Кожного разу, коли Наталя готувалася до приїзду свекрухи, її охоплювала дивна тривога. Цього разу вона провела майже годину, обираючи постільну білизну. На трьох стелажах торгового центру комплекти різних кольорів та візерунків рясніли: білі, бежеві, блакитні, з квітами, у клітинку.
Жовтий колір вона відразу відклала — пам’ятала, що два роки тому Юлія Петрівна сказала, ніби він її дратував. Синє здалося надто холодним для гості.
Зрештою, Наталя зупинила свій вибір на світло-сірому, сатиновому комплекті з ніжним вишитим візерунком на наволочках. До нього взяла два великі пухнасті рушники і один маленький, усе біле. Все обійшлося у 2900 гривень.
— Це на подарунок? — запитала дівчина на касі, пробиваючи товар.
— Ні, це для свекрухи, вона до нас приїжджає, — тихо відповіла Наталя.
Касирка з усмішкою кивнула:
— Щастить же комусь із невісткою!
Наталя ледь помітно посміхнулася у відповідь. Якби ж це було правдою…
Того вечора вона старанно застелила розкладний диван у маленькій кімнаті. Збила подушки, розклала свіжі рушники на спинці стільця. Звільнила дві полиці у шафі й половину вішалок, прибрала свої ноти та папки учнів зі столу.
Поставила на тумбочку біля дивана невеличку вазу з хризантемами та коробочку улюбленої яблучної пастили Юлії Петрівни.
Олександр зазирнув до кімнати, коли Наталя саме поправляла покривало.
— Ну ти прямо готель тут облаштовуєш, — глузливо кинув він, окинувши поглядом кімнату.
— Хочу, щоб мамі було зручно, — відповіла Наталя.
— Та їй скрізь буде добре, вона ж не з примхливих, — махнув рукою Олександр.
Наталя мовчки кивнула.
Вона чудово знала, що Юлія Петрівна ніколи не була невибагливою, але сперечатися не хотілося.
Свою двокімнатну квартиру Наталя купила за три роки до зустрічі з Олександром, коли їй було двадцять чотири. Кілька років до цього вона відкладала кожну копійку, працюючи викладачем фортепіано у дитячій музичній школі, де зарплата була мізерна — 22 000 гривень.
Вечорами вона їздила до учнів по всьому місту, іноді даючи по п’ять уроків за вечір, а у вихідні підробляла акомпаніатором у хореографічній студії.
Її обіди складалися з бутербродів, а вечері — з гречки. Якось навіть два тижні довелося харчуватися лише вівсянкою, бо не вистачало до зарплати, а з накопичувального рахунку знімати вона собі забороняла.
Двокімнатну квартиру вона знайшла на вторинному ринку, у цегляному будинку біля старого парку. Сьомий поверх, велика кімната з вікном на південь, менша — у двір.
Колишня власниця, літня піаністка, збиралася переїжджати до доньки в Німеччину. Дізнавшись, що Наталя теж музикант, вона знизила ціну на 200 000 гривень. Наталя зібрала первісний внесок зі своїх заощаджень, взяла невелику іпотеку, яку сама виплачувала роками. Це була її власність, її дім.
У той день, коли Наталі віддали ключі, вона зайшла у порожню квартиру, сіла на підлогу посеред великої кімнати й довго сиділа, слухаючи тишу. Це був її перший дім у житті. До цього були лише гуртожитки та орендовані кімнати.
Першою річчю, яку вона придбала, стало старе піаніно «Україна» з пожовклими клавішами і теплим звуком. Вона поставила його у великій кімнаті біля вікна, а навпроти — ліжко. Так у неї з’явилася спальня, де можна було грати.
З Олександром Наталя познайомилася, коли їй було двадцять сім. Він привів племінника записувати в музичну школу і затримався біля її класу, зачарований звуками Шопена, що лунали з-під її пальців.
Олександр був на три роки старший, впевнений у собі, гучний, працював логістом у транспортній компанії. Його залицяння були красивими, і вже за рік вони одружилися.
