– Лізо, ти вдома? – Почула я звичну для суботнього ранку фразу.
– Ось тобі й раз? Знову, чи що? – Невдоволено відреагувала я.
Того раннього ранку я займалася у дворі своїми улюбленими квітами. Стояв спекотний липень. Вдень термометр тримався біля позначки плюс 40, і тому щось робити на грядках можна було лише пізно ввечері, чи вранці.
Піднявшись із почипок, тильною стороною долоні я прибрала волосся з чола і уважно подивилася в бік хвіртки. Там стояла свекруха. На вимогу чоловіка у неї були ключі і від хвіртки, і від нашого будинку.
– Вже порпаєшся, Лізонько? – співчутливо сказала гостя. – Що цього разу – прополюєш чи підгодовуєш? Ох, і клумби у тебе гарні!
– Здрастуйте, Раїсо Василівно. Ви чого так рано? – Здивувалася я, проігнорувавши питання про квіти. Тому що добре знала, що свекруха поставила його лише для підтримки розмови.
– Ох, ну і пекло! Вже зранку пече. Жодного здоров’я з такою спекою немає. То тиск, то серце тисне, – обмахуючись яскравою панамою, на якій були зображені соковиті кавунні скибки, вимовила свекруха.
– Ну й сиділи б удома. Чого по жарюці мотатися? – не надто чемно відповіла я, добре знаючи, навіщо прийшла до нас мати чоловіка.
– Так я у справі, Лізо. І відвідати вас заразом. Адже тиждень уже не була у вас. Бориско ледар, мабуть, ще десятий сон бачить? Звісно, чого йому не спати?
– Турбот немає, знає, що дружина все зробить, – продовжувала нав’язливо Раїса Василівна. – А ти б його підняла, Лізо. Нічого вилежуватися, коли дружина вже щосили клопочеться.
Про Бориса мені говорити не хотілося зовсім. Тим більше, з його матір’ю. Навіть це ім’я чути було неприємно. Тому на пропозицію свекрухи я нічого не відповіла. Та й взагалі, сама її присутність тут за нових обставин була недоречною.
– Що ви хотіли? Тільки швидко, не хочу втрачати дорогоцінні ранкові години, – не надто чемно запитала я.
– Так справа моя проста, Лізо. Власне, можна було й Борю підняти. Син мені пообіцяв трохи грошей. Ось я й прийшла нагадати. Так і ти сама можеш… Ну, щоб не будити чоловіка.
– Що – сама!? – остаточно розлютилася я.
Присутність матері чоловіка, який два дні тому зібрав валізи і покинув нашу домівку, мене дратувала. Я здогадувалася, що свекруха ще не знає нашої сімейної драми. Але це її не виправдовувало, бо вона прийшла знову канючити в нас гроші.
– Сама можеш дати… мені…
– Не буде вам жодних грошей! Все, каса закрилася, – різко відповіла я.
– Лізо! Що це за тон? Чому ти розмовляєш зі мною, як із недругом? У тебе що, гормони пустують? Не рано, люба моя?
– Ні, треба таки розбудити Бориса. Дивлюся, з тобою ми не домовимось. І я не маю наміру терпіти твої витівки! – обурилася Раїса Василівна.
– Так будіть! На здоров’я! – я махнула рукою у бік будинку і знову присіла перед клумбою з квітами.
Свекруха впевнено увійшла до будинку, але вже за хвилину вилетіла звідти зі здивованим обличчям.
– Що за жарти? Де мій син? Ти що, розіграти мене надумала? Чому не сказала, що Бориса немає вдома? Його що, на роботу викликали? Це у вихідний день? Неподобство!
– Так, – тільки й відповіла я, не відриваючись від свого заняття.
– Що так? Лізо, ти будеш зі мною розмовляти чи ні? – знову обурилася свекруха.
– Так, говорю. Згодна з вами – це цілковите неподобство. У цьому ви абсолютно маєте рацію.
– Де мій сину, ти можеш мені сказати? – наполягала галаслива гостя, підвищивши голос.
– Ні. Не можу. Не знаю я, де ваш син та мій чоловік. Та й не цікаво вже.
