– Швидка ти на дітей, – усміхалася бабуся Ніна, – знову вперед весілля вже з пузом… Чи візьме тебе Борис?..

Надія була звичайнісінької зовнішності, і від цього почувала себе в юності нещасною. Подруги її ще у старших класах школи могли ходити на танці, користувалися косметикою, носили міні спідниці, і здавалися старшими та красивішими.

А Наді мама та бабуся, з якими вона жила у приватному будинку на тихій вуличці, не дозволяли ні фарбуватися, ні на танці ходити.

– Стривай, ще встигнеш нагулятися, ось закінчиш навчання на кухаря, диплом отримаєш, працювати підеш, ось тоді і можна буде придивлятися до хлопців, та тільки на хороших треба дивитися, – наставляла бабуся Ніна.

Надя ображалася на бабусю: та що вона, старенька розуміє? Тепер інший час і так хочеться все встигнути: і на танці, і в кіно, і вечорами з подругами пройтися парком.

Але мати теж не поступалася бабусі у суворості. І якщо відпускала дочку в кіно, то коли Надя поверталася після сеансу, мама завжди чекала її на лавці біля будинку.

– Ти прямо вартуєш мене, мамо! А якби я з кавалером ішла? Ну, соромно ж… – казала Надя. Але мати тільки відмахувалась від неї.

Тому, коли Надя познайомилася на весіллі однокласниці із симпатичним хлопцем, і він зголосився проводжати її після гуляння до будинку, вона одразу погодилася.

Трохи хмільні, вони відразу почали цілуватися на лавці в парку, і новий приятель призначив Наді побачення на завтра.

Надя приховувала свої зустрічі із Олегом. Говорила вдома, що йде у кіно з подругою, чи просто погуляти, і намагалася не затримуватись.

Олега вона теж просила не приходити до ґанку, вирішивши, що мама і бабуся не схвалять її побачення з невідомим студентом технікуму, який був старший за Надю на два роки.

Олег зачарував Надю своїми ласками, веселістю та вмінням добре танцювати. Дівчина втратила голову, але ретельно приховувала від матері  свою закоханість, і побачення, які намагалася призначати раніше.

Вона вже закінчила навчання і влаштувалася на роботу в їхню міську їдальню. Олег теж отримав диплом, і поїхав додому в сусіднє місто, обіцяючи Наді невдовзі повернутись.

Але даремно вона чекала на нього, він повідомив через товариша, що йде служити в армію, і їхні шляхи розійшлися…

– Так і сказав? Не може бути … – шепотіла Надя приятелю Олега. А хлопець знизав плечима і пішов, залишивши дівчину в сльозах на лаві скверу.

Надя плакала гірко, не в силах приховати сльози від перехожих, бо окрім образи відчувала зміни у своєму організмі, і страшенно злякалася, не знаючи, як повідомити про це маму та бабусю.

Вона приховувала своє цікаве положення, одягаючи сукні та спідниці просторіше, але коли її блідість і погане самопочуття вранці стало очевидним, першою занепокоїлася бабуся.

Надя у сльозах зізналася у всьому. Але позбавлятися малюка вже було пізно. Дівчина до того ж сподівалася, що після армії Олег повернеться до неї.

Якби не робота, і контроль матері, вона зірвалася б і поїхала на місце служби хлопця, так їй не вірилося в його витівку.

Але мама, Марія Іванівна, одразу протверезила дочку.

– Нікуди ти не поїдеш! На тобі немає обличчя. Ще десь впадеш на дорозі, серед чужих людей… Чого боялися, те й сталося… Ох, доню… Дурна ж ти…

Бабуся мовчала, лише молилася біля ікон, а потім обійняла Надю, і прошепотіла, що коли Бог дає малюка, то вони зобов’язані його прийняти, виховати і виростити.

Надя замкнулася в собі, допрацювала в їдальні до декрету і вчасно стала мамою здорового, голосистого хлопчика, дуже схожого на Олега.

– Тепер тобі заміж буде важко вийти, – попередила її бабуся, – так що рости малюка, і не думай більше про гуляння. Сама винна!

