О п’ятій ранку тісто вже розпливалося від спеки. Лариса підсипала борошна, кинула погляд на термометр за вікном — двадцять шість, о п’ятій ранку двадцять шість, — і саме в цей момент у провулок в’їхала машина. Вона не просто проїхала, а наче вповзла — м’яко, без зайвого шуму, ніби по маслу.
— Тоню, — покликала Лариса, не відриваючись від вікна. — Глянь-но сюди.
Тоня випросталася, витерла руки об фартух і підійшла ближче. Ліве вухо в неї погано чуло, тому вона завжди перепитувала, нахиляючись ближче.
Машина зупинилася рівненько посеред провулку — так, що її було видно і від Василя, і від Галини з вісімнадцятого будинку, і від баби Зої, що жила навпроти. Чорна, довга, наче щойно з мийки, — таких тут не буває, навіть коли зяті приїжджають на травневі свята. З неї вийшов чоловік у світлих штанях, потягнувся. Потім його погляд зупинився на будинку номер двадцять шість, що стояв забитий дошками ще із січня.
Лариса впізнала його за якісь три секунди. Не по обличчю — те стало повнішим, розпливчастим. Вона впізнала його по тому, як він тримав голову: трохи набік, ніби прислухався, чи не скаже хтось чогось зайвого.
— Син Олени приїхав, — прошепотіла вона. — Той самий, Ігор.
— Ой лишенько, — Тоня аж схопилася за серце. — Нарешті з’явився. От як матір поховали, пів року минуло, а він тільки тепер.
Лариса повернулася до столу, розділила тісто, почала розкачувати невеликі колобки. Руки рухалися самі, звично, а голова була зовсім не тут.
Вся вулиця розглядала машину, напевно, зо пів хвилини. Василь вийшов на ґанок у майці, почухав живіт, зиркнув і пішов назад у будинок. Баба Зоя відсунула фіранку, постояла трохи, потім засунула її знову. Галина пройшла повз з пакетом, скосилася в бік приїжджого, але не зупинилася.
Ігор ще трохи постояв біля машини, ніби чекав, що хтось вийде, ахне від здивування, запитає щось. Потім грюкнув дверцятами — гучно, демонстративно гучно — і рушив до хвіртки своєї матері. Хвіртка заїла. Він смикнув її, наліг плечем і, нарешті, увійшов.
О шостій тридцять Лариса відчинила свою пекарню. А вже о шостій тридцять п’ять прийшла Ніна Іванівна з третього будинку.
— Ларисо, ти вже бачила, хто до нас завітав?
— Син Олени, так? Як же він виріс. То що, продавати буде?
— Та хто його знає, Ніно Іванівно. Вам, як завжди, півбуханки чи цілу?
— Цілу, в мене Анатолій приїхав. Ой, Ларисо, а пам’ятаєш, який він зухвалий хлопчисько був? Все казав: «Я тут не залишуся, я тут не залишуся». Ну, він і не залишився.
— Так, не залишився, — погодилася Лариса, загортаючи хліб у папір.
Він прийшов о пів на дев’яту. Лариса саме виймала великий, гарячий лист з слойками, тримаючи його через два рушники, і обернулася, коли скрипнули двері.
— Здрастуйте, — сказав Ігор. — Я думав, тут магазин якийсь.
Він стояв у дверному отворі й оглядався: прилавок, скляна вітрина, цінники, написані від руки, календар з кошенятами, на дверях графік роботи — з шостої тридцяти до другої, крім неділі.
Вона поставила лист на стіл, поправила косинку. Фартух у борошні, руки в борошні аж до ліктів, на щоці, напевно, теж — так завжди бувало до кінця замісу.
Він дивився. І вона дивилася. Йому сорок шість. Сорочка навіть після дороги не пом’ята, годинник, акуратний живіт, черевики явно не місцеві. А от очі — червоні, і мішки під ними такі, яких не заробиш за одну безсонну ніч.
— І треба ж, — протягнув він. — А ти й досі тут, на своєму місці.
Він засміявся. Вона не засміялася, і сміх повис у повітрі.
— Ти на хату приїхав дивитися, чи на нас, що тут лишилися? — запитала Лариса.
— На все разом, можна сказати. Хату дивитися — там і дивитися нічого, все як при матері залишилось, я ж тільки воду перекрив узимку, щоб труби не розірвало. А на вас подивитися — так ось я. Дивись.
— Не гріши, — відрізала Лариса. — Мені в пів на дев’яту ніколи загадки розгадувати, в мене друга партія хліба чекає. Кажи, чого тобі? Хліба?
— Давай хліба. І що це в тебе за булочки?
Вона склала все в пакет, назвала ціну. Він простягнув купюру, махнув рукою — здачі, мовляв, не треба.
— Треба, — відрізала Лариса, відрахувавши йому здачу до копійки.
До обіду вся вулиця вже знала, що Ігор приїхав продавати. Він сам Василю розповів, коли той вийшов покурити, а в Лариси форточка якраз виходила на той бік.
— Продавати, — говорив Ігор. — Що мені тут робити? Я в Києві сімнадцять років. Ця хата мені як валіза без ручки.