– Як це не знаєш? Ти дружина, чи ні? Що за розмови, Лізо?
– Вже не дружина. У вас ще щось? – я нарешті повернулася обличчям до свекрухи. Хотілося бачити її реакцію на мої слова.
– Як це не дружина? От людина – чого тільки не придумає, аби грошей не давати. Адже син мені пообіцяв!
– Раїсо Василівно, йшли б ви звідси додому. Я ніколи не придумую. Якщо вам більше нічого додати до моєї невтішної характеристики, тоді до побачення. А краще – прощавайте!
– Єлизавето! – вже розгублено промовила свекруха. – Ти можеш пояснити, що відбувається? Ви посварилися з Борисом? Але до чого тут я?
– Ні, не сварилися. Він просто пішов від нас. Зібрав свої речі та поїхав на машині.
– Як – поїхав? Куди? Та ти що?
– Мовчки. А куди? Ну, я підозрюю, що до іншої жінки. Сказав лише, що будинок та майно ми поділимо при розлученні.
– І все? Більше нічого не сказав? Але ж так не буває, Лізо! Має бути причина. Адже у вас все добре було. Не лаялися ви, не чубилися, кохали одне одного, я знаю.
Тепер свекруха виглядала здивованою та втраченою.
– Ні, щось тут нечисте. А я йому зараз сама зателефоную. Так! І все з’ясую, – раптом стрепенулась вона.
Вона дістала із сумки старенький мобільник і набрала номер сина.
– Не відповідає. А я зараз повідомлення надішлю. Як побачить, одразу передзвонить.
Гостя помовчала пару хвилин, дивлячись на те, як я мовчки займаюся квітами, а потім видала:
– Лізо, послухай мене. Адже це несерйозно! Ти ж розумієш. Я просто впевнена, що Борис пожартував. Збрикнув мужик, з ким не буває!
– Може, ти його образила ненароком, га? Ось він і вирішив тебе провчити. Характер показати. Він у мене, знаєш, який уразливий! Ще з дитинства.
– Пожартував? – Здивувалася я. – Навряд. Та й не ображала я його, навіть не збиралася цього робити. А ось Борис мене дуже образив. Сказав, що не любить і ніколи не любив.
– Ну от! От! Подумай сама – бреше! Ясно, як білий день! У серцях ляпнув. Хіба у нормальному стані він міг таке сказати? Нам усім відомо, що він любить і тебе, і ваших дітей, моїх онуків.
– Ні, не любить. Чоловік забрав усі свої речі й дітям сказав, що тепер житиме в іншому місці. А з ними буде бачитиметься інколи.
– Ну, це він дарма. Діти ні до чого. Навіщо їм знати про ваші розбірки. Ти не хвилюйся, все утвориться, Лізо. Повернеться син назад.
– Напевно, до Вовки поїхав. Той один зараз живе після розлучення. Ось до нього й подався Борис, сто відсотків до нього. Провчити тебе вирішив.
– Мені байдуже, що він там вирішив і де зараз живе. Але назад я його не пущу.
– Та як же це, Лізо? Як не пустиш, якщо він тобі чоловік законний, а дітям батько? Ну, з ким не буває? Посварилися – помиритесь, подумай.
Раїсі Василівні дуже хотілося думати, що сварка, яка сталася між нами, не матиме поганих наслідків. Особливо для неї. Інакше це крах усіх її планів та надій.
Адже я була жінкою поступливою і завжди дозволяла Борису допомагати своїй матері. Що той і робив, виділяючи щомісяця невелику суму зі своєї зарплати.
А тепер що виходило? Якщо у сина буде інша дружина, то ще невідомо, як все обернеться. І з матеріальною допомогою можуть виникнути проблеми.
Мовчання затяглося. Я продовжувала порпатися в клумбі з квітами, всім виглядом показуючи байдужість до свекрухи, що прийшла.
А та відчайдушно чекала від сина хоч якоїсь звістки. Тому поки що й не йшла. Піти – означало остаточно визнати поразку та відмовитися від грошей, на які свекруха розраховувала, прямуючи сюди.
– Ну то як, Лізо? Може, ти таки даси мені ті десять тисяч, що обіцяв Боря? Адже ми з ним на цю тему буквально кілька днів тому розмовляли.