Після весілля Олександр переїхав до неї. Наталя жодного разу не сказала «моя квартира» — завжди говорила «наш дім». Їй дійсно здавалося, що це їхній спільний простір. Перший рік їхнього подружнього життя був наповнений щастям і злагодою. Але потім щось почало змінюватися, повільно, майже непомітно.
Спочатку Олександр сам вирішив, що телевізор у вітальні має висіти на стіні, а не стояти на тумбі.
Купив кронштейн, просвердлив стіну, навіть не порадившись із Наталею.
— Так значно краще, Наталю, — промовив він, коли вона, здивована, зайшла до вітальні. — Місця тепер більше.
Потім він без її дозволу змінив інтернет-провайдера.
Згодом самотужки обрав новий диван для маленької кімнати, хоча вони планували обирати разом.
Далі він пересунув кухонний стіл до вікна, знову нічого не сказавши їй.
А потім заявив, що Наталі варто припинити брати учнів додому.
— Наталю, ну що це таке? Чужі діти щовечора у нас вдома. Барабанять по клавішах, матусі в передпокої сидять. Я приходжу з роботи, хочу відпочити, а тут постійні гами. Їзди до них сама!
Наталя мусила погодитися.
Тепер вона сама їздила до учнів вечорами, на автобусах, витрачаючи час і сили.
— Я чоловік, — говорив Олександр щоразу, коли вона намагалася заперечити. — Моє слово останнє. Так у всіх нормальних родинах.
Він дедалі рідше враховував її думку, а згодом і зовсім перестав питати.
Юлія Петрівна, мати Олександра, мешкала у Житомирі.
Вона приїжджала до них два-три рази на рік, на кілька днів, і з першого ж візиту почала повчати невістку.
— Наталю, на піаніно пилюка. Ти його взагалі протираєш? — суворо запитувала вона.
Або:
— Наталю, борщ рідкий. Сашко любить, щоб ложка стояла.
— Навіщо тобі стільки нот, Наталю? Ти ж все одно не граєш по-справжньому, тільки діточок вчиш, — зауважувала свекруха.
Чи:
— Наталю, сорочки треба прасувати з вивороту. Хіба ти не знаєш таких елементарних речей?
Наталя терпляче зносила ці зауваження.
Олександр щоразу повторював одне й те саме:
— Наталю, ну мама просто дбає. Вона ж стільки всього знає. Тобі варто прислухатися.
Наталя мовчала. Їй завжди здавалося, що будь-яке заперечення одразу переросте у непереборний скандал. А скандалів вона боялася найбільше: що образиться чоловік, що гніватиметься свекруха, що весь їхній такий крихкий сімейний світ розсиплеться на друзки. Вона так прагнула мати справжню, міцну родину.
Минулого травня Наталі виповнилося тридцять два. Вона мріяла відзначити цей день тихо, удвох з Олександром, можливо, сходити в улюблений ресторан біля парку. Але у п’ятницю ввечері, напередодні свята, Сашко, розслаблено розв’язуючи краватку, ніби ненароком кинув:
— До речі, маму завтра запросив. Хоче привітати.
— Сашко, ти ж мене навіть не спитав! — здивовано видихнула Наталя.
— А навіщо тебе питати? Це ж мама, Наталю. Вона просто бажає тобі щастя.
Юлія Петрівна з’явилася в суботу якраз до обіду. Привезла Наталі у подарунок набір кухонних рушників, а потім весь вечір без упину розповідала, як її сусідка, хоч і молодша, вже двох дітей народила. Коли ж дійшла черга до торту, який Наталя пекла до другої ночі, свекруха скуштувала шматочок і з презирством промовила:
— Сухий. Сметанки пошкодувала, чи що?
Олександр лише мовчки кивнув, підтверджуючи мамині слова.
Наталя тоді тихенько вийшла до ванної кімнати, ввімкнула воду і плакала там з добрих десять хвилин. Потім вмила обличчя і, натягнувши на себе посмішку, повернулася до столу. У понеділок її колега, викладачка скрипки Віра, одразу помітила червоні очі.
