«Поїздку до матері скасовуєш. Будеш сидіти з дітьми моєї сестри,» — прозвучало, як наказ, що не терпів заперечень

Настя вже дотягувала блискавку на дорожній сумці, мріючи про відпочинок у матері, коли Віктор, немов буря, увірвався в кімнату. Він зайшов так, ніби вже все вирішив, а її думка не мала жодного значення. Зупинився, погойдуючись з п’яти на носок, і ця його манера вже віщувала біду.

«Поїздку до матері скасовуєш. Будеш сидіти з дітьми моєї сестри,» — прозвучало, як наказ, що не терпів заперечень.

Настя не поспішала випростатися. Спочатку довела бігунок до самого кінця, потім обережно опустила сумку на підлогу. І лише після цього підняла погляд на чоловіка.

«Вітю, в моєму квитку чітко написано «Настя», а не «няня на вимогу». Ти, здається, переплутав, чиї це документи.»

«Облиш ці жарти, — Віктор насупився. — Аліна третього їде, а Мірона та Лізу немає на кого залишити.»

«Чудово. А в моєї матері третього числа знімають гіпс з коліна, і їй просто ніхто не допоможе дійти до під’їзду. То хто з цих двох жінок мене народила, на твою думку?»

Віктор нервово смикнув плечем, ніби на комір впала надокучлива порошинка. Він завжди так реагував, коли чув щось, що йому не подобалося, або коли правда була занадто незручною.

«Твоя мати не сама живе. Там сусіди, та її знайома з п’ятого поверху завжди поруч.»

«Сусіди — це в кращому випадку ті, хто винесе сміття. Хочеш, я тобі навіть схему намалюю на папірці, зі стрілочками, щоби пояснити різницю між сусідкою і донькою?»

Він опустився на край ліжка, розкинувшись по-хазяйськи, аж притиснув краєчок Настиної кофти. Вона мовчки, акуратно витягла свій одяг з-під нього.

«Настя, я вже повідомив Аліні, що ти посидиш із дітьми. Усе, питання вирішене.»

«Це питання, яке ти вирішив за мене, навіть не виникало для мене. Ти теж так само лізеш у чужий гаманець, промовляючи: «Я вже пообіцяв»?»

«Це ж моя сестра! У неї двоє малих, вона геть виснажена, їй необхідний відпочинок!»

«У твоєї сестри, до речі, є матір, бабуся і, наскільки я пам’ятаю, батько дітей, який десь у цій галактиці. Чому ж з усього цього списку обрали жінку, яка їм взагалі ніким по крові не доводиться?»

«Тому що мати не може, у неї тиск стрибає! Бабуся Зоя вже застара для такого! А ти молода і здорова!»

«Чудова логіка. Виходить, я ще й годувати їх маю за свої гроші? Бо ж молода і здорова.»

Віктор підвівся і зробив крок до Насті, але вона навіть не зрушила з місця. Йому завжди не подобалося, коли вона не поступалася.

«Тобі що, дітей не шкода? Мирону чотири, а Лізі вже шість!»

«Мені їх дуже шкода, Вітю. Саме тому я не буду робити вигляд, ніби чужа дитина — це пакунок, який можна залишити в сусідів на кілька тижнів. У цих дітей є мати. Нехай вона про них згадає.»

«Я, знаєш, теж втомлююся. Але чомусь мені не спадає на думку перекладати свої обов’язки тому, хто першим потрапив під руку.»

Дверний дзвінок пролунав якраз тоді, коли Настя прибирала свою дорожню сумку в коридорі. Аліна увійшла швидко, з двома великими пакетами, і ще не встигла зняти куртку, як уже почала сипати вказівками.

«Настюш, я тобі тут усе принесла: піжами, ліки від кашлю, Мирон їсть тільки макарони без соусу, Ліза не любить, коли її кваплять, — щебетала Аліна, ставлячи пакети просто на підлогу посеред коридору. — Я тобі навіть список написала, там усе по годинах розписано.»

«Аліно, зупинись. Пакети забирай. І список теж.»

«Що значить «забирай»? — Аліна випросталась, і її обличчя одразу зробилося вузьким і злим. — Вітя ж мені сказав, що ви згодні!»

««Вітя сказав» — це не угода. Це хіба що його художня творчість.»

«Ти взагалі уявляєш, як мені живеться?! Сама, з двома дітьми! Мені всього двадцять вісім, я себе в дзеркалі вже не впізнаю! Я ж два тижні просила! Два!»