– Я вже й майстрові дзвонила, він повинен приїхати і подивитися мою машинку. Зламалася машинка. Можливо, нову доведеться купувати, – закинула вудку свекруха.
– Які гроші? З якого дива я даватиму їх вам? Мені б самій хтось тепер підкинув на життя. Нам із дітьми втрьох доведеться жити на одну зарплату.
– На аліменти я не сподіваюсь. Якщо вони взагалі будуть! – Невдоволено відповіла я, злісно кинувши убік інструмент, яким розпушувала клумбу.
– Та які аліменти, Лізо? Ну, ти знову за своє? Я ж тобі кажу – повернеться чоловік додому, як миленький повернеться.
– І не буде жодного розлучення, сама побачиш. А потім ще сміятися будеш над своїми словами, коли ви помиритеся. А мені… Знаєш, мені ці гроші, як повітря, потрібні.
Я невдоволено хмикнула на слова матері Бориса.
– Як не вчасно ви посварилися, просто не висловити словами! Могли б і почекати зі своїми розбірками, – в емоціях видала Раїса Василівна, не контролюючи себе.
– Що за маячня? Нам що, треба було за вашим графіком з’ясовувати стосунки? Так ви його не надсилали, тому вибачте, як вийшло.
– І взагалі ви мене втомили. Ідіть додому. І про гроші при мені більше не заїкайтеся. З цим не сюди – тут вам більше не допоможуть.
У цей момент у свекрухи у сумочці голосно задзвонив мобільник. Зирнувши на екран, вона радісно вигукнула:
– А, от і Боря дзвонить. Зараз я все з’ясую! Алло, синку, ти де? Що сталося? Я прийшла до вас, і що впізнаю! Твоя дружина каже мені якісь жахливі речі! – затараторила мати, не даючи синові вставити навіть слово.
Але незабаром свекруха на хвилину затихла, слухаючи, про що їй каже Борис. Я дивилася на це з усмішкою.
– Пішов? Куди пішов? До кого? Та ти що, Борю? Яка ще Віка? Ти мене не розігруєш? А як діти без тебе? А ваш будинок? Ти стільки сил і коштів сюди вклав, – сипалися питання з вуст приголомшеної Раїси Василівни.
Поговоривши із сином, вона розгублено відключила телефон.
– Він сказав, що покохав якусь Віку. Хто така, звідки взялася? Але я йому не вірю, Лізо. Ні! Це він на зло тобі. Знає, що я зараз поряд з тобою, тому так і каже, щоб ти раніше не розкрила його план.
– Боря не дурень, він не може покинути все, заради чого жив і працював останні десять років. І дітей також. Ні, не може! Це просто маячня якась! У цьому ти, Лізонько, маєш рацію. Маячня чистої води.
– У вас все? – З досадою дивлячись на свекруху, спитала я.
– Ні, не все. Як же тепер бути? Адже якщо дозволити тобі повірити в те, що син серйозно тебе покинув, то ти можеш натворити будь-яких дурниць. Розумієш?
– Що? – Здивувалася я. – Ви про що? Гірше за те, що накоїв ваш син, і уявити важко!
– Я знаю, що говорю! Я життя прожила і всякого надивилася. Через кілька днів Борис одумається і повернеться. Максимум, за тиждень. І що? Тут на нього вже ніхто не чекає. Все, пізно! Місце зайняте!
– Навіть так? – З їдкою посмішкою запитала я, розуміючи, до чого хилить моя свекруха.
– Так. І це може бути. Цілком. Від образи на Борю ти пригрієш якогось пройдисвіта, а він тільки й буде радий цьому.
– А що? Будиночок готовий і в ньому є все для життя! І господиня – молода, красива жінка. А моєму бідному синові і повернутися нікуди!
– Дуже цікаво! І що ви пропонуєте? – я все більше дивувалася тому, що говорила свекруха.
Такої реакції я точно не очікувала.
– Мені треба надіти чорну хустку і сидіти чекати, коли ваш непорядний син згадає про свою першу родину? Я правильно вас розумію? У сльозах чекати на повернення зрадника?