— Наталю, ти чого? Як день народження минув? — стурбовано запитала Віра.
— Та нормально, Віро, все гаразд, — намагалася відмахнутися Наталя.
— Бачу я, як гаразд. Свекруха була, так? — Віра знала її занадто добре.
— Була, — тихо підтвердила Наталя.
Віра нічого більше не сказала. Просто міцно обійняла її в учительській і, ніби між іншим, сунула шоколадку в кишеню.
За п’ять років подружнього життя Наталя до нестями втомилася. Втомилася від постійного відчуття провини за все на світі: за пил на піаніно, за «рідкий» борщ, за «неправильно» випрасувані сорочки, за «сухий» торт, за учнів, яких «не можна приводити додому».
Олександр вимагав поступок, а свекруха завжди підтримувала кожне його рішення. Наталя знову і знову поступалася. Все частіше вона помічала, що ходить по власній квартирі тихо, наче стороння гостя.
Що не вмикає музику, коли Сашко вдома. Що не сідає за піаніно ввечері, бо «це йому заважає». Вона почувалася так, ніби живе в чужому домі.
На початку жовтня Олександр повернувся з роботи й, ледве переступивши поріг, повідомив:
— Наталю, мама приїде в суботу. На цілий тиждень. Їй треба до лікарів тут, в обласну лікарню. Побуде в нас.
— Добре, — відгукнулася Наталя. — Я приготую для неї маленьку кімнату.
Так у «маленькій кімнаті» з’явилися нова світло-сіра білизна, м’які рушники, живі хризантеми у вазі та ароматна яблучна пастила.
Юлія Петрівна приїхала в суботу о другій дня. Олександр зустрів її на вокзалі. Наталя почула, як заскрипіли двері ліфта, і вийшла в передпокій.
Свекруха увійшла першою. За нею Олександр, ледь котив дві величезні валізи на колесах, кожен з яких був майже такого ж розміру, як сама Наталя.
— Здрастуй, Наталю, — промовила Юлія Петрівна і підставила щоку для поцілунку.
— Добридень, Юліє Петрівно. Як доїхали?
— Нормально. Душно було в поїзді.
Наталя дивилася на валізи. Для тижня це було дуже багато. Але знову промовчала.
Свекруха зняла пальто, віддала його синові, а потім повільно, з увагою, пройшлася по квартирі. Зазирнула на кухню, провела пальцем по підвіконню. Потім у ванну кімнату. І нарешті — до маленької кімнати.
Вона зупинилася в дверях, оглядаючи застелений диван, рушники, хризантеми, пастилу.
— Тут як у комірчині, — скривилася свекруха. — Тісно. І вікно на подвір’я. Там смітники.
— Юліє Петрівно, контейнери далеко, за дитячим майданчиком. Їх звідси не видно.
— Видно, — відрізала свекруха і рушила далі. — А де у вас спальня?
— Мамо, ось там, — Олександр кивнув у бік великої кімнати.
Юлія Петрівна зайшла до спальні. Зупинилася посеред кімнати. Окинула поглядом велике ліжко, вікно, що виходило на південь, піаніно біля стіни, шафу-купе. Підійшла до вікна, розсунула штори. Внизу простягався парк, жовті клени, невеликий ставок.
— Ось тут добре, — задоволено промовила вона. — Світло. Просторно. Тут я й житиму.
Наталя не одразу зрозуміла сенсу цих слів.
— Перепрошую?
— Кажу, тут житиму. У цій кімнаті. А ви з Сашком переберетеся до маленької. Вам, молодим, і там буде добре. А мені в моєму віці потрібне свіже повітря, світло. І нормальне ліжко, а не ваша розкладачка. У мене спина.
Вона сказала це так спокійно, наче йшлося лише про те, де поставити валізу.
Наталя перевела погляд на чоловіка. Олександр стояв у дверях спальні і кивав, погоджуючись.
— Мамо, звісно. Наталю, давай речі перекладемо. Мама ж у нас гостя.
