Перетворилася на доглядальницю для свого чоловіка, дуже втомилась і хочу розлучитися

Я ніколи не скаржилася на своє життя. У 25 років вийшла заміж за коханням і сьала матір’ю чудових діток. Здавалося, ніщо не може зруйнувати моє щастя. Але зараз все інакше.

Півтора роки тому мій чоловік потрапив в аварію, повертаючись додому із відрядження. Через отримані травми тепер Костя назавжди прикутий до ліжка. А я стала його доглядальницею.

Спочатку здавалося, що з цим можна впоратися. Адже це мій чоловік, і я його люблю. Але нещодавно я зрозуміла, що просто втомилася.

По-перше, тепер у нашій родині лише один годувальник, і це я. Грошей на все не вистачає, нашим донькам цього року вступати до університету. Я взагалі не уявляю, що на нас чекає.

По-друге, я стала помічати роздратування у бік чоловіка. Мій день розписаний по хвилинах, інакше я просто не впораюся. Кості потрібна моя увага і допомога. Я годую його, прибираю і по можливості вивожу на прогулянки. Але з кожним днем ​​мені стає все складніше та складніше.

Дивлюся на чоловіка і більше не бачу в ньому того чоловіка, якого колись полюбила. Наче він уже не той Костя, а я вже не та Наталя. Він просто пацієнт, а я його вірна служниця.

У лікарні радили найняти спеціальну людину, яка б змогла виконувати різні доручення, пов’язані з чоловіком. Але я не маю на це грошей.

Зрідка допомагають батьки, але брати гроші у родичів не хочу. Вони й самі ледве кінці з кінцями зводять. Держава платить копійки: бути інвалідом у нашій країні — справжнє пекло.

Я почала замислюватися над тим, що більше не хочу так жити. На думку почали лізти думки про те, щоб покинути Костю.

Хочу піти з сім’ї, бо більше не можу доглядати чоловіка. Мене бісить будь-який його рух або слово. І він помічає це, я відчуваю. Тому вже і він став мовчазним, зайвий раз намагається мене не смикати. А я все одно далеко не можу піти. Ще пощастило, що працюю  віддалено.

Говорила про це із подругами. Одні поставилися несхвально. Мовляв, підло з мого боку кидати чоловіка у такій ситуації. А інші підтримали: я не мушу страждати все своє життя через Костю.

З мамою поки що боюсь це обговорювати. Навіть не знаю, якою може бути її реакція, бо вона дуже любить Костю.

У мене в голові каша. Я не знаю, як бути і що краще зробити зараз. Чим довше це продовжується, тим більше чоловік мене дратує. Боюся, що почну зриватися. А може, це навіть добре? Раптом він сам захоче відпустити мене. Тим більше, у нього є матір, яка змогла б його доглядати.

Ще важче усвідомлювати зараз, що наша родина не може поїхати у евакуацію, якщо буде така необхідність. Вивезти чоловіка буде вкрай важко, а залишити неможливо.

Через це ж не розглядала можливість прихистку за кордоном. Я могла б відвезти дітей у безпечне місце, дати їм більше можливостей. Але ми всі прикуті до батька, а він до ліжка.

Погано думати про таке. А як наше розлучення сприймуть діти? Чи вважатимуть мене поганою, злою? Добре, що вони виросли і можливо зможуть мене зрозуміти. Але все-таки…

Домовилася з собою, що дам нашим стосункам ще місяць. Можливо, щось зміниться. Хоча прогнози лікарів навряд чи можна назвати втішними. На диво, якщо чесно, не сподіваюся.