– Мамо, вставай, ну хоч поїж трошки? – Зітхнула Марина, і поправила мамі подушку вище. А то вона така худа стала, на ліжку лежить, аж її не видно під ковдрою.
– Мамо, лікарі кажуть, що тобі треба ходити, робити щось потихеньку, і їсти нормально. Кажуть, що ти вже пішла на поправку, я більше не буду тебе з ложечки годувати, – вдала, що сердиться, Марина.
Але мама лише сумно усміхнулася:
– Я не хочу їсти, ось був би живий тато, я б…
– Мамо, так не можна себе зводити! – Марина почала сердитись, зазвичай це допомагало. – Батько не просихав часто, і навіть руку на тебе підняв, а ти! Він тому і під електричку потрапив, що був нетверезий.
– Він був доброю людиною, твій батько, – працював, намагався, але слабкість у нього була така, так, заглядав у пляшку. А руки не простягав, ти що кажеш!
– Ти ж не бачила, ну замахнувся якось, а я злякалася, похитнулась і сама впала, – захищала, як завжди, батька мама. – Зате мужик був у будинку, а тепер, дідько знає що, адже він хотів, щоб ти вчилася, обновки тобі купував, а ти…
– Мамо, йди їсти, каша холоне, і сосиски я зварила. Я рано-вранці ходила корів доїти до фермерів, вони мене найняли, так що ми проживемо, мамо.
– Навіщо ти навчання покинула, Марино, що ти наробила? Батько так мріяв, що хоч ти станеш вченою, а вона – корів доїти, ех доню.
– Мамо, а на що нам жити? Я вже і свою куртку продала, і телефон, ти ж хворієш, де грошей взяти?
– Дорікаєш мені? – Мати відвернулася до стіни, і заплакала. – І на кого ж ти, Федоре, мене покинув? Нема мені без тебе радості, нема…
– Припини, мамо, у тебе є я, годі вже! А інститут я не покинула, тимчасово відпустку оформила академічну. Ось тебе підніму, і далі піду вчитися, ти ж мене не підведеш?
Мати не відповіла, вона лише зітхнула гірко, батька вона і справді любила, попри все…
Марина не стала її більше вмовляти. Вона вимила фарбовану облізлу підлогу, батько так і не зібрався їх пофарбувати. І вийшла вилити воду з відра у старенькій материнській сукні та кофті, які вдома доношувала.
Свій гарний одяг, шкіряну куртку, джинси майже нові, рюкзачок та телефон, все, що їй батько купував, вона продала.
Батька Марина теж любила, плакала за ним, коли мати не бачила, і злилася:
– Що ж ти, тату, сам говорив вчись, говорив допоможу, а що накоїв ? Дивись тепер зверху, як мама мається, нудьга у неї, а грошей на лікаря хорошого немає у нас, що ж ти так нас кинув, тату?
Марина вийшла з відром з будинку, хлюпнула вбік, і раптом почула звук машини, що зупинилася. За ним послідував стукіт дверцят, і знайомий голос:
– Так ось ти де, ти куди зникла, на дзвінки не відповідаєш? Ледве твою адресу дізнався!
Перед нею стояв Андрій. У своїх дорогих черевиках, які зараз безглуздо виглядали на тлі сільського бруду, і в розстебнутому пальті, він здавався прибульцем з іншого, майже забутого життя.
Марина завмерла, стискаючи в руках порожнє відро, мов щит.
– Андрію? – Голос її пролунав глухо. – Ти як тут…
– Я шукав тебе три тижні, Марино! – він зробив крок уперед, але зупинився, побачивши її вигляд – стару, вицвілу сукню, руки, почервонілі від крижаної води, і цей погляд – втомлений, дорослий, зовсім не тієї студентки, з якою він познайомився в бібліотеці інституту.
– Ти чому телефон вимкнула? Чому з гуртожитку з’їхала? Деканат каже, ти в академ пішла, але ніхто не знає, куди поділася.
Марина опустила очі. Їй стало нестерпно соромно за цей старий будинок, за запах корівника, який, здавалося, в’ївся у волосся, і за свою бідність.
– У мене проблеми, Андрію. Тобі не зрозуміти, – вона спробувала розвернутися, щоб піти в будинок, але він перехопив її за лікоть.
– Я все знаю, і про батька, і взагалі мені твоя сусідка по гуртожитку сказала, що трапилося. Але ти не повинна була зникати ось так.
З хати почувся слабкий, надривний кашель матері. Марина здригнулася і сіпнулася, намагаючись вирватися.
