– Що робити? Я не хочу жити з цією Варкою! – сказала Софія Петрівна.
– Тоді вихід лише один, – відповіла подруга.
– Він мені теж не подобається! Дожила до старості років, а спокою немає. І від кого? Від свого сина!
– Всяко буває, Петрівно. Ще гірше навіть.
– Та куди вже гірше! – Софія Петрівна була дуже засмучена. Їй так не хотілося продавати свою квартиру!
…У Софії Петрівни було двоє дітей: Еля та Борис. Між ними була велика різниця у віці – дванадцять років. Так сталося, що діти були від різних чоловіків.
Вийшовши не вдало заміж, Софія Петрівна розлучилася, маючи маленьку доньку на руках. А потім, набагато пізніше, зустріла свою справжню долю, Олександра. Правда прожили вони душа в душу лише п’ятнадцять років, а потім здоров’я підвело Олександра, і Софія овдовіла.
Після того, як чоловіка у Софії Петрівни не стало, надумала вона приватизувати свою квартиру. Борис тоді ще в школу ходив, а Еля вже була заміжня, і жила з чоловіком у квартирі з його батьками.
Дочці Софія Петрівна вирішила віддати пристойну суму зі своїх накопичень, щоб вона виписалася з квартири до приватизації, та не брала в ній участі. Тому й вийшли у квартирі дві частки.
А гроші, які дала Софія Петрівна, Еля з чоловіком пустили на перший внесок на іпотеку за якоюсь пільговою програмою.
Подробиць Софія Петрівна не питала, у їхнє життя особливо не лізла, Еля була дуже тямуща і знала, що робила. Батьки чоловіка Елі теж додали грошей, і вийшло дуже не погано.
Відучився Борис у школі, та пішов працювати. Вступати нікуди не побажав, не змогла його змусити Софія Петрівна.
– Тоді б дев’ять класів закінчував! Навіщо ще два роки сидів?! Я сподівалася, що за розум візьмешся, а ти! Був би живий батько, він би тобі всипав по перше число!
– Я і взявся за розум! Хіба ж ні? – гордо відповів Борис. – Дивись: працюю, зарплату непогану отримую, ми з тобою живемо у шоколаді.
– Це так, – зітхнула мати. – Але ж без освіти все ненадійно якось… Я хвилююся. Хоч би коледж закінчив, адже жодної спеціальності немає.
– Не хочу і не буду. Мене від навчання вже нудить. Так, були такі думки далі навчатися, але зараз не хочу. На ЗНО я набрав мало балів, визнаю, не готувався зовсім, а перездавати – це наново вчити все! Бррр… Не хочу.
– Ех, – Софії Петрівні було сумно й соромно. Похвалитися перед родичами та знайомими нема чим. Начебто підвів її син.
Правда сусідка їй казала, що це добре! На шиї не сидить хлопець – це найголовніше. Хоче працювати, хай працює.
Жили вони з Софією Петрівною, не тужили, аж поки Борис не зустрів Варвару. Стали вони зустрічатися, а потім одружилися.
Софія Петрівна знову витрясла свій гаманець, майже до дна, додала молодим грошей на квартиру, і взяли вони іпотеку.
У Бориса теж накопичення були, і батьки Варі додали, тільки за рік вийшла погана справа. Саме те, чого завжди боялася Софія Петрівна.
Варя пішла у декрет, з’явився у них син Микита, а Борис втратив роботу. Влаштуватись на пристойну ніяк не міг, знайшов, але з дуже низькою зарплатою. Звісно ж, їм стало зовсім туго.
Правда допомагала і Софія Петрівна, і батьки Варі, проте молодята не розуміли, що в першу чергу треба було виплачувати іпотечні платежі, а не гуляти та розважатися, що вони дуже любили. І тому квартиру вони втратили.
– Софіє Петрівно, а ми до вас жити прийшли, – оголосила невістка з порога.
Софія Петрівна так і обімліла. Вона вже два роки, як була на пенсії, звикла до тиші та спокою у своїй квартирі, а тут таке. Мабуть, всі думки прочиталися на її обличчі, тому що Варя відразу додала:
– Подітися вам нема куди. Микиту на житлоплощі зареєструємо без запитань, адже у Бориса тут своя частка, між іншим! А я вже потім до свого сина пропишусь зовсім спокійно.
Борис тільки дивувався на таку інформованість дружини. А Софія Петрівна подумала про те, що краще б вони раніше качали свої права, і тоді б не втратили свою квартиру.
– Мамо, ну це… правду Варя каже. Частка моя тут є, – промовив Борис. Йому було все ж таки не зручно перед матір’ю за таке вторгнення.
– А треба було зробити, щоб не було! Ех, я не подумала тоді про таке, треба було твою частку на мене переписати, коли гроші вам віддавала, – сердито сказала Софія Петрівна.
– Що вже тепер казати, – хижо посміхнулася невістка.
– Але ж банк повинен вам повернути перший внесок і те, що ви встигли заплатити! Там і мої гроші, між іншим, були!
– То ми знову візьмемо на них іпотеку. Надалі розумніші будемо, не втратимо більше квартири, так Боря? Подай мені пакет з памперсами, Микитці поміняти час. Де буде наша кімната? – запитання призначалося Софії Петрівні.
