Коли моїх батьків не стало в автокатастрофі, то мене забрала бабуся до себе в село. Бабуся ніколи мені ні в чому не відмовляла. Хоча грошей нам не вистачало і бабусі довелося працювати сторожем.
Коли я закінчила школу, то ми з бабусею почали думати про ліцей, але він був лише у місті. Бабуся не дуже хотіла мене відпускати в місто.
Але робити не було чого, вчитися ж потрібно, і я ризикнула. У місті я мала квартиру, яка дісталася мені від покійних батьків.
Я всю себе присвятила навчанню, майже нікуди не ходила, окрім ліцею, та магазину. Я хотіла показати бабусі, що вона не дарма мене відправила вчиться. Якось я поверталася додому з ліцею і, познайомилася з гарним хлопцем мого віку.
Ми сподобалися один одному, і почали зустрічатися. Все у нас відбулося швидко, і ми невдовзі побралися. Бабусю ми привозили на урочистість до себе в місто.
Їй дуже сподобався мій чоловік, та й він її весь час доглядав, поки бабуся жила в нас. Коли я була в положенні, чоловік почав багато працювати, тому пізно почав приходити додому.
Одного дня чоловік підійшов до мене, і запитав:
– Може кредит візьмемо і заробимо хороший ремонт у будинку.
– Ти й так працюєш цілими днями, нам що, не вистачить зробити ремонт?
На що він відповів, що ми так робитимемо ремонт довго, а наша дитина з’явиться в недоробленій квартирі. Я начебто погодилася!
Якось, увечері, пролунав стукіт у двері, і чоловік вийшов на майданчик. Він навіть не став запрошувати гостя до квартири, а коли вони розмовляли, я вирішила підслухати.
Як я зрозуміла з розмови, мій чоловік, виявляється, грає в карти, і програв він пристойну суму. І тут я зрозуміла, на що йому потрібні були гроші!
Не на ремонт квартири, а на борг по картах. Ми того дня дуже сильно посварилися, і я вигнала його з дому.
Через тиждень він з’явився і почав перепрошувати за все, і просив його пробачити. Ми все ж таки взяли кредит, і чоловік розрахувався зі своїми боргами.
Вся його зарплатня йшла на його кредит, а через те, що я не могла працювати, грошей нам не вистачало. Нам допомагали то його батьки, то моя бабуся.
Життя почало налагоджуватися, як мені здавалося. Але мій чоловік щось зачастив до бабусі у село, як він мені казав, що бабуся старенька, треба їй допомагати. Я просто була щаслива, що він їй допомагає.
У нас з’явилася дівчинка, і у мене не було часу з’їздити в гості до бабусі. Коли донька зміцніла, я все-таки зважилася з’їздити до бабусі в село. Думала, погостюю у неї тиждень, та й доньці повітря буде корисніше, ніж наше міський.
Коли я чоловіка попросила відвезти нас, то він відмахнувся, що на роботі справ повно і він не може. Та й взагалі він не хотів нас відпускати в село. Ну а я подумала, що раз зібралася, то треба їхати. Ми поїхали на електричці.
Приїхавши, ми не змогли потрапити до бабусі у хату, бо її не було вдома. Я подумала, мабуть, у магазин пішла, і вирішила перечекати бабусю у сусідів. А коли я прийшла до сусідів, вони мені все й розповіли!
Що бабуся моя в будинку для людей похилого віку виявляється, а дім вона продала. Я одразу до бабусі. Там мені вона все і розповіла!
Мій чоловік сказав, що у нас все дуже погано, що дитина дуже хворіє, і на лікування потрібно багато грошей. Що дитину треба рятувати, та мерщій треба продати будинок.
Ось бабуся й продала хату, а гроші віддала моєму чоловікові, бо дуже онуку любила, і не змогла покинути її напризволяще. А сама до будинку літніх людей відправилася.
Я, звичайно, забрала бабусю до себе в місто. І стали ми жити у трьох! А свого “благовірного” я так більше й не бачила.
Та це й на краще, бо не хотілося гріх на душу брати, хай бог його покарає! А мені ще дитину треба на ноги поставити, й бабці допомогти відійти від такого стресу.
Навіть не знаю, як мені вчинити? Щоб позиватися на нього до суду, немає доказів, бо бабця власноруч хату продала. Чи залишити все, як є?
