Ми з чоловіком у шлюбі 6 років, і вже 4 роки без успіху намагаємось завести дитину. Усі етапи пройдено, причин не виявлено. Також дві безуспішні спроби ЕКО. Остання була трохи понад рік тому, і пробувати ще раз я поки що не хочу. Для мене це справжній жах.
Мені вже за 30, чоловікові майже 40. Розпач досяг такого апогею, що я не могла нормально жити, нормально працювати, адже на роботі великий жіночий колектив, хтось завагітніє, хтось виходить із декрету, розповідає про будні зі своїми малюками, для мене це було схоже на тортури.
Я навіть почала працювати з психологом, що почало приносити мені хоч якесь полегшення, стало не так важко, але все-таки повністю змиритися з думкою про те, що у нас із чоловіком ніколи не буде дітей, не вийшло.
Чоловік ставиться до цього більш терпимо, не перестаючи втрачати надію, навіть запропонував розглянути думку про усиновлення, але я не хочу виховувати чужу дитину і навряд чи зможу її полюбити. Але це ще була не найгірша його пропозиція.
Пів року тому до нас у двері зателефонувала жінка, поряд із нею стояв хлопчик. Виявилось, що 8 років тому вона завагітніла від мого чоловіка, але приховала це. На той час вона одружилася з іншим, і вирішила нічого йому не розповідати.
Але її чоловік з часом не побачив у дитині свої риси та вирішив зробити тест, який не показав спорідненості. Був гучний скандал та розлучення. Жінка ця жила в іншому місті, але через те, що сталося, вирішила переїхати, знайшла мого чоловіка, дізналася, де він живе. Вона сказала, що не хоче, і не нав’язуватиметься нам, але спочатку їй потрібна допомога. Адже тепер вона залишилася без утримання.
Звичайно, насамперед ми зробили тест. У двох різних клініках. Коли він підтвердився, я була в такому шоці, що не одразу усвідомила те, що трапилося, хотілося просто взяти всі речі та втекти з міста. Чоловік теж не горів бажанням тісно спілкуватися із колишньою коханкою. Почуттів у нього до неї не було, та й дитина була зовсім чужою. Але через деякий час, він сам став дедалі частіше спілкуватися з хлопчиком. Звати його до нас у гості (його мати працювала понаднормово, і залишити його не було кому), гуляти з ним.
Дитина не відразу пішла на контакт, до мене спочатку ставилася з якоюсь злістю, але я намагалася абстрагуватися від цієї ситуації, хоч і говорила чоловікові, як мені все це неприємно. Але чоловік, ніби не чув, відповідав, що на ньому така відповідальність, що він не може взяти та відмовитися від сина. Я все розумію, але ж можна було обійтися лише матеріальною допомогою. У дитини є батько, хоч і не рідний, адже він виховував його стільки років.
Я розумію, що чоловік мріє про дітей, що, можливо, це його останній шанс стати батьком. І мені теж боляче від цього, адже я не можу нічого зробити та ніяк йому допомогти. Я поставила його перед вибором: якщо хлопчик йому так потрібен, і він хоче брати таку активну участь у житті дитини, то нам, можливо, доведеться розлучитися. Мені не хочеться про це думати серйозно, адже це моя рідна людина, найближча мені, але й прийняти чужу дитину на додачу з її матір’ю, у своє життя, я теж не можу.
Поки чоловік не дає мені відповіді, кидається, просить почекати, але я бачу, як з кожним днем він все більше прив”язується до хлопчика, спілкується і з матір”ю, що теж мене турбує. Я почала часто сидіти на її сторінці, дивитися фото, слухати її музику, мимоволі порівнюючи із собою. Я почуваюся на другому плані, недостатньо гарною для свого чоловіка, тому що не змогла подарувати йому малюка.
Здається, ніби я божеволію. Я все частіше сиджу вдома, не хочу ні з ким контактувати, почала більше колупатися в собі, знову ходити по лікарях і передавати всі аналізи. Із чоловіком віддалилися. Мені здається, якщо так і далі буде, то справа може дійти до розлучення.
