– Ви ні про що не думаєте, — говорила свекруха. — А Паша з дружиною давно виплатили іпотеку, тепер живуть у своїй квартирі. Машину другу купили. Про заміський будинок задумалися.
Паша – старший брат чоловіка, у якого життя прекрасне. І кар’єра у Паші, і житло, і дружина, з якою він пройшов вогонь, воду та мідні труби.
Паша молодець: сім’я, діти, робота, думки про майбутнє. Не те, що ми з чоловіком, два ледарі!
Син найкращої подруги свекрухи також молодець, яких світ не бачив: половина країни його знає, не має шкідливих звичок, троє дітей, великий котедж.
І всього сам досяг! Дружина не страждала ні дня зі своїх сорока п’яти років життя. У самої свекрухи у нашому віці теж справи були в шоколаді!
Трикімнатна квартира з бабусею та дідусем, але суть не в цьому, друга дитина на підході, дача. Грошей, щоправда, особливо не було, але тільки з однієї причини: час був такий, що ні в кого грошей не було.
Паша з дружиною мені поперек горла стоять! Я не сперечатимусь, все добре у людей. І бачуся я з ними рідко, і ділити нам нема чого.
Але вічні вихваляння, та порівняння, з вуст свекрухи вибішують. У неї ще такий перекіс моторошний: ми з чоловіком — безхатьки, а Паша з дружиною — люди, що відбулися!
У нас із чоловіком, реально, поки що нічого немає. Ми рік одружені, і єдине, що нажили, це приставку. Телевізор, і той не наш, а квартирної господині.
Про своє житло поки що не думаємо, знімаємо, живемо для себе. Діти теж у планах, але в таких планах, що лише років за п’ять, не раніше.
Обидва працюємо. Як каже свекруха, нісенітницею страждаємо. Чоловік — фуд-блогер, я — пишу картини, та роблю логотипи на замовлення, переважно для американської аудиторії.
Обидва у квартирі з ранку до вечора. Чоловік на кухні, я – у робочому кабінеті двокімнатної квартири.
Гроші у нас не затримуються, бо стабільного заробітку немає. Може й сто тисяч на місяць на двох вийти, може, й сорок, тут не вгадаєш.
У мене від кількості, та вартості замовлень залежить, у чоловіка – від рекламодавців. Намагаємося квартиру оплачувати на п’ять-шість місяців наперед, щоб у разі форс-мажору, на вулиці не залишитись.
На думку свекрухи, ми нічого не робимо. Працювати не хочемо, дітей не хочемо, рівнятись на Пашу не хочемо! Якось зателефонувала мені свекруха, і мозок зі своїм Пашею винесла, що я не стрималася:
– А давайте ви наші успіхи років через десять порівнюватимете? Нам із чоловіком по тридцять, Паші та його дружині — по сорок. Є різниця?
От коли нам буде по сорок років, тоді й поговоримо про здобутки у житті. Ви порівнюєте мого чоловіка і його брата, з їхньою десятирічною різницею у віці.
Це те саме, як порівнювати щойно народжену і десятирічну дитину. У нас все попереду!
Після цього висловлювання, до списку моїх гріхів додався ще один пункт: я назвала Пашу, та його дружину, старими!
Сама не навчаюсь, не працюю, не в положенні, іпотеку не беру, ще й святого Пашу старим обізвала! Хоча ні слова про старість у моїй промові не було.
Мабуть, це все, що потрібно знати про мою свекруху. Люди ще дивуються, що мій чоловік матір уникає. Не їздить лагодити крани, та рухати меблі, не хоче допомагати грошима, та кликати до нас у гості.
Свекрусі грошей даси — Паша більше дав би! Чому тоді Паша не дає? Сім’я у людини, вони про майбутнє думають, про заміський будинок.
Чоловік лагодив якось кран на кухні у матері. І що? Тільки й вислуховував, що Паша краще і швидше полагодив би, але йому ніколи було, бо він про сім’ю думав.
І довгий монолог, що дорівнювати Паші треба. До нас у гості коли не приїжджала, завжди одна шарманка: у Паші й квартира своя, і краще, і діти, і т.д.
Все, чоловік лавочку прикрив! Матері сказав, що якщо Паша такий ідеальний, а ми такі недолугі, то всі прохання, та поїздки в гості, тільки до Паші!
Нам такого щастя не треба! І знову, Паша б ніколи такого рідній матері не сказав. Ніколи! Ну а ми сказали! І не шкодуємо! Набридло! Розрадьте нас, будь ласка!
