– Пенсію свою віддавайте мені, якщо живете у нас на всьому готовому, – заявила Каріна свекрусі

– Пенсію свою віддавайте мені, якщо живете у нас на всьому готовому, – заявила Каріна свекрусі, а потім звернулася до чоловіка: – Мама твоя викидає гроші на вітер, ось помилуйся.

Каріна поклала на стіл чек. Він був із аптечного кіоску: крем для п’ят, вартістю двісті десять гривень. Людмила Сергіївна купила крем уранці, коли вела Тимошу з прогулянки.

На педикюр жінка не ходила, і, мабуть, від нестачі вітамінів та догляду, у неї тріскалася шкіра.

– Я його за свої гроші купила, Каріно.

– А ваші це які? Ви живете у нас, їсте у нас, електрику використовуєте нашу. Я вважаю, що це буде чесно. Карту мені віддавайте, я сама продукти купуватиму. Все одно я ходжу в магазин, – сказала невістка.

Дмитро на випад дружини не відреагував.

– Дімо, ти теж так вважаєш? – спитала Людмила Сергіївна.

– Мам, ну Каріна в чомусь має рацію. Так зручніше, – відповів син, не підводячи голови від телефону.

Людмила Сергіївна сходила в кімнату, принесла гаманець, дістала пенсійну картку та поклала її перед Каріною. Пін-код назвала вголос. Каріна забрала карту в чохол телефону і пішла укладати Тимошу.

…Ще два роки тому Людмила Сергіївна жила у своїй двокімнатній квартирі. Вона вийшла на пенсію з посади завідувачки дитячого садка і збиралася нарешті з’їздити до сестри в гості. Тоді до неї приїхав Дмитро.

– Мам, Каріні на роботу виходити час. У садок Тимошу здавати рано, йому рік. Няня – двадцять тисяч на місяць, ми не потягнемо, – іпотека.

– Переїжджай до нас, га? Кімната у Тимоші велика, вам удвох місця вистачить. Свою квартиру здаси, гроші на іпотеку підуть, нам легше буде. Це ж ненадовго, на рік, ну, півтора, – умовляв він.

Людмила Сергіївна погодилася. Мешканців знайшла швидко: молоду пару із собакою. Вони в’їхали першого  грудня, угоду підписали на рік.

Пенсіонерка оформилася самозайнятою, щоб платити податок з оренди як належить, і щомісяця переказувала Дмитру п’ятнадцять тисяч. Пенсію у вісім  тисячі залишала собі та купувала на неї продукти для всіх.

Спочатку Каріна казала їй:

– Людмило Сергіївно, ви наш порятунок.

Невістка готувала у вихідні, сама прибирала у квартирі. Потім каші та борщі почала варити Людмила Сергіївна, бо Каріна втомлювалася на роботі.

Потім і прибирання перейшло в обов’язки свекрухи. За пів року Каріна перестала говорити «дякую», а після почала перевіряти чеки.

Коли минув рік і настав час продовжувати угоду з мешканцями, Людмила Сергіївна заговорила з сином.

– Дімо, Тимоші два. Може, в садок час? А я до себе б повернулася, у мешканців якраз угода закінчується.

– Мамо, зараз не час. Іпотеку ще сто років платити, а Каріні премію урізали. Потерпи ще пів року, га? Тимоші з тобою краще, ніж у саду, ти ж сама знаєш, – сказав Дмитро.

Людмила Сергіївна продовжила угоду із мешканцями ще на рік, – до тридцятого листопада. Пів року закінчилися, а про сад більше ніхто й не говорив.

День у Людмили Сергіївни починався о шостій ранку, коли прокидався Тимоша, і закінчувався об одинадцятій годині вечора, – коли вона домивала посуд.

Вихідних не було: у суботу Каріна та Діма йшли на фітнес, у неділю – друзі-подруги. Навіть, коли Каріна та Дмитро були вдома, Тимоша біг до бабусі, а батьки відсипалися до обіду.

