верба більше не стала вити вночі. Через деякий час вона так звикла до цієї юної гості, що вже сама чекала її на ґанку вранці. Сонна собака виповзала з будки і переходила на ґанок.
Лєра майже завжди прокидалася перша, тихенько, в нічній сорочці, відчиняла двері і трохи розмовляла з Вербою.
Щось добре говорила, хоч Верба й не розуміла що, але було приємно, що знайшла вона такого ранкового співрозмовника. Лєра виносила їй печиво чи шматок булки. Верба їх їла не завжди.
Потім дівчинка йшла в будинок знову – вранці було прохолодно. І Верба перебиралася знову до будки спати. Незабаром прокинеться господиня і принесе нормальну миску їжі.
Але одного разу трапилася така дивина: Лєра вийшла значно раніше. Верба була ще в будці. Вона вилізла, почувши легкі кроки.
Лєра була одягнена, взута в сандалі, за спиною рюкзачок. Говорила щось не так ніжно, як завжди, а рішучіше, а потім попрямувала до хвіртки, помахала Вербі рукою і пішла.
Верба заплющила очі, але заснути не змогла, – охопило хвилювання. Вона раптом схопилася на ноги, побігла по двору, біля паркану, намагаючись роздивитись дівчинку за ним. Але її вже не було видно.
Верба завила. Вила вона довго, вила під самими дверима, потім гавкала теж тривало. Але господиня не вийшла. Ранковий сон міцний. І Верба шмигнула в лаз.
Сліди дівчинки вона знайшла легко. Вони пахли, як чиста білизна на мотузці господині, як нагріта сонцем шкіра, та як солодке молоко.
Запах дитинства неможливо описати, неможливо переплутати з літніми запахами квітів, що дурманять, і Верба його відчувала.
Вона спокійно побігла стежкою, прямо до річки. Небезпеку вона відчула ще раніше, ніж почула перший сплеск води. Лапа дуже боліла. Так далеко Верба давно вже не ходила, але вона припустилася ще швидше.
З бігу, з усієї спритності, на яку була здатна тільки в далекій молодості, вона пірнула у воду. Спершу пішла з головою, з незвички, але виринула.
У річці борсала ручками маленька Лєра. Вона тонула. Верба підпливла до неї і та, витріщивши очі, вчепилася в вовняну спину рятівниці.
Верба попрямувала до берега. І як тільки дівчинка опинилася на твердій поверхні, Верба повернулася за одягом, що плив в далечінь.
Сил було зовсім мало, вона йшла під воду, виринала. Наздогнала лише одну якусь річ і повернула на берег, зчепивши зуби, тягнучи зі злістю те, що вдалося врятувати. І вже очеретяним берегом, кульгаючи, тягнучи мокрий хвіст по землі, покульгала до дівчинки.
Лєра, зовсім голенька, на колінах стояла на містках і у всі очі дивилася на неї.
– Вербо, Вербочко! А як же я без кофти? Кофта попливла. І сандалі. Як я тепер без кофти до мами піду?
Вона невміло вичавила штани та розклала їх на містках. Потім вони сіли поруч, притулившись один до одного.
– Розумієш, – заговорила дівчинка, – я думала, я дійду до мами. Я бачила – хлопчаки тут купалися, тут мілко. Хотіла на тому березі одягнутись і далі до мами йти.
– Я одяг високо тримала, ось так, – вона задерла ручку вгору, – Я знаю, куди йти. Місто називається – Закарпаття. Ми там жили раніше, – вона зітхнула.
– А виявляється – тут глибоко. І тепер без кофти та рюкзака я не зможу до мами дійти, розумієш? Але ти вже їх не спіймаєш, вони як далеко відпливли.
Рюкзачок і ще щось виднілися внизу за течією річки. Верба подивилася на них і цього разу зрозуміла, що Лєра дуже хоче їх наздогнати, шкодує.
Але Верба була дорослою собакою і розсудила абсолютно правильно: ні, це вже для нього не реально. Та й дівчинку треба повернути додому. Лише додому.
Світ для Верби існував ось у цій межі лісу, їх села, полів, і центральною точкою всього її світу був її двір. Тільки туди і можна прагнути. А ця дурненька навіщось пішла з цього затишного світу. Навіщо?
