Моя зовиця Наталя безцеремонно відсунула обробну дошку на самий край стільниці, наче намагаючись посунути й межі мого терпіння. «Щедрість, — заявила вона, — це ж те, що так чудово об’єднує родину! Ось я й вирішила зібрати всіх наших під вашим дахом. Буде грандіозний банкет!»
Я завмерла з ножем над солодким перцем, ледь не порізавши палець.
Наталя розляглася за моїм кухонним столом, немов ревізор на важливій інспекції. Тільки замість службових паперів, у її голові, вочевидь, був мій власний ополоник — той самий, що ним я зазвичай борщ розливаю. Вона поправила волосся і легенько змахнула неіснуючу порошинку зі скатертини.
«Яка ж несподівана новина, Наталю», — озвалася я, спокійно перекладаючи нарізані овочі до глибокої миски, намагаючись не видати свого здивування. «І що це за така нагода для урочистостей?»
«Та просто так! Рідню ж треба тримати вкупі, чи не так? Я вже всіх обдзвонила, чекайте до вечері. Приїдуть геть усі: тітки, дядьки, племінники — абсолютно кожен!»
За роки роботи товарознавицею я звикла до раптових інвентаризацій та виявлення нестачі. Але зараз хтось дуже нахабно намагався пустити в розхід мої особисті вихідні, спустошити мій холодильник і випробувати міцність моїх нервів. Деякі люди вважають себе великими благодійниками лише тому, що віртуозно вміють розпоряджатися чужими ресурсами.
«Отже, так, — Наталя підсунула до себе сільничку, обпершись ліктями на стіл. — На гаряче приготуєш м’ясо по-французьки, його всі люблять. Побільше салатів, якісь закусочки, ну і свій фірмовий пиріг, звісно. Продуктів я не купувала — у тебе ж завжди в хаті повно всього!»
«Наталю, — я обережно відсунула від себе дошку із зеленню, намагаючись зберегти спокій. — Гостей запросила ти. У мою квартиру. За мій рахунок. І готувати все це також маю я?»
«А ти ж хазяйка! — Наталя аж підскочила, сплеснувши руками, ніби я щойно відмовилася виплатити їй премію з власної кишені. Вона щиро обурилася: — Тобі що, шматочка м’яса для рідних шкода? Жінка повинна створювати затишок, а не рахувати кожну копійку!»
Вона гордовито розвернулася, вицокуючи підборами, попрямувала до коридору і грюкнула вхідними дверима. Певно, побігла «наводити красу» перед приходом своєї численної рідні.
Я подивилася на недорізані овочі. На сковорідку з товстим дном.
Дивна річ: чим ширша чужа душа, тим сильніше вона намагається утрамбуватися у твій гаманець.
Я підійшла до плити. Рука лягла на перемикач. М’яке клацання — і конфорка згасла. Конвеєр безкоштовних послуг, що так і не встиг запуститися, зупинився. Найкращий спосіб покласти край чиїмсь нечуваним проявам щедрості — це вчасно перекрити доступ до власної кишені.
Незабаром з роботи повернувся Олег. Мій чоловік мав рідкісну й дуже цінну рису: він прекрасно розумів, де закінчуються забаганки його родичів і починаються інтереси нашої маленької сім’ї. Він помив руки, переодягнувся в домашнє й зайшов на кухню, з цікавістю зазираючи в порожню каструлю.
«Чим пахне? — він принюхався. — Точніше, чому нічим не пахне? У нас сьогодні розвантажувальний день, чи що?»
«У нас сьогодні день такої собі »великої благодійності«, — повідомила я, викладаючи перед ним на тарілку гарячі бутерброди з тягучим сиром та соковитою шинкою. — Твоя сестра, Наталя, вирішила перетворитися на справжнього мецената. Запросила весь ваш рід до нас на вечерю.»
Олег здивовано підняв брови і відклав бутерброд назад на тарілку.
«І що, ми в курсі? Тобто тобі і мені випала велика честь це все оплатити, приготувати і, звісно, подати?»
Чоловік задумливо відкусив хрусткий хліб із сиром.
«І що, маємо план? Барикадувати двері диваном?»
«А навіщо? — я безтурботно знизала плечима, наливаючи йому компот. — Квартира відчинена. Місця вдосталь. Хай приходять.»
Надвечір коридор наповнився гулом, шелестом знятих курток, стукотом взуття та радісними вигуками. Наталя влетіла в квартиру першою, немов переможниця лотереї, що зірвала джекпот чужими руками.
Вона відразу почала роздавати вказівки, куди вішати пальта і як тітонькам швиденько помити руки. Рідня гучним натовпом ринула до вітальні.
І там настало цілковите замішання. Гості скупчилися біля меблів, переглядаючись.
Великий обідній стіл стояв абсолютно порожнім. Ні скатертини. Ні тарілок з нарізками. Лише самотня дерев’яна підставка для серветок височіла посередині, немов забутий на вітрині товар, який нікому не потрібен.
Наталя завмерла. Вся її впевненість організаторки урочистостей миттєво зникла. Широкий, запрошувальний жест завис у повітрі, ніби зламаний шлагбаум. Вона часто закліпала очима, вдивляючись у голу поліровану поверхню.
