– Мариночко! Привіт, люба! – пролунав у слухавці захоплений і дуже знайомий голос. – Ну, нарешті я до тебе додзвонилася! Ти мене впізнала?
Марина насупилась.
– Щиро кажучи, не зовсім. Хто це?
– Ой, як же! Це Олена Попова, ми ж із тобою за однією партою у десятому класі сиділи! Пам’ятаєш, як ми на контрольній з хімії шпаргалки ховали в панчохи?
Марина завмерла. Олена Попова, однокласниця із її невеликого рідного міста. Вони не бачилися і не спілкувалися із самого випускного.
Марина багато разів приїжджала до батьків, кілька разів зустрічала колишню однокласницю, але Олена жодного разу не виявила ініціативи, щоб зустрітися чи просто написати у соціальних мережах.
– Олено? – здивувалася Марина. – Треба ж, скільки років минуло. Привіт. Як ти знайшла мій номер?
– Та через Тетяну дізналася, – голос Олени став трохи тихіше. – Слухай, Марино, я тут у твоє місто приїхала.
Біда в мене, зі здоров’ям проблеми. Поклали в обласну лікарню на обстеження, а потім, найімовірніше, і на опер ацію відправлять.
– Ох, співчуваю, – щиро відповіла Марина. – Це серйозно?
– Говорять, що так. Розумієш, я тут зовсім одна… Рідні усі там, у районі, приїхати ніхто не може – господарство, діти.
– А мені навіть води купити нема кому. Ти не могла б до мене заскочити? Тут речей деяких бракує, та й лікарів би хороших знайти.
– Ти ж у місті давно, напевно, зв’язки є?
Марина зітхнула. У голові промайнула думка про те, що вона нікому нічого не винна, крім своїх старих батьків. Але кидати людину в біді здавалося не правильним.
– Добре, Лєно. Диктуй адресу відділення та список того, що потрібно. Намагатимуся завтра після роботи заїхати.
– Ой, дякую тобі, рідна! Я знала, що ти не відмовиш! Ти ж у нас завжди найдобріша була.
***
Наступного дня Марина стояла у коридорі лікарні, навантажена сумками. Олена була в чотиримісній палаті, вона виглядала … не дуже хворою.
– Принесла? – замість привітання спитала Олена, заглядаючи в кожен пакет по черзі.
– Привіт. Так, ось халат, книга, вода негазована, капці, фрукти. Як ти почуваєшся?
– Та як… Погано, – Олена поправила ковдру. – Лікарі тут якісь небалакучі. – Марино, ти ж казала, що запитаєш у знайомих?
– Мені б до заввідділення потрапити, щоб він особисто проводив втручання. Бо ці молоді… страшно їм довірятися.
– Олено, я юрист, а не медик. У мене є один знайомий хірург, але він в іншій клініці. Я спробую йому зателефонувати, проконсультуватись, але нічого не обіцяю.
– Ну, спробуй, будь ласка! Я ж тут пропаду. І до речі, тут у їдальні їсти неможливо. Ти не могла б мені завтра чогось домашнього принести?
– Бульйончика там, чи котлет парових? Тільки обов’язково із яловичини, мені зараз добре харчуватися треба.
Марина зам’ялася. Після роботи їй хотілося тільки у своє крісло і до кота, а не стояти біля плити заради людини, яка роками про неї не згадувала.
– Подивимося, Лєно. У мене завтра складний день у суді.
– Ну, заради старої дружби, га? Ми ж землячки!
Упродовж двох тижнів Марина справно відвідувала лікарню. Вона возила Олені їжу, діставала ліки, яких не було в стаціонарі, і навіть домовилася про консультацію з тим знайомим хірургом.
Олена приймала допомогу, як належне, вона жодного разу не спитала, як справи у самої Марини, як її батьки чи робота.
Усі розмови крутилися лише навколо її аналізів, її самопочуття та того, що медсестри у відділенні «занадто нахабні».
Нарешті настав день виписки. Марина приїхала, щоб забрати Олену та відвезти її на вокзал.
– От і все, – сказала Марина, завантажуючи сумку в багажник. – Рада, що все пройшло успішно. Бережи себе.
– Дякую, Марино, – Олена кивнула, дивлячись у вікно машини. – Ти, звісно, врятувала. А номер того лікаря збережи, мало що.
– Сподіваюся, більше не знадобиться.
– Та вже ж, – Олена раптом пожвавішала. – Слухай, я тут подумала… Ми ж із чоловіком та дітьми давно хотіли у ваше місто з’їздити.
– Тут же монастир знаменитий зовсім поряд, святі місця. Нам після моєї хвороби дуже треба з’їздити, вклонитися.
– Хороша справа, – ввічливо озвалася Марина. – Там готель при монастирі є, кажуть, дуже пристойний.
Олена здивовано подивилася на неї та промовчала.
***
Минув місяць. Марина вже почала забувати про цю історію, але суботнього ранку телефон знову ожив.
– Марино, привіт! – голос Олени звучав навіть якось вибагливо. – Загалом, ми виїжджаємо наступної п’ятниці.
– Куди виїжджаєте? – Не зрозуміла Марина.
– Ну, як куди? В монастир! Я ж казала. Нас буде четверо: я, Вадик та двоє дітей. Старшому дванадцять, молодшій – сім.
– Ми вирішили, що приїдемо в п’ятницю ввечері, побудемо в тебе вихідні, а в неділю з ранку в монастир і додому.
Марина відсунула чашку з кавою і випросталась.
– Олено, почекай! Про яке «побудемо в тебе» йдеться?
– Ну, а де нам ще зупинитися? – щиро здивувалася однокласниця. – Готелі зараз дорогі, а в нас після опер ації із грошима туго.
