– Нема в неї цих грошей, – кинула Ліда чоловікові Івану.
– Звідки ти знаєш?
– Тому що це очевидно!
– Вона сидить на моїй шиї, і, напевно, має накопичення, – процідив Іван.
– Вань, годі, – дружина почервоніла.
– Ні, не годі. Якщо сьогодні не знайду чотириста тисяч, мене просто розірвуть. Я вже обдзвонив друзів, був у двох банках. Один відмовив, другий відмовив. До п’ятниці два дні!
– Я розумію.
– Ні, не розумієш! – Він підійшов до вікна, подивився на подвір’я і знову повернувся до Ліди. – Раніше все було простіше. Вона могла б зробити свій внесок у нашу спільну проблему.
Ліда одразу зрозуміла, про що він.
– Не треба.
– Чому?
– Бо мама почує.
Іван кинув погляд на зачинені двері кімнати тещі.
– І добре! Може сама скаже, є в неї гроші чи ні.
З кімнати не долинуло жодного звуку.
Ліда відчула, як усередині піднімається знайома тривога. Вона вже давно навчилася вгадувати, коли звичайна розмова перетворюється на сварку. Достатньо було одного погляду Івана, однієї короткої фрази, сказаної трохи голосніше, ніж зазвичай.
– Не вплутуй маму, будь ласка.
– А що робити? Машина розбита, страхова відмовила, начальник чекати не буде. Або я приношу гроші, або лишаюся без роботи. Де мені їх взяти?
– Не знаю…
– Саме так! Не знаєш! Що з тебе взяти, нахлібниця?! Була тільки ти на шиї, тепер і твоя матуся! Безсовісна!
Він відчинив холодильник, дістав пляшку води, зробив кілька ковтків прямо з шийки.
– Одна людина працює. Одна! І на ній тепер все!
Ліда опустила очі. Цю фразу вона чула вже не вперше. Спершу Іван виказав їй майже жартома, потім почав повторювати все частіше.
Останні тижні вона звучала майже щовечора.
“Одна людина працює”.
Начебто до цього в їхньому будинку завжди було інакше.
Тихо рипнули двері. Ніна Степанівна вийшла в коридор, спираючись на ходунки.
– Лідо, доню, якщо чайник уже закипів, зроби мені, будь ласка, чай.
– Зараз, мамо.
Іван мовчки провів тещу поглядом. Вона рухалася повільно, обережно переставляючи ноги. Лікар казав, що після перелому шийки стегна відновлення йде добре, але поспішати не можна.
Ще місяць тому вона взагалі не могла самостійно піднятися з ліжка, а тепер сама йшла до кухні.
– Дякую, – сказала Ніна Степанівна, приймаючи кухоль.
– Мамо, тобі цукор чи мед?
– Дякую, не хочу.
– Хоч хочете, хоч не хочете: а мед у нас скінчився ще минулого тижня! До речі, дорогий мед, – голосно вставив Іван.
Ніна Степанівна не відповіла. Вона вже збиралася повернутись до себе, як знову почула голос Івана.
– Добре вам.
Ліда різко підвела голову.
– Вань…
– Що? Я щось образливе сказав?
Ніна Степанівна спокійно подивилась на нього.
– Що ти маєш на увазі?
– То й маю. Можна нікуди не ходити, не переживати, не думати де взяти гроші.
Ліда зблідла.
– Припини!
– Чому? Я хіба не маю рації?
Ніна Степанівна кілька секунд дивилася на зятя, а потім зітхнула.
– Ні, Ваню. Ти маєш рацію. Мені справді не треба думати, де взяти гроші.
Вона сказала так спокійно, що Ліда навіть видихнула. Конфлікт не розрісся у скандал, принаймні їй так здалося.
Ніна Степанівна пішла до своєї кімнати і тихо зачинила двері. За хвилину Ліда повернулася до чоловіка.
– Ти ж розумієш, як їй зараз тяжко.
– А мені легко? Лідо, ти хоч уявляєш, скільки зараз іде грошей?
– Уявляю.
– Ні, не уявляєш. Ліки. Реабілітолог. Таксі до лікарні. Комуналка. Продукти. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє ми купували щось не для неї!
Ліда мовчала. Вона чудово пам’ятала інше: як кілька років тому Іван сидів за цим же столом і говорив майже тими самими словами:
– Не знаю, що робити. Фірму зачинили. Роботи немає.
Тоді мама просто поставила перед ним тарілку з вечерею і сказала:
– Роботу знайдеш. Не завтра, то за місяць. Не хвилюйся.
Але за місяць роботи не було і за пів року теж. Потім закінчилися накопичення Івана. І непомітно уся родина почала жити на одну зарплату Ніни Степанівни.
Вона ніколи не обговорювала це за столом. Ніколи не питала, чому дорослий чоловік другий рік не дає грошей.
Ніколи не казала дочці: “Твій чоловік сидить у мене на шиї”. Навпаки, якщо Ліда починала переживати, мати завжди зупиняла її однією і тією самою фразою:
– Не надумай його дорікати. Чоловік без роботи і так почувається жахливо.
І тоді Ліда справді вірила, що саме так і роблять у родині.
Тепер вона все частіше ловила себе на думці, що сім’я, виявляється, виглядає зовсім по-різному. Все залежить від того, хто приносить гроші додому.
Іван не спав майже всю ніч. Вранці він відправив заявки ще до кількох банків, зателефонував колишньому партнерові, написав двом друзям.
