Моя свекруха – Лідія Іванівна – досить рано вийшла заміж. Їй тоді ще й сімнадцяти років не було. Першу дитину в неї зʼявилася вже о вісімнадцять, а потім вона ще тричі ставала мамою. Жили вони непогано, тож її діти ніколи ні чого не потребували.
Лідія Іванівна була проти нашого з чоловіком шлюбу. Весілля вона не схвалила і нічим свою поведінку не пояснила. Тільки через деякий час змирилася з тим, що її молодший син одружився зі мною.
Чоловік кілька разів проговорився, що свекруха завжди більше виділяла старшого сина, іноді забуваючи про інших дітей. Час минув, але, напевне, нічого не змінювалося.
Старший брат на той час був у шлюбі вже понад вісім років, а дітей вони з дружиною так і не змогли спланувати, хоч і не здавалися, сподівалися на те, що все-таки вийде.
У нас же, мабуть, генетика чоловіка зіграла свою роль, адже буквально через рік з’явився наш усіма улюблений Мишко, а потім ще Діма та Наталка – двійнята. Я завжди любила дітей і вже з самого дитинства мріяла про велику і дружну родину, яка обов’язково має просторий і світлий будинок. Так і було.
Лідія Іванівна була дуже рада онукам. Коли Мишко тільки зʼявився, свекруха практично переїхала до нас додому, намагаючись допомагати та усіляко брала участь у житті та у вихованні онука.
Хоча ми її про це не просили. Так, було важко, але я цілком могла сама з усім розібратися. Я не хотіла, щоб потім вона всім казала, що в цьому лише її заслуга.
Так чи інакше, але перші кілька місяців свекруха жила в нас, ділилися своєю життєвою мудрістю та досвідом. Я їй, звичайно, була вдячна, хоча іноді її опіка переходила всі межі.
– Ти не ті шкарпетки одягла на Мишка, – заявила вона якось мені.
– Що ви маєте на увазі?
– Вони ж різного кольору! А чому немає рукавичок на ручках? Ну і що, що нігті підстригли! Ну і що, що вже великий?
Коли ж на світ з’явилися Діма та Наталка, Лідія Іванівна теж приїжджала до нас, але вже просто у гості. Що мене дуже дивувало, адже саме в той момент її допомога була потрібна як ніколи. Але просити її про це я не збиралася, а воліла справлятися з усім сама.
Мишку виповнилося три роки, і саме тоді почалися дива в поведінці свекрухи. Лідія Іванівна стала виявляти незрозумілу зацікавленість моїм сином.
Могла запитати: “А взагалі, чи здоровий він хлопчик? Як часто хворіє? Чи швидко прив’язується до людей? Чи любить своїх родичів? А до Ігоря з його дружиною як ставиться?”
Я відповідала на всі ці питання, але в душі розуміла, що задає вона їх далеко не просто так. Чоловік, коли я йому про це розповіла, вирішив, що це нормальне ставлення бабусі до онука.
– Бабусі ж усі такі, постійно ставлять дурні питання. Не хвилюйся, – відмахнувся чоловік.
Ось тільки я розуміла, що це не так, але ніяк не могла зрозуміти мотиву такої незвичайної поведінки.
Незабаром свекруха сама все роз’яснила і шокувала нас. Лідія Іванівна пропонувала віддати Мишка сім’ї Ігоря.
– У них поки немає дитинки, нехай ваш старшенький поживе в них деякий час. Вони й звикнуть до нього.
– Про який час ти кажеш? – ніяк не розумів чоловік, починаючи злитися.
– Ну поки у них не зʼявиться їхня дитина, а потім вже повернуть вашу.
Тобто мало того, що Лідія Іванівна пропонувала віддати нашого Мишка просто тому, що у них не було своїх, так ще вона розглядала такий варіант, що надалі він стане їхньою офіційною дитиною.
А те, що в дитячих будинках повно дітей її не хвилювало. Вона прямо нам казала, що це не те, а Мишко наш – свій, рідний, рідної крові.
Думка онука, його психічний та емоційний стан її теж не особливо цікавило. Єдине, що в той момент було цікаво свекрусі – то це старший син Ігор та його дружина.
А одного разу, коли я вийшла до магазину, залишивши дітей із бабусею, вона довела сина до сліз. Благо, я вчасно прийшла і застала всю цю виставу.
Лідія Іванівна, схопивши Мишка за руку, намагалася його насильно одягнути, при цьому говорячи, що тепер він син Ігоря.
Зрозуміло, що моя дитина почала плакати, просячи, щоб її залишили з мамою та татом. Ось тільки свекрусі до цього не було ніякої справи, і вона, як і раніше, намагалася натягнути на нього светр і штани до того моменту, поки не прийшла я.
Вже ввечері, після нашої з нею сварки, свекруха чоловікові заявила, що я нікудишня мати, а коли почула як син почав кричати, швиденько почала говорити інше.
– Ну що вам шкода чи що?
– Та це наш син, як ти не зрозумієш? – кричав чоловік.
– У вас аж троє дітей, а у тих жодного. Ну зрозумій брата, вони ж для Мишка тільки добра бажають, як і я. Ви з трьома ледве справляєтеся, а він там буде єдиним та коханим!
Після тієї розмови чоловік виставив свекруху за двері та заборонив їй приходити до нас додому. Я не розуміла, як у Лідії Іванівни взагалі могла виникнути думка віддати нашого Мишка в іншу родину.
Вони, звісно, родичі, але мій син не іграшка! Я повністю підтримала чоловіка, тепер свекрусі немає місця у нашій маленькій родині.