– А в тебе квартира велика, двокімнатна, ми ж розмістимося. Постелиш нам у вітальні, ми люди невибагливі. Діти на підлозі на матрацах можуть, якщо що.
Марина розлютилася.
– Олено, ти мене, звичайно, вибач, але це неможливо!
У слухавці повисла тиша, а потім Олена перепитала таким тоном, ніби Марина щойно зізналася у злочині:
– У сенсі – неможливо?
– У прямому! Моя квартира – це не готель! Я маю свій графік, свої звички. У мене кіт, який не виносить чужих людей, особливо дітей.
– І у вихідні я планую відпочивати, а не приймати чотирьох гостей, яких я насправді не знаю.
– Як це не знаєш? – Закричала Олена. – Ти мене знаєш все життя! Ми з одного міста! Я до тебе з усією душею, думала, ми, як рідні… А ти через кота та свій комфорт старій подрузі відмовляєш?
– Олено, давай будемо чесними, – спокійно відповіла Марина. – Ми не подруги. Ми однокласниці, котрі не спілкувалися п’ятнадцять років!
– Я допомогла тобі у лікарні, бо ти була у біді. Але це не означає, що тепер я повинна утримувати твою сім’ю і перетворювати свій будинок на заїжджий двір!
– Та який заїжджий двір! Усього на дві ночі! Марино, ти взагалі розумієш, як це звучить? Ми в монастир їдемо, – свята справа! А ти проявляєш такий егоїзм. Невже тобі крісло твоє дорожче за людей?
– Уяви собі, дорожче, – відрізала Марина. – Я на нього чесно заробила. І на цю квартиру також. Я ціную свій спокій. Якщо вам потрібно у монастир, бронюйте житло. У місті повно хостелів та не дорогих готелів.
– Ти черства міська курка! – Вибухнула Олена. – Мати твоя завжди казала, що ти зарозуміла виросла, але я не вірила. Думала, ти людина. А ти… Та щоб я ще раз до тебе звернулася!
– Дуже на це сподіваюся, – тихо сказала Марина і поклала слухавку.
Весь день телефон розривався від повідомлень. Олена не вгамувалася: вона писала в месенджери, звинувачуючи Марину у всіх гріхах.
Надвечір під’єдналися «спільні знайомі».
Пролунав дзвінок від Тані, тієї самої, у якої Олена знайшла номер.
– Марино, ну ти чого? – у голосі Тетяни чувся осуд. – Лєнка там у сльозах уся. Каже, ти її на поріг не пустила, хоч вона після лікарні, слабка ще. Що тобі, шкода дивана на два дні?
– Таню, – зітхнула Марина. – А ти чому її не покличеш?
– Ну… я ж у районі живу, а їм у місто треба. До монастиря ближче.
– Саме так. Всім дуже зручно бути добрими моїм коштом. Ти знаєш, що вона хоче приїхати з чоловіком та двома дітьми? Ти уявляєш, на що перетвориться моя квартира за два дні?
– У мене Барсік від стресу потім місяць під диваном сидітиме!
– Ну, кіт – це тварина, – пирхнула Таня. – А тут люди. По-людськи ж треба. Ви ж землячки.
– Таню, людяність – це коли я два тижні возила їй бульйони та шукала лікарів. А те, що вона вимагає зараз, – це звичайне нахабство!
І якщо ти вважаєш, що я не маю рації, це твоє право. Але більше цю тему я обговорюватиму не буду.
Марина заблокувала і Таню, і Олену.
***
Перед сном Марина відкрила книгу, хотіла трохи відволіктися, почитати, але думки все одно поверталися до денного скандалу.
Вона намагалася зрозуміти: чому люди вважають, що їм усі винні? Чому спільне минуле, про яке ніхто не згадував роками, раптом стає перепусткою у твоє особисте життя?
А за кілька днів їй зателефонувала мама.
– Мариночко, дочко… Тут чутки по місту ходять, – обережно почала мати. – Мати Олени Попової у магазині при всіх сказала, що ти зарозумілася, друзів старих знати не хочеш і навіть у біді не допомогла. Каже, Лєнка, що із лікарні ти її мало не на вулицю виставила.
– Мамо, ти ж знаєш, що це неправда. Я два тижні до неї бігала!
– Я знаю, – зітхнула мати. – І батькові сказала, щоб нікого не слухав. Але ж ти знаєш наше містечко…
– Тепер ти у них недруг номер один. Кажуть, «міська курка», яка серце на гроші проміняла.
– Хай кажуть, мамо. Якщо ціна їхньої «дружби» – це моє право розпоряджатися власною квартирою, то я із задоволенням буду для них недругом. Тобі там сильно докучають?
– Та ні, пошиплять і перестануть. Просто прикро за тебе! Ти ж завжди допомагала всім.
– Саме так, мамо. Допомагала тим, хто цього потребував, а не тим, хто вирішив на мені покататися. Більше я на такі граблі не наступлю.
***
На щастя, Марина більше не отримувала дзвінків зі свого рідного містечка від «старих друзів».
Вона так само працювала, займалася будинком і іноді їздила до батьків, намагаючись не перетинатися з тими, хто любив обговорювати чуже життя.
Олена Попова, як з’ясувалося пізніше із соцмереж, в монастир таки з’їздила. На фотографіях вона виглядала цілком щасливою та здоровою, позуючи на тлі храму з чоловіком та дітьми.
У коментарях під фото вона активно обговорювала з Тетяною «зраду» та те, як «гроші псують людей».
Марина випадково побачила цей пост, посміхнулася і просто закрила вкладку. Нехай базікають, їй що? Якщо мізків та совісті немає, – на базарі не купиш! Зате нахабства, – хоч продавай…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Марина? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