Наталя стояла посеред власної спальні. Біля свого піаніно. Біля свого ліжка. У кімнаті, яку вісім років тому, сидячи на голій підлозі, вона назвала своїм домом.
— Ні, — прошепотіла вона.
Тихо. Але сказала.
Свекруха повільно обернулася від вікна.
— Що ти сказала?
— Ні, Юліє Петрівно. Я не віддам спальню. Я приготувала вам маленьку кімнату. Купила нову білизну, рушники. Там зручно. Диван розкладається на повноцінне ліжко, на ньому можна спати. Але спальню я не віддам.
Це було вперше за п’ять років. Вперше Наталя заперечила свекрусі. Прямо, вголос, дивлячись у вічі.
Юлія Петрівна підібгала губи і подивилася на сина.
Олександр почервонів. Він пройшов повз Наталю до шафи-купе, різко відсунув дверцята.
— Отже, так, — сказав він. — Мама житиме тут. Крапка.
Він почав знімати з вішалок її сукні. Синю, в якій вона грала на звітному концерті. Сіру вовняну, робочу. Бордову, яку він сам подарував їй на річницю. Кидав їх на ліжко, одну за одною. Потім взявся за блузки. А тоді поліз на полицю за її светрами.
Наталя зробила крок уперед і встала між чоловіком та шафою. Розвела руки, вперлася долонями в дверцята.
— Сашко, не чіпай мої речі!
— Відійди з дороги.
— Ні, не відійду.
— Наталю, відійди, я сказав!
Він стояв навпроти неї, міцно притискаючи до грудей оберемок її светрів. Обличчя в нього налилося кров’ю, скривилося від злості. Наталя бачила: він був збентежений і роздратований, адже за всі п’ять років їхнього спільного життя вона жодного разу так рішуче йому не перечила, жодного разу не ставала на його шляху.
Юлія Петрівна незворушно стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, і спостерігала за сином. Вона чекала. Наталя чітко бачила в її очах упевненість: зараз Сашко відштовхне її, зараз вона відступить, розплачеться, вибачиться, як завжди.
Олександр кинув светри на ліжко.
— Замовкни і звільни кімнату! Моя мати приїхала не для того, щоб питати твого дозволу! — гаркнув чоловік.
В кімнаті запала мертва тиша. За вікном, десь у парку, кричали ворони — їхні голоси пролунали як ніколи гучно.
Наталя дивилася на чоловіка, на його розчервоніле обличчя, на свої сукні, що безладною купою валялися на ліжку. Вона перевела погляд на свекруху біля вікна, яка ледь помітно, майже невловимо посміхалася.
Потім її погляд зупинився на передпокої. Там, біля вішалки, стояли дві величезні валізи Юлії Петрівни, ще не розпаковані.
Наталя повільно опустила руки, відступила від дверей. Вона повернулася до передпокою і мовчки вказала спочатку на валізи, а потім на вхідні двері.
Олександр нічого не зрозумів.
— Що ти робиш?
Наталя не промовила ані слова. Вона лише знову вказала: валізи, двері.
— Ти що, нас виганяєш? — Олександр нервово засміявся. — Наталю, ти що, з глузду з’їхала?
Він чекав її сліз.
Чекав, що вона зараз прошепоче:
— Сашко, пробач, я гарячкувала.
Що почне перекладати речі, і все повернеться на круги своя, як було завжди.
Але Наталя мовчала.
Юлія Петрівна відійшла від вікна.
— Сашко! Ти чуєш? Вона мене виганяє! Твою власну матір! Зроби ж щось! Захисти мене!
— Наталю, ти розумієш, що ти робиш? — Олександр зробив крок до неї. — Це ж моя мати! Ти зобов’язана її поважати! Ти дружина, ти мусиш…
Наталя відійшла вбік, притулившись до стіни. Вона звільнила прохід до передпокою.
— Ти мусиш пам’ятати, що таке родина! — Олександр не замовкав. — Сімейний обов’язок! Мати чоловіка в домі — головна! Ти повинна поступатися! Тебе що, ніхто не вчив?
