Заміж я вийшла у 22 роки. Коли мій майбутній чоловік Данило знайомив мене зі свекрухою Вірою Василівною, та не виявила жодних емоцій, не зрозуміло було, рада вона чи ні.
Тоді я подумала, та й гаразд, не за неї ж заміж виходити. До речі, вона досі до мене ставиться на відстані витягнутої руки.
Через рік після весілля в нас з чоловіком зʼявився син. Ми з чоловіком дуже були щасливі. Наше мале щастя ми назвали Павлом.
У мого чоловіка є старша сестра Віка. Так вийшло, що її весілля було на 2 роки раніше за наше. А дитина в неї зʼявилася приблизно в той же час, що й в нас. І теж хлопчик, Артем. Артем старший за Павла на 3 місяці.
Свекруха якось одразу сильніше виявляла прихильність до Артема. Можливо тому, що той зʼявився раніше (все-таки перший онук), можливо тому, що це син її дочки, яка довго не могла спланувати дитину, не знаю.
Коли Віра Василівна вперше побачила Павла, вона відразу почала порівнювала його з Артемом.
– А наш більший був, коли народився, – оцінювально подивилася вона на онука. – Ваш кволенький якийсь.
– Так Павло спочатку народився з меншою вагою, – грудьми стала я «на захист» своєї дитини. – Тут все індивідуально. Нічого страшного, згодом син набере свою належну вагу.
Але на цьому свекруха не зупинилася від постійного порівняння онуків. І чомусь при цьому порівнянні весь час програвав мій синок. І мене весь час ображало, що про Артема вона говорила – наш, а про Павла – ваш.
– А ваш ще на бочок не перевертається? – питала Віра Василівна. – Наш Артем повертався в цей час.
– А що, ваш ще не намагається сідати? – цікавилася свекруха, коли Павлу було пів року. – Наш у його віці вже сидів самостійно.
Таке ставлення до моєї дитини дратувало мене з кожним разом все сильніше і сильніше. Адже сина я люблю найбільше на світі. І такі невтішні зауваження від його бабусі, безумовно, дуже мене засмучували.
І взагалі мені здається, що діти всі розуміють і тонко відчувають, як до них ставляться. А якщо такі слова чути від народження і протягом усього життя, то комплекс неповноцінності є неминучим.
Адже після її питань йшов цілий список успіхів «їхнього» онука та поневірянь, чому ж «ваш» відстає. Хоча насправді всі показники мого сина були в нормі для його віку.
– А чи не хочете до лікаря звернутися? – співчутливо зітхала свекруха. – Може, треба обстежитися? Перевірити, як ваш хлопчик розвивається?
Я терпіла, хоча мої нерви були вже на межі. Обговорила з чоловіком ситуацію, що склалася. Він сказав, щоб я зачекала ще трохи.
Що мати звикне і зрозуміє, що у неї два онуки й обидва «наші». Сказав, що мати теж по-своєму любить сина. Мене ці слова не заспокоїли, але я вирішила почекати.
Однак час минав, а ставало лише гірше. Тепер, граючи з Павлом, бабуся постійно говорила:
– Чому ти ще не кажеш, не ходиш, не сідаєш на горщик… Артем у цей час вже все це робив.
А востаннє взагалі назвала мого хлопчика відсталим. І тут мій терпець урвався!
– Знаєте, Віра Василівна, а давайте ви більше не приходитимете до нас! – обурилася я. – Негідно вам із «відсталим» онуком грати. Виховуйте «вашого» талановитого та обдарованого онука. А ми якось самі впораємося!
Чоловіку я розповіла про те, що сталося. Він мене підтримав. Сказав, що краще взагалі без бабусі, ніж так. Я просто пораділа, що чоловік поділяв мої думки, і не переконував ще чогось почекати. З таким ставленням свекрухи чекати більше нема чого.