Відповіді були однакові.
«Вибач, зараз не можу.»
“Сам у кредитах.”
“Спробуй позичити у родичів.”
Останнє повідомлення він перечитав кілька разів.
“У родичів”, – Раніше ця фраза навіть не змусила б його задуматися.
Ніна Степанівна завжди казала:
– Якщо трапилося лихо, спочатку треба його вирішити. Потім уже думати, хто кому скільки винен.
Тепер він дивився на зачинені двері її кімнати і сердився. Злився доти, доки не вивалив усю агресію на дружину. Було сказано багато слів, образ на адресу жінок, що сіли на шию.
Ніна Степанівна не могла спокійно слухати крики зятя і тихенько плакала у своїй кімнаті, думаючи, як сильно впливають на людей гроші… та їхня відсутність.
– Все, вистачить нюні розпускати. Я ж не прокажена якась! Голова є, руки, ноги теж, хоч із ходунками, але ходжу! – заспокоїла вона себе і взялася до справи.
***
За кілька днів біля під’їзду зупинилося таксі. Ліда стояла біля дверей із розгубленим обличчям. Рішення матері її дуже здивувало.
– Мамо, а ти впевнена? Тебе проводити, можливо?
– Не треба. Там мене зустрінуть.
– А якщо щось знадобиться?
– Подзвоню.
Іван мовчки виніс валізу. Він був дуже незадоволений, ледве стримуючи гнів.
– Чи не багато речей ви взяли… – Він здивувався, яким важким виявився багаж.
– Саме на три тижні. У санаторії прохолодно вечорами. Гулятиму, розроблятиму суглоби.
– На три тижні? А чиїм коштом, вибачте, цей «бал»? – Іван скривив губи.
– Моїм, певна річ, – спокійно відповіла Ніна Степанівна.
Ліда спохмурніла, а зять і зовсім накинувся зі звинуваченнями на тещу.
– Ви давно сидите на моїй шиї! На які мані ви їдете в санаторій?
– На свою зарплату.
– Яку ще зарплату?
– Я знову працюю.
Настала тиша.
Іван навіть перепитав:
– Працюєте?
– Так.
– Але… як?
– З дому.
– Чому ти нам нічого не сказала? – майже пошепки спитала Ліда.
Ніна Степанівна відповіла не одразу.
– Бо почула одну розмову. Потім іншу. Потім третю… І зрозуміла, що казати вже не хочу. І грошей я давати вам теж більше не буду. Досить!
Іван зробив крок уперед.
– Ніно Степанівно, якщо це через ті слова…
– Саме через них.
– Я був на нервах.
– Захворів? Тоді треба до лікаря. Нерви підлікувати, – сказала Ніна Степанівна, поправляючи волосся.
– Я не це мав на увазі. Багато чого наговорив…
Вона похитала головою.
– Ні, Ваню. Ти сказав те, що думав. Просто раніше не було приводу вимовити це вголос. Адже я тривалий час вас утримувала.
Ліда перевела погляд із матері на чоловіка.
– Мамо…
– Коли ти був майже два роки без роботи, я вважала, що допомагаю сім’ї. А коли я стала тимчасово непрацездатною, виявилося, що мене утримують. Різниця дуже велика.
– Я ніколи… – Іван хотів заперечити.
– Казав. Багато разів. “Одна людина всіх годує”. «Дехто звик жити чужим коштом». “Добре бути вдома, коли інші працюють”. Ти, мабуть, уже не пам’ятаєш цих фраз. А я пам’ятаю кожну!
Він опустив очі. Виправдання раптом видалися безглуздими. Ніна Степанівна взяла з полиці телефон.
– Поки я в санаторії, у вас є три тижні.
– На що? – тихо спитала Ліда.
– Щоб знайти інше житло.
Ліда зблідла.
– Мамо… ти нас виганяєш? Але куди ми підемо?
– Ви дорослі люди. Думаю, впорайтеся.
Ліда підійшла ближче.
– Ти ж завжди казала, що це наш будинок!
– Я так думала. Поки не почула, що в цьому будинку людину цінують рівно доти, доки вона приносить гроші.
– Ніно Степанівно… Мені справді зараз дуже потрібні гроші. Якби ви могли позичити… – змінив тон Іван.
– Можу, – вона глянула на нього спокійно.
У зятя навіть виникла надія.
– Правда?
– Можу. Але не хочу. Тому що ці гроші я заробила для себе. На свою спокійну старість та реабілітацію. Я сплатила лікування. Після нього хочу зробити ремонт на кухні, потім можливо знову поїду в санаторій. Час покаже.
Ліда не змогла стримати сліз.
– Мамо, ти нас караєш… За що?
– Ні, доню. Ви самі себе покарали. Ти – коли припинила працювати, понадіявшись на мене, він – коли знахабнів і сів на шию власної тещі.
Водій терпляче чекав біля дверей. Ніна Степанівна подивилася на дочку та зятя, а потім кивнула водієві.
– Можна виносити валізу.
Коли дверцята таксі зачинилися, Ліда ще довго дивилася йому вслід.
– Ну і що ми робитимемо? – хрипко спитав Іван.
– Без розуміння… – прошепотіла Ліда.
Ніна Степанівна їхала в санаторій і плакала. Але їй все одно полегшало. Адже іноді найдорожче, що людина може собі дозволити, – це припинити жити з почуттям, що вона комусь зобов’язана лише тому, що має гарне виховання та вміє любити…
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила мати? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