«Іро… — обурено зашипіла вона, кинувшись на кухню, де я, незворушна, протирала ідеально чисту стільницю вологою губкою. — Де все?! Люди ж з дороги! Де їжа?»
«Яка їжа? — я здивовано підняла брови, споліскуючи губку під краном. — Про що ти?»
«Святкова! Я ж сказала, що приїдуть гості!»
«Все вірно, — кивнула я, витираючи стільницю насухо. — Ти сказала, що запросила гостей. Я надала приміщення. Світло горить, стільці стоять, протягів немає. А де ж твої частування? Ти ж ініціаторка банкету.»
«Я?! Та я… та ти… — зовиця змахнула руками, мов у неї з-під носа забрали зарплату. — Я ж думала, ти накриєш! Це ж твій обов’язок!»
«Мій обов’язок — проводити оцінку якості товарів на складі, — спокійно зауважила я. — А спонсорувати твої напади гостинності не входить у мої посадові інструкції. Де твоя гостинність, Наталю? Там само, де й твої продукти — у твоїх фантазіях.»
Наталя метнулася до брата, який саме зайшов на кухню за склянкою води.
«Олеже! Ти подивись, що твоя дружина витворяє! Вона нас ганьбить перед тітоньками! Рідню голодною залишила!»
Олег незворушно опустився на кухонний стілець, склавши руки на грудях.
«Наталю, ти людей кликала? Ти. А нас питала? Ні. Отже, вирішуй проблему. Ми з Ірою приміщення надали абсолютно безкоштовно. Можеш починати радувати родичів.»
З вітальні долинув боязкий голос тітки:
«Наташенько, а ми за стіл сідати будемо?»
Ситуація стала критичною. Зізнатися рідні, що її щедрість виявилася дутою, Наталя не могла — непомірне самолюбство не дозволяло. Вона метушливо поправила зачіску і нервово смикнула ремінець сумки.
«Можу запропонувати чудовий сервіс доставки, — люб’язно підказала я, простягаючи зовиці свій смартфон з відкритим додатком шикарного ресторану. — У них є експрес-подача банкетних сетів, привезуть за сорок хвилин. Шашлики, делікатесні закуски, гарніри. Якраз те, що ти обіцяла.»
Наталя дивилася на підсумкову суму в кошику так, наче їй виписали штраф за псування казенного майна. Її пальці тремтіли над екраном. Побутова жадібність відчайдушно боролася з марнославством. І марнославство, підігріте голодним покашлюванням із вітальні, з величезними зусиллями перемагало.
Вона зробила замовлення. Кожне натискання кнопки на екрані віддавалося нестерпною мукою в її очах.
Сорок хвилин очікування кур’єра голодна рідня коротала, чемно розглядаючи порожню стільницю. Наталя намагалася розважати тітоньок розмовами про погоду та розсаду, але розмови раз у раз спотикалися об ніякові паузи.
Коли приїхав кур’єр з величезними термосумками, настав момент істини. Писк банківського терміналу під час оплати пролунав для зовиці як прощальний акорд її особистої заначки. Я стояла поруч і спостерігала, як стрімко «худне» її банківський рахунок.
Застілля вийшло своєрідним. Родичі наминали соковитий люля-кебаб з ніжної баранини та ароматні салати просто з фольгованих контейнерів, нахвалюючи небувалий розмах організаторки. Хрусткі баклажани з томатами розліталися в один момент.
Наталя сиділа на чолі столу з неймовірно прямою спиною, механічно пережовуючи шматок шашлику. Здається, цей шматок м’яса обійшовся їй за ціною золотого злитка. Від її начальницького тону не залишилося й сліду, на обличчі читалася лише сувора бухгалтерія збитків.
«Наталю, чудовий вечір! — вимовила я, витончено підчіплюючи виделкою скибочку баклажана в кисло-солодкому соусі. — Яка ж ти щедра! Таке розкішне частування замовила для всіх! Ти справжній меценат нашої родини.»
Олег поспішно вдав, що дуже уважно вивчає вміст свого контейнера з розсипчастим пловом, щедро посипаним зернами граната. Рідня задоволено закивала, поглинаючи дорогі делікатеси.
Зовиця незадоволено підібгала губи, з зусиллям проковтнула їжу і вичавила із себе сухе «на здоров’я». Відповісти їй було абсолютно нічого.
Коли гості нарешті розійшлися, ситі й безмежно задоволені, Наталя поспішно зібралася слідом. Вона накинула куртку, навіть не спробувавши зібрати залишки розкішної їжі в контейнери. Просто стрімко вибігла в коридор, кинувши уривчасте прощання і голосно грюкнувши за собою дверима.
Ми з Олегом залишилися самі. У квартирі стояв щільний аромат смаженого на вугіллі м’яса і дорогого ресторанного чека. Я спокійно зібрала порожні пластикові контейнери, змахнула крихти у відро для сміття і прибрала дерев’яну підставку для серветок на місце.
Моя кухня залишилася чистою. Мій гаманець — недоторканим. А зовиця отримала безцінний майстер-клас з основ ринкової економіки: любиш здаватися доброю за чужий рахунок — люби й за рахунками платити.
Щедрість дійсно об’єднує сім’ї. Особливо коли за неї платить той, хто найголосніше про неї кричить.