Наталя мовчки пройшла до передпокою. Вона взяла за ручку першу валізу. Вона була неймовірно важка, кілограмів двадцять п’ять. Відчинила вхідні двері й викотила її на сходовий майданчик. Докотила до ліфта. Повернулася за другою.
Олександр стояв у дверях спальні й спостерігав за кожним її рухом.
— Що це ти робиш?
Наталя викотила й другу валізу до ліфта. Натиснула кнопку виклику. Повернулася до квартири й зупинилася біля відчинених дверей.
Юлія Петрівна пройшла повз неї, гордовито задерши підборіддя. Зняла з вішалки своє пальто.
— Ходімо, Сашко. Я в цьому домі не залишуся й хвилини.
Олександр ще трохи постояв. Подивився на дружину. Наталя дивилася на нього спокійно, не відводячи погляду.
— Гаразд, — промовив він. — Гаразд. Я відвезу маму в готель. Повернуся ввечері. І ми з тобою поговоримо. Дуже серйозно поговоримо. Ти зрозуміла?
Він схопив свою куртку і вийшов. Ліфт приїхав, двері відчинилися. Наталя чула, як вони затягують валізи, як свекруха кидає якісь різкі слова, як двері ліфта зачиняються.
Наталя зачинила вхідні двері. Повернула замок. Вона не плакала. Просто стояла і дивилася на вішалку, де ще десять хвилин тому висіло пальто свекрухи.
Хвилин за п’ять у двері тихо постукали.
Наталя здригнулася.
— Наталочко, це я, Людмила Іванівна. Відкрий, будь ласка.
Людмила Іванівна жила навпроти, через майданчик. Їй було вісімдесят один рік, колишній лікар-терапевт, вдова. Наталя іноді допомагала їй донести сумки з магазину, а та пригощала її пиріжками з капустою.
Наталя підвелася і відчинила двері.
Людмила Іванівна стояла на порозі в халаті й капцях. Вона поглянула на Наталю, потім на передпокій.
— Я чула. Через стінку все було чути. Можна я посиджу з тобою?
Вони сіли на підлогу в передпокої. Поруч. Людмила Іванівна — насилу, тримаючись за стіну.
— Він на тебе кричав, — зауважила сусідка. — Я чула кожен вигук.
— Кричав.
— Мій теж кричав. Тридцять років, — Людмила Іванівна помовчала. — Я все думала: потерплю, він зміниться. Сім’я ж. Не змінився. Тридцять років я була у власному домі, немов квартирантка. А потім він пішов до іншої, а я залишилася. І вперше за тридцять років сіла ввечері на кухні, і було тихо. І тоді я зрозуміла, що все життя прагнула лише цього. Тиші у своєму домі.
Наталя поглянула на сусідку.
— Людмило Іванівно, він же сказав, що ввечері повернеться.
— Ну то й що, що повернеться. Ти сама вирішуєш, впускати чи ні. Це твій дім, Наталочко. Ти ж його на свої зароблені купила. Я пам’ятаю, як ти в’їжджала. Піаніно на сьомий поверх вантажники тягли, а ти внизу плакала від щастя.
Наталя раптом засміялася. І одразу відчула, як по щоці потекла сльоза.
Людмила Іванівна просиділа з нею близько години. Потім пішла до себе, пообіцявши завітати завтра.
Наталя підвелася. Пройшла в спальню. Її сукні, блузки, светри лежали на ліжку безладною купою. Вона почала розбирати їх, розправляти, вішати назад у шафу. Одну за одною. Синю, концертну. Сіру, робочу. Бордову.
Потім сіла за піаніно. Підняла кришку. Поклала пальці на клавіші, але не стала грати. Просто тримала їх.
Спальня, звісно, була важлива. Її можна було відстояти або віддати. Але Наталі боліло зовсім інше. За всю цю годину Олександр жодного разу навіть не подумав про те, чого хоче вона.
Він не спитав. Він просто відчинив шафу і почав викидати її сукні, наче її тут взагалі не було. Наче її думка була лише пилом на піаніно, який легко змахнути.