– Мені треба йти. Мама хворіє. У мене немає часу на розмови, Андрію, йди, будь ласка.
– Марино, стривай! – Він не відпускав. – Я приїхав не просто так. Я знаю, що ти продала все, що мала, і не хочу лізти в твоє життя, але я не можу дивитися, як ти себе губиш. У мене є знайома лікарка, гарний фахівець, вона може приїхати сюди, подивитися твою маму. І…
– Нам не потрібні подачки! – Марина нарешті вирвалася, і в її очах блиснули сльози – не від жалості до себе, а від безсилля. – Мій батько був гордою людиною, він хотів, щоб я була найкращою. А я тепер… я поки що просто намагаюся вижити.
– Напевно, твій батько хотів, щоб ти була щасливою, – тихо сказав Андрій. – А не щоб ти ховала себе живцем у цьому будинку.
У цей момент двері рипнули, і на порозі, спираючись на одвірок, з’явилася мати. Вона виглядала, як привид – бліда, з очима, що ввалилися, закутана в старий плед. Вона дивилася на Андрія з недовірою, а потім перевела погляд на дочку.
– Мариночко … це хто? – голос матері тремтів.
Марина завмерла. Вона знала, що зараз скаже мама, знову почне скаржитися, знову згадає батька, знову шкодуватиме себе.
Але мати раптом примружилася, дивлячись на Андрія, і в її очах, на мить, промайнуло щось схоже на проблиск свідомості.
– Ти… ти на нього схожий, – прошепотіла мати, дивлячись на Андрія. – На Федора в молодості, такий самий погляд… упертий. Ти що, доню, гостя до хати не запрошуєш, недобре це…
Андрій повільно підійшов до ґанку.
– Здрастуйте. Мене звуть Андрій, я друг Марини. І я приїхав, щоб допомогти вам вибратися, можна? Ви не будете проти?
Марина стояла осторонь і боялася, що мати зараз почне голосити, прожене гостя чи знову заговорить про батька, але та лиш важко опустилася на сходинку, немов сили, витрачені на цей вихід, миттєво випарувалися.
– Допомогти вибратися? – гірко посміхнулася мати, дивлячись на свої вузлуваті, тремтячі пальці.
– З цієї ями, синку, тільки вперед ногами вибираються. Федір мій теж думав, що вибереться, все обіцяв, що заживемо по-людськи… А тепер ось, – вона кивнула на Марину, – донька корів доїть, а я… я просто чекаю, коли все це закінчиться.
Андрій не відвів погляду. Він бачив, як Марина стиснула кулаки, намагаючись стримати сльози, і як у її очах застигло німе благання – “будь ласка, не шкодуй нас”…
– А я й не пропоную чудес, – твердо сказав Андрій, звертаючись до матері, але не зводячи очей з Марини. – Я пропоную реальну допомогу.
– Лікарка, про яку я говорю – це фахівець, яка працює з депресивними станами після важких втрат. Марино, ти не можеш тягнути все одна. Ти не залізна!
– Ти не розумієш, у нас немає грошей на лікаря, – глухо озвалася Марина, дивлячись у землю. – Я продала все, що мало хоч якусь цінність, і телефон також. Навіть, якщо ти оплатиш візит, чим я віддаватиму? Я не хочу бути тобі винна!
Андрій зробив крок, опинившись зовсім поруч із нею. Він відчував запах вологи, що виходить від старого будинку, і бачив, як сильно Марина втомилася, не просто фізично, а аж до глибини душі.
– Ти мені нічого не будеш винна, – тихо сказав він так, щоб чула тільки вона. – Ти просто дозволиш мені бути поряд. Марино, я шукав тебе не для того, щоб ти почувала себе зобов’язаною. Я шукав тебе, бо… бо… без тебе стало порожньо.
Тут мати, що сиділа на сходинці, раптом підвела голову.
– Ти, хлопче, говориш складно, але Марина в мене горда. Вона за батька свого горою стояла, навіть коли він… – мати затнулася, – коли він не мав рації. Вона не прийме подачки.
– Це не подачка, я хочу, щоб вона повернулася до навчання! А поки що… поки що я просто хочу, щоб ви були здорові, бо…
Він глянув на Марину, і не договорив, ніби побоявся її налякати своїм зізнанням. Настала тиша, але за кілька хвилин:
– Мамо, – тихо покликала Марина, – Може ми й справді послухаємо його? Заради того, щоб я змогла повернутися в інститут, як тато хотів, давай спробуємо?