«А я прошу всього один день — той, який я запланувала ще давно. І зауваж, я не прошу його в тебе, бо ти мені його й не видавала.»

Віктор вилетів з кімнати і став між жінками, ніби розбороняв двох боксерів на рингу.

«Настя, що ти тут влаштовуєш? Аліна вже квитки купила!»

«Нехай візьме ще два — дитячих. Чудова сімейна подорож вийде. Заодно і дізнається, як її діти виглядають при сонячному світлі.»

Аліна аж задихнулася від обурення, зробила крок уперед і тицьнула пальцем у повітря поруч із Настиним плечем.

«Та ти взагалі хто така, щоб мені вказувати?! Ти ж у цій родині без году тиждень!»

«Три роки. І за ці три роки жоден із вас жодного разу не поцікавився, як мої справи. Зате список по годинах — уже готовий. Зворушлива турбота.»

Саме в цей момент подзвонила Тамара. Віктор швидко ввімкнув гучний зв’язок, ніби викладав козирну карту на стіл.

«Настенько, — голос матері Віктора був м’яким, обволікаючим, — ти ж розумієш, у мене серце. Я б, звісно, взяла, але я до вечора не витримаю з ними.»

«Тамаро Петрівно, я вас чудово розумію. Але й у мене є рідні люди, які потребують допомоги. Дивно, що моє «не можу» коштує дешевше за ваше.»

«І я донька. Професія майже така ж давня, як ваша.»

«Віктор?! — голос Тамари зірвався на високі ноти. — Вона ж нас усіх зневажає! Я завжди казала!»

«Я розмовляю саме так, як зі мною. Хочете тепліше — почніть першими, я дуже швидко вчуся.»

Віктор натиснув відбій і жбурнув телефон на диван, екраном догори.

«Ти розумієш, що ти зараз зі всією родиною воюєш?»

«Ні. Я просто відмовляюся від ролі безкоштовної няньки. Це не війна, це перепис моїх особистих кордонів.»

Настя вийшла в під’їзд, щоб подзвонити матері. Біля ліфта стояла жінка з ключами в руках — сусідка Аліни з її будинку. Настя бачила її кілька разів на дитячому майданчику.

«Ой, Настя! А ви справді з першого числа їх берете? Алінка сказала, що квартиру свою здала, мешканці вже завдаток внесли, на рік!»

Настя дуже повільно поставила ногу на сходинку.

«Ну так, — промовила сусідка. — Вона казала, поживе у брата, доки назбирає грошей. Я думала, ви в курсі.»

Подякувавши сусідці, Настя почекала, доки ліфт спуститься, і повільно повернулася до квартири. За дверима вона вже чула тихі, пришвидшені голоси Віктора та Аліни — вони про щось домовлялися. Звуки стихли, щойно у замку клацнув ключ.

«Аліно, а розкажи мені про тих твоїх орендарів», — спокійно запитала Настя, щойно переступила поріг. — «Про тих, що вже завдаток за твою квартиру внесли. На цілий рік».

Запанувала глибока тиша. Аліна різко підняла голову.

«І що з того?!» — вигукнула вона, намагаючись сховати збентеження за показною образою. — «Моя ж квартира, що хочу, те й роблю!»

«Абсолютно маєш право», — погодилась Настя, її голос залишався рівним. — «Але потім “два тижні” непомітно перетворюються на цілий рік. І все це — в квартирі, яку я успадкувала від своїх рідних. Вікторе, ти ж знав про це?»

«Знав!» — раптом крикнув Віктор. — «І що тепер?! Їй гроші потрібні, вона збирає!»

«Вона збирає, а ми тут втрьох тіснимось», — Настя гірко всміхнулась. — «Дотепно. Зазвичай такі схеми малюють на серветках, а не в сімейному колі».

Настя відкрила свій банківський додаток, прогорнула список транзакцій, зупинилася на одному пункті.

«Вікторе. Триста тисяч. З нашого спільного рахунку. Двадцять шостого числа».

«Ці гроші були на реабілітацію моєї мами», — продовжила вона. — «Ми їх пів року не чіпали. Куди ж вони поділися?»

Віктор мовчав досить довго, щоб Настя зрозуміла все без слів.

«Аліні. На перший час. Вона поверне».

«Тобто, моя мати ходитиме з паличкою, а твоя сестра буде прогулюватися набережною. Чудова реформа справедливості».