– У коридорі! – розгнівалась вона.
Невістка знизала плечима і мовчки пройшла в кімнату з Микиткою на руках. Єхидна усмішка не сходила з її обличчя.
Що тепер було міркувати? Гроші на квартиру Софія Петрівна давала їм без розписки, все ж таки рідні люди. А тепер доведи, що вона вклалася?
Та й повертати вона їх не збиралася, аби молоді жили окремо. Але хто ж їм із такою кредитною історією дасть іпотеку?! Наробили справ!
Коли допомагали їм, думали, вони розуміють! А вони… Аби гуляти та розважатися. І чому це свати живуть собі приспівуючи, а вона має віддуватися?!
– А в мене мама заміж вийшла вдруге. Ви ж знаєте, як це буває, – відповіла на її запитання Варя, і знову посміхнулася. – І ми з малюком там зовсім не потрібні. Там медовий місяць.
– Можна подумати, у мене ви потрібні, – пробурмотіла Софія Петрівна.
Ситуація виходила погана. З цією Варею вони навряд чи уживуться, характер у неї той ще, скандальний.
У тій нещасній іпотечній квартирі вона постійно розводила бруд, навіть таргани завелися! Сміття тижнями не виносили, постійно повна раковина брудних тарілок, пилюка стовпом стояла.
Перший час, як з’явився Микитка, Софія Петрівна намагалася допомагати, приходила до них додому, і коли все те безладдя бачила, поривалася прибратися, так Варя її проганяла. Не дозволяла нічого робити, ми, мовляв, самі впораємось. А що самі?
Борис допізна на роботі, прийде, а їсти й немає з чого. Все засохле ще після вчорашньої вечері в раковині лежить.
Він сам про себе дбав. Купував напівфабрикати, смажив чи варив їх, мив посуд. Варя постійно лаялася, що чоловік не допомагає, і тому до неї він жодних претензій і не висував.
– У мене не десять рук! Я ж займаюсь нашим сином. Твоїм сином, між іншим! – поважно заявляла вона. – Мені ніколи!
А сама собі вдень піцу замовляла, хоч грошей зайвих ніколи не було. Але їй готувати ніколи, а їсти хотілося. Ось цілий день нею і харчувалася.
– Мамо! Тобі треба свою квартиру продати, а гроші розділити, – порадила дочка Еля, як тільки дізналася про те, що сталося.
– Нехай вони самі валандаються, як хочуть, а ти окремо житимеш. Купимо тобі квартиру до нас ближче, будемо за неї платити іпотеку, ми вже подумали з чоловіком. Ми допоможемо.
– Та що я до старості дожила, та так і залишусь залежною?! – плакала Софія Петрівна. – Це квартира не повністю моя буде. Переживатиму. Чи мало що?
– А що? Все буде добре, мамо, не плач. Іншого виходу немає. Чи ти хочеш жити з Варею?
– Ні, – зіщулилася Софія Петрівна. – Вона й у мене почала бруд розводити! А що я? Прислуга, щоб прибирати за ними. Боря працює, а вона тут у мене цілими днями.
– Микитка неспокійний, репетує день і ніч. Вона з ним не займається зовсім, все у своєму телефоні сидить. А я з хворою головою. Ні прилягти, ні відпочити.
– Усюди памперси валяються, пелюшки, сорочечки. Я прання за неї закладаю в машинку, речі брудні ходжу, збираю по всьому будинку. Я ж і прасую їх потім. Їй усе ніколи.
– Знайшла дівчинку на побігеньках! Я вже у віці, між іншим, мені відпочинок потрібен! Тільки гуляти коли виходжу, тоді душею відпочиваю. Ходжу вулицями, поки зовсім не замерзну. Додому ноги не несуть.
Так вони й зробили. Продали квартиру Софії Петрівни, гроші розділили навпіл. Іпотеку Борису та Варі не дали, але з тих грошей, що повернув банк, та грошей від половини квартири, їм вистачило, щоб купити крихітну студію.
А Софія Петрівна якийсь час добре жила, дочка із зятем дуже допомогли їй, купили невелику квартиру.
У Софії Петрівни в ній своя частка є, а платять за неї Еля та її чоловік. Тільки одне турбувало жінку похилого віку: раптом між ними щось станеться, що тоді з нею буде?
Проте, проблеми прийшли звідти, звідки вона не чекала. Борис став часто лаятися зі своєю Варею. Набридло йому таке життя безпросвітне.
Став Борис до матері часто приїжджати, та жити у неї тижнями. А Софія Петрівна що скаже? Син же. Вона теж за нього переживає. Тому й пустила, звісно.
А Варя на розлучення подала. Розлучитися розлучилися, проте з житлом так і не вирішили. Питання зависло в повітрі. Через те, що Борис в одній квартирі з Варею жити більше не хотів, то він оселився у матері назовсім.
– Ось і повернулося все на свої кола! Шило на мило поміняли! А все від того, що розуму немає, – докоряла Софія Петрівна синові. – Та що тобі казати?! Впертий як осел! І в кого ти такий уродився?