Мати довго мовчала, і нарешті сказала,
– Ну, заходь, коли вже приїхав… Каша в нас, правда, охолола, але чай є.
Андрій ступив у хату, і Марина, дивлячись йому в спину, вперше за довгий час подумала, що, можливо, цей нескінченний жах нарешті почне відступати.
Хоча, в глибині душі вона все ще боялася – а що буде, коли він побачить, наскільки глибока прірва між нами?
***
В інституті Андрій давно намагався до Марини залицятися. Але вона чудово розуміла, що йому не пара. Батько хоч і купив їй гарний одяг, але вона – звичайна дівчина з далекого приміського селища. Батьки у неї не такі, і життя інше, не як у Андрія.
І Марина його залицяння не приймала, а на пропозиції, піти кудись, зазвичай відповідала:
– Мені треба займатися, я вчитися приїхала, а не розгулювати тут.
Коли вона покинула навчання, то не думала серйозно про Андрія, було не до нього, а він раптом приїхав несподівано…
Насправді Андрій їй подобався, але мати і батько їй давно вселяли:
– На багатого не заглядайся, не для нас вони, побалуються, і кинуть…
***
За кілька днів Андрій приїхав не один, з ним була жінка років п’ятдесяти, доглянута, зі спокійним поглядом – це і була фахівець із виведення з депресії після втрати близької людини.
Звали її Ольга Юріївна, і вона одразу пройшла до мами в кімнату, а Андрій запропонував:
– Давай я тобі по дому допоможу, поки триває сеанс терапії?
– Та що ти допоможеш, – засміялася Марина. – Води треба з колодязя натягати, я буду прати, та й для приготування. У нас із крана іржава вода тече. А ти хоч криницю колись бачив?
– Показуй, - Андрій зняв куртку, побачив на вішалці батьків ватник, і уточнив:
– Це можна вдягнути?
Поки лікар розмовляла з мамою, Андрій натягав води. Було видно, що така робота йому незвична, але він дуже намагався.
– Що ще робити, кажи? – спитав знову Андрій.
– Двері перекосилися, треба їх зняти з петель, підтесати, петлі змастити, і на місце поставити, – ледве стримуючи сміх, говорила Марина.
Взагалі, як тільки з’явився Андрій, вона зважилася – будь що буде, адже вона йому не нав’язувалась, він сам приїхав.
І невдовзі мама пішла на поправку, а Андрій, уже на правах близького друга, постійно приїжджав до них у селище, і допомагав Марині з усіма справами. А якось він сказав:
– Марино, виходь за мене, я давно тебе люблю, і хочу щоб ти стала моєю дружиною
Почувши це, Марина здивовано глянула на Андрія, а потім на свої стоптані туфлі.
– Ти ж розумієш, що це не кіно. У нас по-іншому. Ти звик до комфорту, до іншого життя. А я… я навіть навчання не потягла, коли батька не стало. Я тут, у цій глушині, з мамою, з боргами, з цією іржавою водою з крана.
Але Андрія це не бентежило. Та й він уже не був тим лощеним студентом, яким вона пам’ятала його по інституту.
Його руки, що колись звикли лише до клавіатури комп’ютера, тепер були в мозолях від роботи в саду, а на куртці виднілася пляма від машинного масла – він сам у свою машину масло долив, сервісний центр тут далеко, та й взагалі чоловік повинен сам все вміти…
– Марино, – сказав він твердо, дивлячись їй прямо в очі. – Не бреши сама собі, ти думаєш, я не бачив, як ти на мене дивилася в інституті?
– Ти ховалась за підручниками, за своєю гордістю, за словами батьків. Але ж я не сліпий. Я бачив, як ти червоніла, коли я проходив повз.
– Але ж мої батьки говорили … – Почала вона, та Андрій м’яко перервав її.
– Твої батьки хотіли тебе вберегти, як уміли. Але вони не знали одного – я шукав не “рівню” за рахунком у банку, а людину, з якою мені буде тепло.
– Коли ти покинула навчання, я місця собі не знаходив. А коли дізнався про лихо з твоїм батьком… я зрозумів, що більше не можу без тебе.
– Мені потрібна тільки ти, та, яка навіть у біді залишалася сильною…
З хати вийшла мама Марини. Вона виглядала зовсім інакше – спокійна, трохи навіть погладшала, – Ольга Юріївна, створила диво.
Мама зупинилася на порозі, подивилася на них, посміхнулася і сказала:
– Погоджуйся, дочко, він хороший, я його роздивилася. Ось і в нашому будинку тепер мужик буде, бо без господаря – і будинок сирота…