Серафима прийшла в гості до доньки та її чоловіка. В одній руці у неї була велика сумка, а в другій – велика коробка.
– Твій вдома, сподіваюся, – спитала вона в Олени, як тільки увійшла у квартиру і поставила сумку та коробку на підлогу.
– Вдома, – відповіла та, зі страхом дивлячись на матір. – Тільки я тебе дуже прошу, мамо…
– Не хвилюйся, дочко, все буде добре. Я йому подарунок привезла. Серафима показала на велику коробку.
– Що це? – з тривогою спитала Олена.
– Побачиш, – гордо відповіла Серафима.
– Мамо, тільки я тебе дуже прошу, давай без…
– Все буде нормально, не хвилюйся, – впевнено сказала Серафима. – Твоя мати знає, що робить.
– Ой, – тихо промовила Олена. – Коли ти так кажеш, мамо, мені страшно стає.
У передпокій з кухні вийшов Антип із котлетою в руці. Він обідав, коли приїхала теща. Почув, що вона щось йому привезла. Стало цікаво. Вийшов із-за столу, прихопивши котлету.
– Серафимо Яківно, – неквапливо, з гідністю промовив Антип, не перестаючи при цьому жувати. – Наше Вам вітання.
– І тобі того ж, – відповіла Серафима. – Ось. Подарунок привезла.
– Подарунок? – зрадів Антип, дивлячись на велику коробку. – Подарунок це добре. Я люблю подарунки. А що це за подарунок?
– Відкрий коробку, й побачиш.
Антип доїв котлету, витер жирні руки об штани, та відкрив коробку.
– Що це за гидота? – Антип скорчив кислу фізіономію. – Пилосос, чи що? На який він мені?
– Пилососити, – відповіла Серафима, не моргнувши.
– Мамо, – злякано промовила Олена, – я ж просила…
– Все гаразд, дочко, – відповіла Серафима, і подивилася на зятя. – Ну, а ти чого розгубився, Антипе? Не знаєш, навіщо пилосос потрібен? Ніколи ним не користувався, чи що?
Антип настільки був приголомшений тим, що відбувається, що не відразу зрозумів, про що його теща запитує.
– Що? – перепитав він.
– Ніколи не пилососив, питаю? – відповіла Серафима. – То там інструкція є. Ознайомся.
До Антипа так і не доходило, що від нього хочуть. Він розгублено переводив погляд із тещі на дружину, а з дружини на коробку з пилососом.
– Мамо, – тривожно прошепотіла Олена.
Серафима відмахнулась від дочки.
– Відчепись. Не бачиш, я з Антипом розмовляю. Ну як, зять? Подобається подарунок?
На той час Антип вже прийшов до тями, й став розуміти трохи краще.
«Тільки спокійно, Антипе, – сказав він собі, – тримай себе в руках. Спробуй із тещею по-доброму поговорити. А от якщо не вийде, поговориш по поганому».
– Звичайно… красно дякую, Серафимо Яківно, – сказав Антип, – за подарунок, і таке інше. Але щоб Ви знали, пилосос у нас вже є.
– І що? У вас і машина була, а ви купили другу.
– З машинами якраз усе зрозуміло. Одна моя. А друга – Олени, – відповів Антип.
– Ну, і тут те саме. Один пилосос її, а цей – тобі.
– Мені?
– Тобі, рідний. Кому ж ще. Олена вже має.
– А навіщо мені?
– Не знаєш, навіщо пилосос потрібен?
– Пилососити.
– Ну от. Ти сам відповів на своє запитання.
– Так ми вже маємо.
– Тож той її. А цей твій. Особистий!
– Мамо, – злякано прошепотіла Олена.
Серафима у відповідь просто махнула рукою.
– Ви це серйозно, Серафимо Яківно? Ви, що, думаєте, я це робитиму?
– А куди ти дінешся? Звісно, робитимеш. Ось зараз і почнеш. І я звідси нікуди не піду, доки не побачу, як ти пропилососиш усю квартиру. З принципу. Тож давай, починай. Або я ображусь.
«Принципи в неї, – подумав Антип. – Образиться вона! Теж мені! Знайшла чим лякати. Та ображайся ти скільки завгодно, змія. Мені на всі твої образи та принципи начхати, та розтерти».
Антип криво усміхнувся.
– Та за кого Ви приймаєте мене? – спитав він. – Та я за все своє сімейне життя не те що… Я посуд жодного разу не мив. Шкарпетки жодного разу не виправ.
– Навчишся, – натхненно відповіла Серафима. – Навчишся, любий! Я наступного разу привезу тобі такий подарунок, одразу навчишся і посуд мити, і прати. А хочеш, і прасувати одразу навчу?
– Може, Ви не зрозуміли, Серафимо Яківно, я не та людина, яка дозволить комусь…
– Досить балакати, – суворо сказала Серафима. – Читай інструкцію, та берися до справи. Хочу побачити, як мій подарунок працює. Мало що. Раптом він зламаний. Тоді обміняю. Давай, приступай.
Серафима сіла в передпокої на стілець, і дивилася на зятя.
– Тягнеш час, Антипе, – сказала вона. – Ти знаєш мене. Я нікуди не піду, поки свого не досягну.
