Я почала свій невеличкий бізнес, хоча назвати це бізнесом язик не повертається, тому що у скоріше справа яка приносить мені задоволення і звісно ж гроші. Я мама в декреті, хоча діти старші в школі, молодші в садку, а в мене їх всього 4, я могла б спокійно влаштуватися на роботу. А ні, я ж не шукаю легких шляхів і в результаті маю клопіт.
Кілька років назад я вперше продала річ і відтоді закрутилося. Справа в тому, що я сходила в комісійний магазині купила собі чоботи, на підборах, лаковані, гарні. Але вони мені натиснули палець, тому я вирішила продати.
Так і написала в об’яві що купувала собі, одяг без дефектів, новий. Відгукнулася дівчинка і забрала з руками і ногами, ну мені здається що цінник був нормальний, але вона мені вже потім сказала що навіть дуже дешево.
Купувала я їх на 200 гривень, продала так само за 200, хоча вже носила. Потім те саме сталося з курткою, адже мені довелося купувати іншу, більш теплу і я в ціні випадково замість 570 гривень вказала 750. І знаєте що, купили.
Потім я стала заглядати в комісійний магазин все частіше, все більше продавати речей, мати на цьому непоганий заробіток, поки моя одна близька подруга не сказала Фу, це ж після бомжів доношувати речі, нізащо.
Мене ця фраза відразу чомусь сильно образила і тепер я думаю, чи варто продовжувати свою діло, чи вона має рацію, адже дійсно я продаю людям вживані речі. Чи маю я право на таке?
