– Самі напросилися, самі й отримали! – Сказала невістка

– А що це за штуковина? – Раїса Степанівна тицяла пальцем у кавоварку ніби в невідомого звіра. – Ти на ній каву робиш? Чи це просто, щоб на полиці стояла? Для краси, так би мовити.

– Для кави, Раїсо Степанівно. Одна капсула – одна чашка.

– Зручно, – свекруха відсунула її назад із тим особливим жестом, яким переставляють речі, які вважають зайвими. – А ми раніше воду в чайнику кип’ятили і розчинну заварювали. І нічого. Живі.

Віка кивнула і промовчала. Кивнула – бо сперечатися з Раїсою Степанівною було все одно, що сперечатися з погодою. Промовчала – бо вже розуміла, що це лише початок…

…Раїса Степанівна, мати Артема, переїхала до них три дні тому. Офіційна версія звучала гарно: щоб розрахуватись із кредитом на машину, вона тимчасово здасть свою квартиру.

А поки поживе із сином та невісткою, заразом і з онуком допоможе. Насправді Віку мучили невиразні сумніви, що кредиту ніякого не було, а свекруха вирішила просто пожити в них, щоб повчити її, Віку, життю. На зло і зі шкідливості. І взагалі, вона дуже зручно влаштувалася.

В перший же вечір з’ясувалося, що Раїса Степанівна має список усього, що людство робить неправильно.

– Робот-пилосос? А чим звичайний поганий? І взагалі, ми підлогу ганчіркою мили і віником підмітали – і живі. Скільки він коштує, га? Як літак, мабуть?

Віка уявила, як вона мете віником їхню квартиру, потім дерев’яною шваброю з ганчіркою ялозить по паркету, поки голодний син Мишко кричить і проситься на ручки… Уявила – і стиснула щелепи.

– Дешевше за ваші пігулки за рік, Раїсо Степанівно.

– Що?!

– Нічого. Гарний пилосос, не скаржусь.

Посудомийку свекруха не пережила взагалі.

– У машині тарілки не відмиються як слід, та ще й хімія не змиється. Отруїмося всі, їй Богу!

Віка слухала, кивала і врешті-решт зробила те, що робить будь-яка жінка, у якої закінчується терпець: прибрала подразник.

– А де посудомийка? – спитала Раїса Степанівна на третій день, оглядаючи кухню. – Куди завантажувати? Ти ж знаєш, я з цією технікою не дружу.

– А її немає, – Віка посміхнулася майже лагідно. – Продали. Щоб із кредитом вам допомогти. Ви ж самі казали – треба затягнути паски.

Артем, що сидів поруч, підняв голову і глянув на дружину довгим поглядом. Він усе зрозумів, але промовчав. Віка промовчала у відповідь: у неї був план і в цьому плані не було місця для чесності.

Посудомийку Віка не продала. Вона тимчасово оселилася у її мами. Нехай Раїса Степанівна думає, що вони її продали за гроші, яких не існує. Як і самого кредиту, власне…

Спекотна погода прийшла зненацька, у четвер. Тридцять один градус до обіду, і квартира перетворилася на духовку, де хтось вирішив випекти хліб. Раїса Степанівна ходила по кімнатах червона, важко дихаючи, раз у раз прикладала долоню до грудей.

– Вікторіє, а кондиціонер? Як увімкнути? Пульту не знайшла…

– А навіщо? – Віка знизала плечима і відчинила вікно. – Зараз провітримо. А якщо дуже важко – вентилятор принесу. Ви ж самі розповідали, як ставили перед ним таз із холодною водою, і був майже кондиціонер.

–  Це ми змолоду…

– От і зараз буде так само. Мишкові он нормально, і нам нормально.

Свекруха щось пробурчала, але наполягати не стала. Надвечір вона злилася на диван без сил – дитина, готування, прасування, плюс тридцять один градус на градуснику.

Віка дивилася на неї з кухні й не відчувала перемоги. Відчувала вона щось інше: втому від своїх хитрощів. Але почате треба було завершити, а саме – вижити вічно незадоволену свекруху з квартири.

У суботу прийшла черга прання.

– Машинка у нас, до речі, протікає, – попередила Віка, набираючи воду у таз. – Так і не полагодили, грошей немає.

– Перемо вручну. Допоможете? Для вас же не проблема, правда? Ви казали, що жодна машинка не випере так, як господиня. ручками.

Раїса Степанівна подивилась на таз. Потім на гору дитячої білизни. Потім на Віку довгим, важким поглядом, в якому читалося питання:

– Ти коли встигла навчитися так мститися?

– Ну, хоч рукавички дай, – попросила вона. – І крем для рук. Порошок все-таки, та й стільки речей.