Сина Надя назвала Іваном. Тепер вона влаштувалася кухарем у дитячий садок, куди й прийняли Ваню, як тільки він підріс.

– Напевно, у мене доля бути одній, – іноді скаржилася Надя матері, – завжди розуміла, що я звичайна, і що мене за дружину не візьмуть… Ось так і справдилося. Добре, що Ваня у мене є. А вже чоловіка мені й не треба.

– Дурниці кажеш, – заспокоювала доньку Марія Іванівна, – всьому свій час. Є доля. Ти сподівайся, працюй. Ваньку ми тобі допоможемо виростити, а там, може, і вийде в тебе хоч із кимось створити сім’ю.

Надя навіть не намагалася шукати супутника життя. До того ж її однолітки майже всі були одружені, мали дітей, і в неї синок ріс розумним і здоровим.

Коли Вані виповнилося чотирнадцять років, Надя перейшла працювати в нову заводську їдальню, що була зовсім близько до будинку.

У їдальні часто грали весілля, і у Наді був додатковий підробіток у такі випадки. Якось вона і сама готувала, і гуляла на такому весіллі, бо видавали заміж старшу дочку завідувачки. Народу на урочистості було багато: і рідня, і друзі, і товариші по службі.

Там Надя і познайомилася з братом начальниці, Борисом, який приїхав із приміського селища. Коли він побачив Надю, вона чомусь спалахнула, зніяковіла – аж надто розхвалювала її завідувачка: мовляв, і трудівниця, і відмінно готує, і випічка у неї найкраща.

Борис запрошував Надю танцювати, але вона після танців бігла знову на кухню – то посуд помити, то подавати нову страву. Борис теж був із нею на кухні, розповідав про себе, брався допомагати – витирав посуд.

Надя посміхалася. Ніколи вона раніше не бачила, щоб сторонній чоловік навіть не соромився допомагати на кухні, і так просто говорив про все.

Після весілля Борис став приїжджати в місто, спеціально заглядаючи до сестри в їдальню, щоб відвідати Надю.

– І що він знайшов у мені? – Сміялася Надя, питаючи свою начальницю про брата.

– Ти ж, як маків цвіт! З гидкого каченяти, як ти кажеш, доросла до шикарної жінки. І струнка, і рукаста, і поступлива.

– А Бориско мій невдачливий. Кинула його дружина, хоч таких і не кидають… Поїхала з коханцем на південь, та й добре, що подалі звідси. А він так переживав три роки! А тут – ти…

Борис недовго їздив, як приятель. Він став залицятися до Наді, скоро освідчився в коханні і в бажанні створити сім’ю. Він запросив Надю до себе в село для знайомства з батьками.

– Та ми не молоді, не зелені, якось незручно… – соромилася Надя, але поїхала, прихопивши із собою коробку із випічкою.

Будинок у селищі у Бориса був справний, а неподалік стояв і батьківський будиночок. Зустріли Надю дуже привітно, а від її випічки всі були у захваті.

Борис радів, що Наді все сподобалося, і не приховував від своїх намірів. Ось тільки Надя вирішила не поспішати.

– Я вже раз поквапилася … Треба нам краще впізнати один одного … – просила вона.

– Ні, я тебе бачу наскрізь. І чекати не маю наміру. А тобі обіцяю, що ніколи не скривджу ні тебе, ні сина Ваню, він і мені буде сином, бо своїх дітей у мене поки що немає, – відповів їй Борис.

Вони стали жити разом, вирішивши, що розпишуться, як Надя буде при надії. А це сталося досить швидко.

– Швидка ти на дітей, – усміхалася бабуся Ніна, – знову вперед весілля вже з пузом… Чи візьме тебе Борис?

…Реєстрація шлюбу була небагатолюдною, але дуже зворушливою та хвилюючою для всіх. Бабуся та мама не могли стримати сліз, а Борис та Надя світилися від щастя.