«Ти не смій так говорити!» — Аліна кинулася до неї. — «Я ж мати двох дітей!»

«А я донька однієї матері», — спокійно відповіла Настя. — «Ми обидві виконуємо свої обов’язки. Тільки я свої не перекладаю на чужих, а ви — так».

«Вікторе, ти чуєш?! Вона називає мене сторонньою!»

«Я називаю сторонньою твою кишеню», — відрізала Настя. — «Вона мені справді не родичка».

Віктор раптом почав кричати. Він кричав так голосно, що здавалося, сам лякався свого голосу.

«Ти хочеш, щоб моя сестра з двома дітьми опинилася на вулиці?! Ти цього прагнеш, скажи!»

«Не треба переводити стрілки», — Настя похитала головою. — «Її ніхто не виганяє на вулицю — у неї є власна квартира. Вона добровільно віддала її чужим людям, щоб оселитися у моїй. Це не біда, Вікторе. Це добре продуманий план».

«І я його розгадала. Здається, це дуже дратує».

«А я в цій квартирі теж живу!» — вигукнув Віктор.

«Живеш. За моєю згодою», — Настя знизала плечима. — «Запрошення — річ тендітна, стався до нього обережно».

Раптом Аліна демонстративно схлипнула і впала на пуфик у передпокої.

«Я так і знала, що ти нас усіх ненавидиш», — промовила вона крізь сльози. — «Мама мала рацію. Ти думаєш тільки про себе».

«Я думаю про своїх. А ви — про своїх».

В цей момент задзвонив телефон. Це була бабуся Зоя. Віктор кинувся до трубки, наче до рятівного кола.

«Бабусю, скажи їй! Скажи, що в родині треба допомагати!»

Голос у слухавці був сухим, як старий папір, і в ньому не відчувалося ані краплі співчуття до онука.

«Вікторе, я вже все чула від Тамари», — сказала бабуся Зоя. — «Ти мої гроші на похорон сестрі обіцяв?»

Віктор замовк. Настя так подивилася на нього, що він першим відвів погляд.

«Ти сам сказав. І ось моє слово: дітей я не візьму навіть на один день. Мені вісімдесят два. Настя, ти розумниця, що не піддалася. Мене от у молодості ніхто не питав, я так і тягнула».

«Зоє Іванівно, щиро дякую. Ви єдина в цьому домі, хто говорить відверто».

«Говорити відверто — дешевше», — промовила бабуся і відключилась.

Настя дістала папір, ручку і сіла в крісло. Усі дивилися на неї так, наче вона збиралася оголошувати прогноз погоди.

«Отож. Слухайте мої умови. Повторюю один раз. Перше: я їду сьогодні о двадцять третій десять, як і планувала. Друге: триста тисяч повертаються на рахунок до мого повернення. Третє: своїх орендарів Аліна розселяє сама, власним коштом і своїми нервами».

«А якщо ні?» — Віктор сказав це голосно, але його очі були зовсім іншими. Він уже почав щось рахувати.

«Тоді я повернуся, і ми розмовлятимемо не про дітей, а про те, де ти житимеш далі. І це не погроза, Вікторе. Це — розклад».

«Ти мене виженеш?! Через гроші?!»

«Через те, що ти розпорядився моїм життям, моїми грошима і моєю квартирою, не спитавши мене жодного разу. Гроші тут — лише показник твоєї нахабності».

«А що він зробить?» — Настя сховала ручку в кишеню. — «Він вже зробив. Два тижні він виношував чужий план і називав його нашою родиною».

Віктор перегородив їй дорогу в передпокої. Він не торкнувся її — просто став, широко розставивши руки.

«Я сказав: ти нікуди не поїдеш! Хто я тут взагалі такий?!»

«Ти людина, яка зараз вирішує, чи буде у неї дім. Подумай ще секунд десять, поки що в тебе виходить кепсько».

Він дивився на неї згори, дихав часто, і щось у ньому почало руйнуватися.

«Насте, ну добре», — його голос став нижчим, більш квапливим. — «Ну давай хоча б на тиждень. Ну хоч три дні».

«Три дні — це як “трошки позичити чуже життя”. Ні».

«Я знаю. Це ти від жадібності. Зі злом хоча б чесно».

Вона відсунула його плечем, взулася, взяла сумку. Уже на сходовому майданчику обернулася.

«До речі, Аліно. Діти сьогодні залишаються тут?»