Кожен такий день Людмила Сергіївна за старою звичкою відмічала у календарі.  У жовтні у її колишньої колеги, методиста Ніни Павлівни, був ювілей. Людмила Сергіївна попередила родичив за два тижні.

– Каріно, в суботу о п’ятій я піду – до дев’ятої. Ніні Павлівні сімдесят, весь наш садок збирається.

– Ви що?! Мені у суботу на манікюр треба! А ще мені замовлення на пункті видачі забирати. З ким я Тимошу залишу? Привітайте її телефоном, – сказала Каріна.

Людмила Сергіївна привітала колегу телефоном. Ніна Павлівна надіслала фотографії: всі її колеги з садка за одним столом, і порожній стілець із краю.

У неділю до Каріни прийшла подруга. Людмила Сергіївна принесла їм на таці чай та запіканку, яку приготувала зранку, доки Тимоша спав.

– Як смачно! Майже чізкейк! Я теж би пекла, але часу шкода… – похвалила подруга невістки Людмилу Сергіївну.

– У нашої бабусі часу вагон! Вона у нас на повному пансіоні, – живе й горя не знає. Нам би так, так, Лєно? – засміялася Каріна.

Подруга чемно усміхнулася і взяла ще один шматок запіканки. Людмила Сергіївна від такої заяви здивувалася, але промовчала. Не хотіла сваритись.

У листопаді Каріна з Дмитром зібралися в Одесу. Домовилися про це із Людмилою Сергіївною заздалегідь: п’ять днів, з п’ятниці двадцятого по вівторок двадцять четверте листопада, Тимоша залишається з бабусею.

– Ви все одно вдома, а нам треба видихнути. Ми два роки без відпустки, – пояснила Каріна.

Перед від’їздом Каріна приліпила на холодильник список: солодке не давати, мультики не більше години, о дев’ятій спати, у середу в басейн до дев’ятої.

Людмила Сергіївна тридцять років писала такі пам’ятки для вихователів та батьків. Тепер таку пам’ятку написали їй.

Заперечувати вона не стала. Карта була прив’язана до її номеру, і повідомлення про списання з вересня приходили їй: продукти, доставки,  косметика з інтернет-магазину.

Людмила Сергіївна читала їх та мовчала. Наприкінці жовтня, через день після того, як пенсія прийшла на карту, телефон знову пискнув: «Списання – шість тисяч. Готель в Одесі».

У п’ятницю вони поїхали. У понеділок, двадцять третього, вранці, поки Тимоша грав із сусідським хлопчиком на майданчику під наглядом мами, Людмила Сергіївна сходила в банк.

Вона заблокувала стару картку та отримала нову. Співробітниця запитала, чи вона її не загубила.

– Можна й так сказати, але це вже не важливо, – відповіла Людмила Сергіївна.

З банку вона зателефонувала до мешканців. Пара з собакою ще у жовтні попередила, що у понеділок з’їжджає: купили своє житло. Нових мешканців Людмила Сергіївна шукати не стала.

Пенсіонерка вирішила фінансові питання та зайшла до дитячого садка через дорогу. Завідувачкою там була Оля, її колишня колега, яку вона дванадцять років тому сама взяла на роботу.

– Людмило Сергіївно, місце у молодшій групі є. У нас хлопчик у жовтні переїхав, ми якраз чергу розбираємо. Тільки заяву повинні подати батьки, ви ж знаєте. Але прийняти постараємось, свої люди, – сказала Оля.

– Дякую, Олю. Я знаю. Син і подасть.

У вівторок увечері Каріна та Дмитро приїхали з відпочинку, з магнітом на холодильник для матері та величезним пакетом подарунків для друзів.

– У нас там щось із картою, – сказала вона свекрусі. – У таксі з вокзалу я приклала до терміналу пенсійну картку, оплата не пройшла і платити довелося Дмитру. Мабуть, збій у банку, треба розібратися.

– Ага, я вже була в банку, – незворушно відповіла свекруха.

– І що? Не розумію … – Каріна замовляла доставку продуктів на завтра. За хвилину телефон знову пискнув. – Не проходить оплата. Карта заблокована. Людмило Сергіївно, що з картою?!