П’ять років. Рівно стільки вона поступалася йому у всьому. Припинила давати приватні уроки вдома, хоча музика була її життям. Вечорами не грала на піаніно, аби не «заважати» йому.
Мовчала, коли свекруха Юлія Петрівна критикувала її борщ як «рідкий». Навіть коли торт називали «сухим», Наталя посміхалася. Вона плакала у ванній на свій день народження, стискаючи губи, терпіла і чекала. Все заради сім’ї.
І ось куди її це привело. Її речі розкидані на власному ліжку. Її чоловік кричить: «Замовкни!» Просто посеред її власної квартири.
Наталя раптом усвідомила: за ці п’ять років вона розгубила себе. Ту молоду жінку, яка сиділа на голій підлозі порожньої квартири, купленої на зароблені власною працею гроші, і слухала тишу.
Ту, яка на останні заощадження придбала піаніно. Ту, чия гра Шопена змушувала незнайомців зупинятися біля дверей музичного класу. Де ж вона поділася?
Вже об одинадцятій вечора надійшло повідомлення від Олександра.
«Ми з мамою переночуємо в готелі. Вона в шоку, тиск підскочив. Ти хоч розумієш, що наробила? Завтра приїду, поговоримо. Вибачишся перед нею. І до речі, мама приїхала не на тиждень, а на два місяці. Вона свою квартиру в Житомирі здала на цей термін, гроші ж їй потрібні. Я тобі потім збирався сказати».
Наталя перечитала його слова двічі.
Два місяці. Не якісь там сім днів. Дві величезні валізи. Квартира в Житомирі здана.
«Потім збирався сказати».
Виходить, він знав від самого початку. Знав, що його мати приїде на два місяці. Знав, що їй обов’язково захочеться оселитися саме у великій спальні.
Можливо, вони навіть обговорювали це за її спиною. А їй нічого не сказав. Нехай Наталя готує маленьку кімнату, купує білизну, пастилу, а потім її просто поставлять перед фактом, як школярку.
Наталя повільно поклала телефон на тумбочку екраном донизу.
Цієї ночі вона спала у своєму ліжку. У своїй спальні. Сама. І спала вперше за довгий час міцним, спокійним сном.
О восьмій ранку вона подзвонила до служби заміни замків. Майстер, молодий хлопець у синій кепці, приїхав вже за годину.
— Личинку міняти? — спитав він, оглянувши двері.
— Так, міняйте, — твердо відповіла Наталя.
За якихось двадцять хвилин він простягнув їй пакетик із трьома новенькими ключами. За роботу Наталя заплатила 2400 гривень.
Потім вона дістала з антресолі великі дорожні сумки — ті самі, з якими Олександр п’ять років тому переїхав до неї. І почала збирати його речі.
Сорочки, які вона так акуратно прасувала з вивороту. Його ділові костюми. Джинси, светри. Шкарпетки, білизна. Бритва, зубна щітка, його гель для душу. Ноутбук. Усі зарядні пристрої. Документи з шухляди в комоді.
Наручний годинник, який вона подарувала йому на тридцятип’ятиріччя. Його улюблена кружка з написом «Найкращий логіст». Кронштейн для телевізора Наталя вирішила не знімати, але пульт від його приставки поклала в сумку. Зрештою вийшло шість великих сумок і дві картонні коробки.
Вона винесла все це на сходовий майданчик і акуратно поставила біля дверей, рівненько в рядок.
Людмила Іванівна, її літня сусідка, визирнула зі своєї квартири.
— Наталочко, це все?
— Так, Людмило Іванівно, це все, — відповіла Наталя.
Сусідка мовчки кивнула і зачинила двері.
Олександр приїхав близько першої години дня. Наталя почула, як відчинився ліфт, як він зупинився, побачивши гори сумок. Потім у замку заскреготав ключ. Повернувся раз. Потім знову. Двері так і не відчинилися.
— Наталю! — Він забарабанив у двері. — Наталю, що це означає? Відчини!