«Чого вона досягає? – думав Антип. – Невже вона не розуміє, що прямо зараз її дочка може позбутися чоловіка?”
– Я ж можу образитися, Серафимо Яківно, – сказав Антип. – Ви не думали про це?
– І що? Пилосось і ображайся, скільки влізе. Одне іншому не заважає.
– Я ж і піти можу, Серафимо Яківно.
– Нікуди ти не підеш, Антипушка. Бо нікуди тобі йти. Хіба що до своєї мами повернешся. В однокімнатну квартиру.
«По-доброму не розуміє», – подумав Антип, і вирішив вдатися до суворих заходів.
– Серафимо Яківно, я й уломити можу, – сказав він.
Після цих його слів Серафима дістала з великої сумки кочергу.
– Я тобі вломлю, – спокійно сказала вона. – Я тобі так вломлю, мало не здасться! Діставай пилотяг, дармоїд. Кому сказано. Вламає він. Один такий уламував – досі забути не може.
– Мамо, – прошепотіла Олена.
– Не дратуй мене, дочко. Іди кудись. У вітальню йди. Телевізор подивися. Там мій улюблений серіал зараз розпочнеться.
Хто її знає, подумав Антип. – Раптом і справді кочергою приголубить. Краще не ризикувати. З Оленкою я впорався б. Оленка ніколи не посміла б кочергу на мене підняти. А ця…
Краще з нею зараз не сперечатися. І в очі не дивитись. А то, хто її знає. Раптом у неї нерви слабкі. Пилососити я, звичайно, не буду. Але піти звідси хочу живим та здоровим».
– Гаразд,- спокійно сказав Антип,- хай буде так. Тільки потім самі зі своєю дочкою пояснюйтеся, чому вона залишилася без чоловіка.
– Невже піти зібрався? – сплеснула руками Серафима.
– Іду, Серафимо Яківно!
– Мамо, – жалібно промовила Олена.
– Спокійно, дочко. Нікуди він не піде. Кишка в нього тонка. Він швидше погодиться стати домашньою господаркою при тобі, аніж до мами своєї повернутися.
– Та ні, – сердито прошепотів Антип, – краще на першому поверсі у мами в однокімнатній, ніж на тридцять п’ятому в трикімнатній у дружини й тещі під підбором.
– Ну-ну …
– Ох, як погано Ви, виявляється, мене знаєте, Серафимо Яківно, – сказав Антип, і пішов збирати свої речі.
Він неквапливо складав їх у валізи, сподіваючись, що або Олена заступиться, або теща схаменеться. Але Олена злякано мовчала, а Серафима й думати не збиралася. Обидві тільки спостерігали, як Антип збирається.
– Я пішов, – сказав Антип, коли помістив усе своє майно у дві валізи. Він глянув на дружину.
– А ти, Олено, нічого не хочеш сказати чоловікові на прощання? – спитав він.
– Мамо, – жалібно промовила Олена, і подивилася на Серафиму.
– Та нікуди він не піде, доню. Все це не більше, ніж дешева показуха.
«Гаразд, – подумав Антип. – Зараз піду, а коли теща поїде, повернуся. І все у нас з Оленкою буде добре. Все буде, як і раніше. Як раніше».
Антип уже хотів вийти з квартири, але теща гукнула його.
– Отак і підеш? – спитала вона.
“Що? – подумав Антип. – Страшно стало. Змія гримуча».
– А як мені треба піти? – З викликом відповів Антип.
– І ключі від квартири не хочеш залишити? – уїдливо поцікавилася Серафима.
А ось це був удар нижче пояса. На це Антип точно не очікував. Він обернувся і глянув на Серафиму, потім перевів погляд на Олену.
– Мамо, – жалібно простогнала Олена.
Антип не знав, як вчинити.
– Що розгубився? – спитала Серафима. – Чому ключі забираєш? Чи ти зібрався піти, щоб повернутися?
– За кого Ви приймаєте мене? – гордо відповів Антип.
– Ключики від квартири сюди, будь ласка. Тоді і йди. Або залишайся, і починай пилососити.
Антип вирішив піти.
«Інакше сам себе поважати не зможу», – подумав він.
Антип недбало кинув ключі на підлогу, витяг з квартири валізи, вийшов сам, і з усієї сили грюкнув дверима.
Олена з полегшенням зітхнула.
– Невже пішов? – радісно сказала вона, і на її очах з’явилися сльози щастя.
– Як бачиш.
– Господи, навіть не віриться. Я думала, що не вийде.
– Коли ти мені поскаржилася вчора, що він тобі не допомагає і поводиться, як свиня, а ти не можеш його вигнати, бо хочеш, щоб він сам пішов, я одразу зрозуміла, як це зробити. Сподіваюся, провчила його на все життя.
– Дякую тобі, мамо. Ти навіть не уявляєш, як він мене втомив. Мало того, що сам удома тільки й робить, що їсть, спить та бруд розводить, так ще й через день друзів своїх сюди приводить.
– А вигнати його – рука не підіймалася. Все-таки, чоловік. До того ж я сама його на собі одружила. А тепер – інша справа! Він сам пішов! Я ж його не виганяла! Я слушно міркую? Що скажете?