– Крему немає. Ви ж самі казали, що це суцільна хімія. Я тепер сметанкою мажу. І рукавичками не користуюсь. Економимо.

Раїса Степанівна мовчки взяла таз і пішла у ванну. Гріла воду, трусила білизну, терла об край тазу. З-за дверей долинав тільки шурхіт і рідкісні зітхання – так дихає людина, яка робить роботу і не може зізнатися, що робить її погано.

Віка сиділа в кімнаті із сином на руках і слухала ці звуки. І вперше за місяць їй було не добре, а… ніяково. Ніби вона виграла партію, в якій не було супротивника, а тільки двоє виснажених людей і одна дитина, якій все одно, хто має рацію.

…У неділю Віка перейшла у наступ.

– Раїсо Степанівно, ми з Артемом хочемо на вихідні поїхати. Удвох. Давно не вибиралися. Допоможете з Мишком? На день-два.

Свекруха зблідла так швидко, що це було майже фізично помітно.

– Я… так у мене ж тиск… Та й спина…

– Вам же лише шістдесят два, – Віка сплеснула руками. – Моя прабабуся в сімдесят із онуками сиділа і не скаржилася. – Ми ж жінки. Ми сильні. Ви впораєтеся.

–  Ти просто знущаєшся!

– Знущаюся? – Віка підійняла брову. – Це ж ваш онук. Раніше бабусі завжди сиділи з онуками. Чи це було ще «раніше»?

Артем підключився не відразу, але підключився: він щиро не бачив у сидінні з дитиною нічого складного, зате дуже хотів порибалити.

Раїса Степанівна погодилася. З тисячею застережень. З обличчям людини, яку загнали в куток, де немає ні виходу, ні навіть дверей.

У вихідні вона просиділа з онуком, – уклала, нагодувала, витерла, помила, заспокоїла, поклала знову. Знову помила…

У понеділок уранці вона стояла на кухні, бліда, з червоними очима, і тримала чашку чаю так, ніби то був її єдиний якір.

– Я поїду до себе, – сказала вона тихо, не дивлячись на Віку. – Квартирантів я вже попередила. А з кредитом потім розберуся…

Віка завмерла. Вона готувалася до чого завгодно – до скандалу, образ, нової порції «раніше було краще». До цього вона не готувалася.

– Раїсо Степанівно…

– Не треба, – свекруха підняла долоню. – Я зрозуміла. Все зрозуміла. Твій дім, твій посуд, твоє повітря, твоє життя. Живіть. Я не заважатиму.

– Я не хотіла…

– Хотіла, – Раїса Степанівна глянула на неї вперше за ранок. Прямо. Втомлено. Без агресії. – І правильно. Я сама напросилася. Сама і отримала…

Раптом Віка побачила її не, як супротивницю. Побачила жінку, якій шістдесят два, у якої болить серце і ниє спина, яка переставляла каструлі і наливала чай не зі шкідливості, а тому, що більше не знала, як бути потрібною.

Коли Раїса Степанівна поїхала, квартира стала не просто тихішою. Вона стала іншою. Начебто зняли важке пальто, яке висіло в передпокої всі ці тижні.

Віка ходила по кімнатах і чіпала речі. Кавомашина стояла вдома. Місце, де раніше стояла посудомийка, було просторе і нікуди не поспішало.

Артем повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай. Сів на диван, витяг ноги, глянув на дружину.

– Подзвонив мамі, – сказав він. – Сказав, що із кредитом все одно допоможемо. І без заощадження. І здавання квартири. Вона довго мовчала. Потім спитала, як Мишко.

– І що ти відповів?

– Що Мишко сказав “мама”. Не чітко, звісно. Але сказав.

Віка сіла поряд. Пригорнулася. За вікном темніло – без поспіху, як вміє темніти тільки в липні, коли день не  здається без боротьби.

– Вибач, що не почув тебе раніше, – сказав він тихо. – Що я був посередині. Поміж вами. І не боронив.

– Я теж гарна, – Віка поклала голову йому на плече. – Я грала, хитрила, робила все, щоб їй стало важко.

– Спрацювало ж.

– Спрацювало. А мені від цього не дуже…

Він не став сперечатися. Просто обійняв її – міцно, як обіймають, коли слів уже не вистачає.

Мишко забурмотів уві сні в ліжечку за стіною. За вікном починався легкий літній дощ –  тихий, ніби боявся перешкодити їм.

– Ми не повинні бути однаковими, щоб бути сім’єю, – подумала Віка. – Ми маємо бути чесними. Хоча б один з одним.

Вона заплющила очі і вперше за довгий час спокійно видихнула – глибоко, вільно, попри всі обставини…

You cannot copy content of this page