Вані йшов уже п’ятнадцятий рік, і він, всупереч побоюванням Наді та її мами, спокійно і навіть позитивно поставився до заміжжя матері. Це намагалася його так налаштувати бабуся Ніна.

– Ось ти вийшла заміж, а я після армії зі своєю Ганною теж одружуватися буду! – заявив хлопчик, і всі розсміялися, знаючи про ніжні стосунки Вані з однокласницею.

– Хоч не один тепер я в бабиному царстві! – продовжував Іван, – мужиків побільшало!

– А якщо я ще одного приведу, то й зовсім буде добре, – кивнула йому Надя.

Їй все ще не вірилося, що тепер не доведеться заздрити своїм приятелькам, що мають сім’ї, чоловіків, любов. Ось і вона вже з обручкою на пальці. І бабуся заспокоїлася, і мати посміхається.

А вона носить у собі другу дитину, і Борис так оберігає її, боячись за малюка, що Наді стає тепло і затишно, і радість нового життя пестить серце.

Борис відвіз Надю в селище, і привозив у місто тільки на роботу, де його сестра перевела майбутню маму на легшу роботу – на касу.

Коли на світ з’явився малюк Славко, Надя стала домогосподаркою – не дозволяв Борис більше дружині й думати про роботу.

– У тебе й так велике господарство, крім нашого Славка. І кури, і город, і будинок  треба утримувати. Я тебе забезпечу всім.

Чоловік слова не вітер не кидав. Він працював на меблевому комбінаті у селі, був чудовим майстром своєї справи. Різьблення по дереву, виготовлення меблів, рам, дверей, лиштв – все лагодилося в руках Бориса.

Замовлень у нього було багато, і він не сидів без діла навіть у вихідні дні. А вдома теж було все зроблено його руками.

– Казковий палац – так говорила про їхній будинок Надія.

Мати і бабуся їздили до них у гості не лише у свята, а й у будні, щоб помилуватися онуком та допомогти Наді. Вони раділи за неї і боялися говорити вголос про те щастя, яке випало на долю їхньої дівчинки.

Перші роки вони все ж таки придивлялися до Бориса, чи не відкриються якісь таємні вади у чоловіка? Ну, не буває так, щоб і без шкідливих звичок, і зі спокійним характером, і з умілими руками, і вільний! А тим більше в селі, де повно жінок, та й молоді дівчата пішли б за такого майстра заміж.

Про це говорили вдома бабуся та мати, радіючи долі Наді, та молилися за щастя її сім’ї.

Але найбільше дивувалася своєму заміжжю сама Надя. Вона теж спочатку насторожено ставилася до чоловіка, намагаючись зайвого слова не сказати, і не засмучувати його через дрібниці.

Але вже через кілька років Надя так покохала свого Бориса, що не могла й уявити собі, як би вона жила без нього, якби їх не познайомили.

Вона стала впевненою у собі, навіть хода її змінилася. Немов випросталася, стала стрункішою, знаючи собі ціну. Блакитні очі її світилися ніжністю, коли вона зустрічала чоловіка, а він усе балував її гостинцями, шоколадом чи парфумами.

Підростав Слава. Старший Іван відучився, відслужив в армії, і став господарем у міському будинку, де поряд завжди була бабуся Марія.

Але велика родина часто збиралася то у місті, то у селі на святах. Іван одружився з Ганною, як і мріяв з юності.

Голоси молодих і літніх зливались  на застіллях, з’єднувалися у протяжних ліричних піснях, і всі в один голос хвалили випічку Наді, яку не змогли перевершити ні інші господині у селі, ні знайомі у місті.

Надю Борис так і не відпустив працювати, але вона знайшла собі підробіток все одно: на прохання селян готувала на весіллях та ювілеях, випікала до вихідних днів свій фірмовий хліб та пироги, які швидко розкуповувалися ще гарячими.

Приказка «красна хата пирогами» – була якраз про Надії з Борисом будинок, прикрашений різьбленими лиштвами та ґанком з крученими, розписними стовпами. А ще там жило справжнє кохання – не показне, не багатослівне, а тихе, ніжне і вірне…

You cannot copy content of this page