– Карта в мене нова, з нею все гаразд, – відповіла Людмила Сергіївна, посміхаючись.

– У сенсі? Ну, давайте нову, мені треба продукти сплатити.

– Не дам. Сідайте, поговоримо.

Каріна увійшла на кухню, Дмитро за нею. На столі лежав аркуш із розрахунками.

– За два роки, двадцять чотири місяці по п’ятнадцять тисяч, я переказала Дімі на вашу іпотеку – триста шістдесят тисяч.

– Пенсію з вересня ви забирали цілком: вереснева пішла на продукти та твої доставки, жовтнева – на ваш готель.

– Дні з Тимошею я відзначала в блокноті: всього ми були з ним з ранку до ночі шістсот дев’яносто днів. Включно з вашими вихідними, – сказала Людмила Сергіївна.

– Ви що, нам виставляєте рахунок?! – обурилася Каріна.

– Ні. Я тобі відповідаю на претензію. Ти недавно сказала, що я живу у вас на всьому готовому! Ось на якому готовому я жила!

Дмитро роззявив рота. Матір він ніколи не бачив такою.

– Ну, навіщо ти так. Ми ж сім’я! Навіщо ці скандали? – Видавив він.

– Сім’я, Дімо! Я бабуся, а не служниця у кріпацтві. Тож у понеділок, коли з’їдуть мешканці, я переїжджаю до себе.

– А першого грудня Тимоша піде в садок через дорогу: у молодшій групі є місце, завідувачку я знаю, вже домовилася. Заяву подаси ти, – ти батько. Ось бланк, ось ручка.

– Мамо, ти ж розумієш, що ми зараз не можемо все перебудувати. У нас іпотека, робота, Тимоша, – сказав Дмитро, дивлячись на дружину.

– Я два роки все розбудовувала під вас. Тепер ваша черга підлаштуватися, – відповіла Людмила Сергіївна.

– А іпотеку ми чим будемо платити?! – спитала Каріна.

– Своїми грошима! Як усі.

– А хто Тимошу буде вранці в садок водити?! А хто з саду забиратиме, якщо я до шостої працюю?

– Ти. Або Діма. Будильник у телефоні є в обох, язик, щоб домовитися з керівництвом – теж. Внука я не кидаю, Каріно. Я припиняю бути безплатною нянею, куховаркою та сімейним гаманцем.

Дмитро зітхнув і знизав плечима. Вибору не було.

Тридцятого листопада вранці мешканці віддали ключі, а увечері Людмила Сергіївна викликала таксі. Речей у неї виявилося небагато: дві валізи, коробка з книгами та пара сумок.

– Бабуся йде?! – Тимоша стояв у коридорі в піжамі й питав, куди бабуся зібралася.

– Їду додому, Тимошо. Ти до мене в гості приїжджатимеш. Там у мене гойдали на подвір’ї, – сказала вона і поцілувала його на прощання.

Діма допоміг матері з сумками, а Каріна проводжати свекруху не вийшла.

Тимоша пішов до молодшої групи. Відводив його Дмитро, забирала Каріна, тепер вона йшла з роботи раніше. Щоб закрити платіж по іпотеці, Каріна продала на сайті оголошень свій новий телефон, який їй подарували батьки.

Поки вирішила старим користуватися, нічим особливим, крім кольору, він не відрізнявся. Через деякий час Дмитро зателефонував матері.

– Мамо, а можна Тимошу до тебе на вихідні привезу? Він сумує… У Каріни на роботі звіт, я один не впораюся.

– У суботу можна. Тільки сам привези, – усміхнулася пенсіонерка. Вона сумувала за онуком і була рада провести з ним вихідний день.

У суботу Людмила Сергіївна з Тимошею пішли в кондитерську, а потім щасливі пішли у кіно на мультик. На касі Людмила із особливим задоволенням розплатилася новою карткою.

На ній тепер були гроші, які вона могла витрачати так, як хотіла. Допомагати можна і потрібно! А нахабство треба присікати на корню! Чи не так?

You cannot copy content of this page