Сестра відмовилася побути з хворою мамою поки я планувала поїхати у відпустку

Нас із сестрою мама виховувала одна. Тато пішов до іншої жінки, коли ми були зовсім маленькими. Пішов і забув, ніби нас ніколи не існувало.

Було дуже важко, але ми ніколи не скаржилися, навпаки, завжди підбадьорювали маму і намагалися допомогти. Мама ж намагалася зробити все, щоб ми нічого не потребували.

Із сестрою у нас різниця у віці п’ять років. За характером ми з нею зовсім різні. Олена запальна і галаслива, я тиха і скромна.

Сказати, що ми ладнали та жили душа в душу, я не можу. Часто в нас виникали сварки та конфлікти. Кожен тягнув ковдру на себе та намагався завоювати увагу мами.

Подорослішавши, ми обидві вийшли заміж і роз’їхалися різними містами. Наше спілкування зависло на рівні телефонного дзвінка раз на місяць. Коли мама захворіла, я одразу ж забрала її до себе, щоб та була під наглядом, а я – спокійна за її здоров’я. Мамі був потрібен постійний догляд.

Сестра дзвонила раз на тиждень, дізнавалась про здоров’я мами, іноді надсилала грошей на ліки. Розмови про те, щоб приїхати та допомогти мені фізично, не було. Так тривало два роки.

Влітку, в період відпусток, мені пощастило стати володаркою путівки до санаторію. Я дуже хотіла туди потрапити, бо давно нікуди не їздила та не відпочивала. Мені просто була потрібна ця відпустка.

Все складалося чудово, крім одного. Я не знала, як залишити маму. Одну її точно залишати не можна, а взяти її з собою просто за межею фантастики.

Тому я вирішила зателефонувати сестрі та попросити її приїхати, щоб Олена кілька тижнів наглядала за мамою.

– Вітаю. Як справи? – Почала я розмову з Оленою.

– Вітаю. Щось із мамою? – злякалася сестра.

– Ні, дякувати Богу, все гаразд. Хотіла з тобою поговорити, – відповіла я.

– Щось термінове? У мене мало часу, може наступного разу поговоримо? Чи гроші на ліки знову потрібні? – З обуренням сказала сестра.

– Гроші не потрібні. Мені потрібно, щоб ти приїхала та пожила з мамою два тижні.

– Навіщо? Все ж таки щось трапилося, – констатувала сестра.

– Та ні, все в порядку. Просто я хочу з’їздити в санаторій, відпочити, а маму залишити нема з ким, – пояснила я. – Ти могла б приїхати?

– Як ти собі це уявляєш? Я маю кинути свою роботу, дітей, чоловіка тільки тому, що ти вирішила з’їздити відпочити? Ось це нахабство! – обурилася Олена.

Я втратила мову.

– Справді, нахабство лише з твого боку. Ти не бачила маму понад два роки. Невже ти зовсім не сумуєш за нею? – Розлютилася я.

– Ой, ось тільки не треба тиснути на жалість. Я знаю тебе. Як у мене буде можливість, то приїду, а зараз не можу, – відповіла сестра.

– Будь ласка, я тебе дуже прошу. Я дуже втомилася. Більше такої можливості у мене може не бути. Візьми відпустку на роботі. Бери із собою чоловіка, дітей. Адже вони вже напевно зовсім забули, як виглядає їхня бабуся! – У розпачі сказала я.

– Ні, ні та ще раз, ні! Все. Розмова завершена. Бувай. – кинула слухавку сестра.

Сльози заповнили мої очі. Усі мої плани зруйнувалися відразу.

Я не скаржусь, ні. Все, що я роблю, я роблю для мами та заради мами. Не тому, що так потрібно, а тому, що я мушу це робити. Я завдячую їй життям.

У моїй голові навіть і думки не виникало про те, щоб залишити матір напризволяще. Я знаю, як вона потребує мене.Так само як тоді, в дитинстві, ми з сестрою потребували її любові та ласки. Я це пам’ятаю. А ось сестра, мабуть, ні.

Змахнувши сльози, щоб, не дай Боже, мама їх не побачила і не засмутилася, я увійшла до кімнати.

– З ким ти розмовляла? Це була Оленка? – Запитала мама.
– Так, то була вона.

– Як у неї справи? Щось давно вона мені не дзвонила. У неї все гаразд?! – схвильовано спитала мама.

– У неї все добре, не хвилюйся. Просила передати тобі, що дуже любить і сумує за тобою.

Я не стала засмучувати маму і розповідати їй про розмову із сестрою. До санаторію я так і не поїхала. Олена до нас не приїхала і досі мені не дзвонить.

You cannot copy content of this page