– Так, правильно. Чекати! І Борис обов’язково повернеться. Ти знаєш, я вигадала. Оселюся я тут, з вами. І буду тебе сторожити. А синочок мені потім ще дякую скаже!
– Сторожити? Та за вами богодільня плаче, Раїсо Василівно. Ви не собака, а я не скарб, щоб мене сторожити.
– І все-таки … Лізо …
– Ні, я сказала! Тут жити ви не будете! Забирайтеся! – Закричала я так, що сама від себе не чекала.
Ще свіжа була образа на чоловіка, а тут його мати влаштувала театр абсурду. Сторожити вона буде, сміх та й годі!
От анекдот – кому розкажи – не повірять. А може, все набагато простіше? І вся ця вистава тільки для того, щоб отримати обіцяні Борисом гроші?
– Пошкодуєш, Єлизавето! Ох, як пошкодуєш. Я як краще хотіла. Скоро Борис схаменеться, зрозуміє, що нікому він там не потрібен, пройде його блаженство, і він повернеться.
– А тут рідний дім, діти, і ти, дружина вірна. І будинок не треба буде ділити, продавати майно. І все у вас буде, як і раніше. А ти, мабуть, хочеш все зруйнувати. Все, що ви удвох із моїм сином створювали багато років.
– Я хочу зруйнувати? – я буквально остовпіла від такої заяви. – Я? Та ви у своєму розумі?
– Так, ти, Лізо! Тому що дружина – це опора сім’ї. І мало що спаде на думку чоловікові, – вони всі вітряні. Але дружина завжди повинна дбати про збереження сім’ї, домашнього вогнища. Дружини мудріші за чоловіків! Так було споконвіку.
Втомившись слухати нісенітницею свекрухи, я впевнено взяла її за лікоть і, долаючи опір, вивела за хвіртку.
– Ключі! Швидко дайте мені ключі від нашого будинку! – Запитала я голосно.
Отримавши ключі, я зачинила хвіртку перед обличчям розгубленої свекрухи.
– Отак буде краще!
Ображена жінка змушена була залишити будинок сина та невістки, так і не отримавши того, навіщо прийшла. Але у її голові вже будувався новий план.
Необхідно було терміново з’ясувати, що то за Віка з’явилася у сина. І як вона віднесеться до того, що Борис допомагатиме матері.
Вона знову набрала номер сина.
– Я, звичайно, проти твого рішення кинути дружину та дітей. Твій вчинок необдуманий, Борисе. Але чи варто твоя нова обраниця таких жертв? Невже ти не міг обійтись звичайною інтрижкою? – з докором спитала мати.
– Мамо, ну яка інтрижка? Я люблю Віку. У нас незабаром дитина буде. Але й Ваньку з Дашуткою я теж не кину.
– А коли ти мене з нею познайомиш? Я маю зрозуміти, в чиї руки віддаю сина.
– Ні, з цим доведеться почекати. Віка взагалі проти того, щоб рідня лізла у наше життя. Тож найближчим часом не вийде.
– Проти? А як же гроші? Ти обіцяв мені дати на ремонт пралки, – знову нагадала про свою проблему мати.
– На жаль! Я тобі пообіцяв днями, але тоді не був впевнений, що піду від Лізи. Питання було відкрите. Ти ж знаєш, вона ніколи не була проти моєї допомоги тобі.
– Але зараз… Тепер усе змінилося. Стільки проблем – гроші потрібні і Вікторії, і майбутній дитині. Тож про це забудь, – засмутив син Раїсу Василівну.
– Але як же! Мені потрібні ці гроші!
– А ти спитай у Лізи, може, вона дасть? – запропонував Борис.
– Ні, не дасть. Виставила мене за хвіртку, нахабниця. І я її розумію. Ображена на тебе. А я через це страждаю. І що тепер робити? Ох, Борько, і чого вам не жилося разом? Все у вас було для щастя, а ви його не зберегли, – філософськи сказала мати.
Весь цей емоційний діалог я прослухала з іншого боку хвіртки, тому що свекруха навіть не спромоглася відійти від наших воріт. Я лише здивовано похитала головою.
Ось така історія. Як кажуть і мати, і син, – одним миром мазані…