Верба сиділа, дивилася на воду, що пливла, і думала. Як давно вона не була тут, біля річки! А зараз вона дивилася в далечінь і розуміла: напевно, є така сила, яка змусила її маленьку господиню піти з двору та забратися в річку.
І згадала вона, як одного разу, ще в молодості, привела її до річки теж величезна сила, що кличе. Тієї ночі вона привела цуценят. Вже не вперше. Перші її цуценята виросли з нею. А це був другий її послід.
Вранці, прокинувшись, цуценят вона не побачила. Ще зовсім слабка, вона кинулася слідами господаря, за запахом своїх малюків.
Він був дуже схожий на запах людської дитини, за якою вона бігла сьогодні. Господар був біля річки.
– Верба! Та щоб тебе! Як знайшла? – У руках він тримав ганчірку, в середині якої пищали цуценята. – Ех! – махнув він рукою, – і куди ми їх подінемо? Стільки безпородних дворняг, га? Для чого вони тобі?
Верба його не слухала, вона крутилася під ногами, переживаючи за малюків, що що пищали у мішку.
– Ну, гаразд, пішли, раз так.
Він поклав мішок на землю, Верба за шкірку підхопила одного із цуценят і пішла вперед, весь час оглядаючись і дуже хвилюючись за інших.
– Та йду я, йду, – бурчав господар.
Зараз, згадуючи це, Верба навіть пошукала очима цуценят. Їх, звісно, бути тут не могло. Але Верба розуміла, дівчинку привела сюди, напевно, така ж сила.
Вона повернулася до дівчинки і поклала їй лапу на коліно, провела і поклала знову, проявляючи участь, і як би кажучи, що розуміє все і співчуває.
– Вербо, ти мені лапу даєш? Так, дякую… – Лєра ніби прийшла до тями і рішуче встала, – Ходімо, Вербо, – Лєра натягла сирі штани, – ходімо, а то замерзнемо.
– Тільки ти бабусі нічого поки не розповідай, гаразд. Вона лаятись почне. Я сама потім розповім.
Вони поверталися у двір. Попереду йшла Верба, суворо озираючись на маленьку втікачку, а за нею босоніж, у штанах та з голим торсом, маленька Лєра. Вона махнула Вербі рукою і тихенько зайшла до хати.
Верба спала біля будки, поки господиня не клацнула перед нею залізною мискою.
– Знову вночі вила! Ех, ти! Чула я крізь сон, чула! Ось візьму і зараз не годуватиму! Дитину мені налякаєш!
Верба зголодніла сьогодні особливо. Накинулася на кашу. А вже до обіду кинулися сандаликів, кофти…
– І рюкзак теж поплив, – зітхнувши зізналася Лєрочка прабабусі і все розповіла.
Верба не вдавалася, просто щось чула. В обід отримала величезний шмоток смачного м’яса. А ввечері, коли Лєра вже спала, її господиня вийшла на ґанок і покликала Вербу до себе. Вона плакала.
Стара господиня обійняла собаку, як не обіймала вже давно.
– Ох, Вербочко! Ох, хороша ти моя! До кінця життя вдячна буду! Щоб було, якби не ти, щоб було! І думати не хочу! – Вона розгойдувалася, сидячи на ґанку та обійнявши Вербу.
– От горе яке. І не знаєш, як дитині про це горе сказати. Жінка у онука пішла із життя, а їй не казали, що матері немає. І від похорону відвезли подалі, сюди ось.
– А ось сьогодні я вже сказала. Треба сказати. Не можна замовчувати. І нехай засудять вони мене, але сказала… Взяла гріх на душу.
А Верба, здавалося, все зрозуміла. Ні, точно все зрозуміла. Все саме так, як і думала. Дівчинку до річки погнала та сама особлива сила, яку відчувала в собі і вона, собака.
Це почуття, ця сила сильніша за страх небуття, бо заради неї і існує все життя. Її нічим не можна виміряти, бо її не буває надто багато. У моменти, коли відчуваєш у собі її приплив, ти можеш зробити все, що завгодно, – немає меж.
Вербі, собаці, було зрозуміло. Вона заспокоїлася і заснула тут же, на колінах у старої господині, що все ще плакала.
Не знала собака лише одного – назви цього почуття, цієї всемогутньої сили. А люди називають його – кохання.
Ось тільки розуміли б його всі так само глибоко, як розуміла собака на ім’я Верба…