«Ну так, я зранку завезла їх до матері, але вона…»

«Значить, Тамара Петрівна привезе їх до Віктора. Чудово. Мирон їсть макарони без соусу, Ліза не любить, коли її кваплять. Список у тебе в пакеті, там усе розписано по годинах».

«Насте!» — крикнув Віктор у сходовий проріз. — «Ти це серйозно?!»

«Абсолютно. Ти обіцяв — виконуй. У нашій родині це, здається, головна цінність».

Двері ліфта зачинилися, і вона поїхала вниз, залишивши Віктора сам на сам з його рішеннями. Мама зустріла її в коридорі, міцно тримаючись за стіну. Настя цілих два дні майже не присідала: перев’язки, щоденні візити в аптеку, наполеглива розробка коліна, обережні кроки по сходах. На третій день прийшло перше повідомлення від Віктора: «Ліза не спить, плаче, що робити».

«Не квап її. Вона вже має свої інструкції, згадай наш список, четвертий пункт», — відписала Настя, навіть не замислюючись. Вона знала, що потрібно робити, і Віктор теж мав знати. На п’ятий день телефон завібрував, і на екрані знову був він. Голос Віктора був зовсім чужий, наче хтось інший говорив, охриплий від безсоння.

«Настя, я більше не можу, — вимовив він майже пошепки. — Я зовсім не сплю. Аліна не відповідає, там у неї зв’язок поганий. Мама приїхала, подивилася на дітей і одразу поїхала — каже, серце прихопило».

Настя не стримала саркастичної посмішки.

«От дивина, Вікторе, правда? У всіх раптом здоров’я підводить, щойно справа доходить до реальної допомоги».

«Настя, будь ласка, допоможи, — благав він. — Приїжджай».

«Ні. Але я тобі поясню, що зараз з тобою відбувається. Це вперше, Вікторе, коли ти сам сплачуєш за свої обіцянки. Досі я робила це за тебе».

На восьмий день Аліна повернулася. Раніше, ніж планувала, зі злим обличчям, засмагою і купою претензій.

«Це ти навмисне?! — верещала Аліна в слухавку. — Ти ж усе зіпсувала! Віктор мало з глузду не з’їхав, а мені квартиранти обривають телефон, завдаток назад вимагають!»

Настя абсолютно спокійно відповіла: «Завдаток брала ти. Я твого підпису не ставила, договір не читала і грошей не бачила. Всі питання — до автора ідеї».

«Я залишила вас із вашим житлом, Аліно. Твоє — це твоє, моє — моє. Революційна концепція, я знаю».

Настя нахилилася до телефону, ніби звертаючись до Віктора: «Нехай скаже голосніше, її чутно тільки тоді, коли треба щось забрати».

Настя повернулася рівно через два тижні, як і обіцяла. В квартирі було тихо й порожньо. Діти вже були в Аліни, а Віктор сидів на дивані, виснажений, і виглядав, як людина, що два тижні тримала двері, які були не її.

«Гроші повернув, — одразу сказав він. — Триста тисяч. Позичив у батька, віддам сам».

«Чудово. Це твій перший дорослий вчинок за останній місяць, вітаю».

«Настя, я все зрозумів. Я справді все усвідомив».

«Що саме? Скажи словами, я люблю точність».

Він потер долонями коліна і помовчав, підбираючи думки.

«Що я тобою розпоряджався. Як… річчю».

«Що я боявся сказати «ні» сестрі. І мамі. Було простіше тобі наказати».

«Ось тепер вірно. Ти обрав тих, хто голосніше кричить, а не тих, з ким живеш. Це, Вікторе, не сім’я, а просто гучна кімната».

Він підняв голову, і в його очах був неприхований страх.

«Поки що ні. Але й «як раніше» теж не буде, ці двері зачинилися разом з моїм потягом. Отже: будь-які обіцянки за мене — тільки через мене. Спільні гроші — тільки за двома підписами. Твоя сестра приходить у гості, а не заїжджає жити. І ще: за ці два тижні ти мені повернув не триста тисяч, а одне розуміння».

«Я тебе виховувати більше не буду. Я буду просто спостерігати. Пів року. І якщо ти хоч один раз вирішиш за мене — я не викручуватиму тобі руки, я просто зберу твою сумку. У мене вже, як ти помітив, це добре виходить».

Він кивнув, повільно і без жодного заперечення. А Настя пішла до своєї майстерні, до недоробленого замовлення, бо своє власне життя — це єдине, що не здають в оренду ні на два тижні, ні на рік.

You cannot copy content of this page