Наталя підійшла до дверей, але не відчинила їх.
— Сашко, я змінила замок.
— Ти що, з глузду з’їхала? Відчини негайно! Це мій дім!
— Це мій дім, Сашко. Я купила його за три роки до того, як ми взагалі познайомилися, — спокійно відповіла Наталя.
— Наталю, відчини! Я твій чоловік! Ти не маєш права так чинити!
— Твої речі стоять біля дверей. Усі.
— Які речі? Відчини, кажу! Я зараз поліцію викличу!
— Викликай, — байдуже промовила Наталя.
За дверима запала тиша. Потім Наталя почула, як він голосно й роздратовано говорить по телефону:
— Мамо, вона мене не пускає! Замок змінила! Речі на майданчик виставила! Так, усі! Ні, не відчиняє!
Голос свекрухи Юлії Петрівни, високий і верескливий, було чутно навіть через зачинені двері.
Олександр ще хвилин десять стукав і кричав. Він обіцяв, що вона пошкодує. Що вона руйнує родину. Що без нього вона — ніхто. Що вона невдячна. Що він п’ять років свого життя на неї витратив.
Наталя стояла біля дверей і мовчала. Поліцію він так і не викликав. Згодом вона почула, як він затягує сумки в ліфт. Двері зачинилися.
Через тиждень надійшло ще одне повідомлення.
«Наталю, ну годі вже. Давай поговоримо по-людськи. Мама поїхала назад до Житомира, домовилась з орендарями про достроковий виїзд, повернула їм частину грошей. Я живу у друга на розкладачці. Мені на роботу далеко. Давай я повернуся. Тільки ти вибачишся перед мамою, і все. Я тебе пробачаю».
«Я тебе пробачаю». Наталя прочитала ці слова. І не відповіла.
Ще через тиждень він приїхав з квітами. Зателефонував у домофон. Наталя не відчинила. Він залишив букет біля входу в під’їзд. Людмила Іванівна потім розповіла, що бачила, як двірник виносив їх до сміттєвого бака.
Дзвонила і Юлія Петрівна. Лише раз. Голос у неї тремтів від люті.
— Наталю! Ти хоч розумієш, що вигнала мого сина на вулицю? Він у друга на розкладачці спить! У нього ж спина! Ти безсердечна! Я всім розкажу, яка ти!
— Розповідайте, Юліє Петрівно, — спокійно сказала Наталя і поклала слухавку.
Минув місяць після того дзвінка. Наталя розуміла, що не може більше жити як раніше. Тому одного ранку вона без вагань взяла до рук заяву на розлучення.
Віра порадила їй чудову юристку — розсудливу жінку в окулярах, яка довго й уважно слухала її непросту історію.
— Ваша квартира, Наталю, — промовила вона врешті, — це ваше особисте майно. Ви придбали її до шлюбу. Тож до спільного нажитого майна вона жодним чином не належить.
Олександр з’їхав, забрав свої речі, і більше не навідується. Після розірвання шлюбу це питання буде вирішено остаточно. Якщо ж з його боку виникнуть претензії, будемо діяти через суд, але за всіма документами правда на вашому боці.
Олександр, звісно, не хотів просто так відпускати ситуацію. У РАЦСі він категорично відмовлявся підписувати документи, щось бурмотів про примирення і їхнє «ще не все втрачено». Та Наталя вже не мала сумнівів. Вона подала позов до суду, твердо знаючи, що повернення не буде.
На першому засіданні він намагався тиснути на жалість судді, заявляючи, що Наталя, мовляв, «погарячкувала», і він прагне зберегти родину. Суддя дала їм місяць на примирення, як це часто буває.
Проте на друге засідання Наталя прийшла вже сама. Олександра там не було. Їхній шлюб було розірвано. Квартира, без жодних питань, залишилася повністю за Наталею, як її єдина і законна власниця.
Наставав січень, і разом з ним Наталя відчула, як до неї повертається бажання жити, творити. Вона знову почала брати учнів додому, і це було наче новий ковток свіжого повітря.