— Там дах із північного боку просів, — зауважив Василь. — Я твоїй матері казав, а вона все «влітку, влітку».
— Не буду я тим дахом займатися. Продам як є, під ділянку. Тут земля зараз у ціні, он котеджі ліплять.
— Я за два тижні впораюся. У мене в цій справі свої люди.
Лариса ледь помітно усміхнулася в тісто. Те «ну-ну», що сказав Василь, означало приблизно те саме, що в інших «дурень ти, брате, але я тобі цього не скажу».
О другій вона зачинилася, відправила Тоню додому й піднялася до себе. Син Євген їв учорашній борщ просто з каструлі.
— Мамо, там якийсь дядько у баби Олени на подвір’ї з рулеткою ходить.
— У неї син був? — Євген підняв голову. — Вона про сина жодного разу не говорила.
— Не при мені. Вона мені про Мурзика сто разів говорила. Про сина — ні.
Лариса забрала в нього каструлю, налила борщу в тарілку, поставила перед ним.
— Їж з тарілки. Сімнадцять років тобі.
Ввечері Ігор подзвонив вже у житлові двері. Роззувся сам, без нагадування, — і це її чомусь зворушило: пам’ятає, що тут так заведено.
— Ларисо, я по справі. У тебе маминих документів на хату немає? Вона мені казала, що тобі на всякий випадок віддавала.
Вона принесла синю папку на гумці, надписану рукою Олени Тимофіївни: «Хата». Ігор розв’язав, почав перебирати. Старе зелене свідоцтво дев’яносто сьомого року, квитанції, схема ділянки від руки на міліметрівці.
— Ну, сучасна, — прокоментував він, гортаючи. — Так. Ага.
«Межі не уточнено».
Ігор відмахнувся, мов від настирливої мухи.
«Дурниці! — кинув він із легкістю. — Я це одним дзвінком владнаю. Маю знайомих у цій сфері. Три дні роботи — і все готово, якщо знати, до кого звертатися». Він відчув себе переможцем ще до початку бою.
Лариса саме діставала чашки, коли він раптом заговорив. Легко, весело, наче згадав кумедний анекдот, щось зовсім несерйозне.
— Ларисо, а ти досі у своєму сараї ті булочки печеш? Я чомусь думав, ти давно вже з глузду з’їхала, чи спилася геть.
Женька, який досі не відривав погляду від телефону, різко підвів голову. Він не вийняв навушник, але його рух був таким несподіваним, що в тиші кімнати стало чутно, як гуде холодильник.
— Ні, мамо, я не зрозумів. Ви зараз що сказали?
Ігор миттєво збагнув, що щось пішло не так. Його обличчя скривилося, наче він у темряві наступив на щось живе і слизьке.
— Я ж жартую! Ми з твоєю мамою сто років знайомі, завжди так жартували.
— Ми так не жартували, — відповіла Лариса. Її голос був спокійний, але пронизливий. — Ти це сказав лише раз. Тоді, біля автобусної зупинки, у серпні.
«Загнешся ти тут зі своїми деками». Слово в слово. Це чули і Вітьок, і Галька, і навіть твоя мама. Вона потім приходила до мене вибачатися за твої слова.
Вона взяла з плити деко — вечірнє, з підсушеними сухарями, які вона готувала з черствого хліба на панірування — і поставила його на стіл між ними.
— Ось вони, мої дека. Уже двадцять років. На них я Женьку виростила, поставила собі зуби, замінила дах на домі. Завдяки їм відкрила власну справу, вже четвертий рік працюю на єдиному податку, сплачую всі внески, як належить. І нема в них нічого принизливого. Абсолютно нічого.
— Мав тоді, — пробурмотів Ігор. — І зараз, мабуть, також маєш, тільки вже не так відкрито.
Женька відсунув стілець — не з гуркотом, а так акуратно, але різко, що обидва почули цей звук. Він просто підвівся і вийшов. За хвилину з-за стіни почулася музика.
— У вересні Женька вступає до коледжу, на автомеханіка. Буде їздити автобусом, це лише сорок хвилин.
— Батька у нього немає. Сергій був, пам’ятаєш, із Кооперативної вулиці? Пішов, коли Женьці було лише два роки. Живий, десь у Полтаві, але аліментів — жодної копійки. Я його й не шукала.
— По-різному бувало. У дві тисячі дванадцятому було дуже скрутно. Я тоді ледь не закрила все: піч згоріла, замовлень — нуль. Саме тоді твоя мама мені допомогла. Дала двадцять тисяч гривень. З тих заощаджень, що відкладала на власний похорон.
— Мама сказала: віддаси, коли зможеш. Я через рік повернула.
— Ну от, тепер знаєш. Пий, а то охолоне.
Кадастрового інженера звали Дмитро Сергійович. У слухавці його голос звучав ввічливо, але він був таким же непохитним, як шафа.
Лариса знала це точно, бо Ігор дзвонив йому з її ґанку. У будинку матері зв’язку не було, а на її третій сходинці ловило. Він приходив туди дзвонити, а вона, поруч, у пекарні, чула кожне слово.
— Дмитре Сергійовичу, ну послухайте. Мені потрібен межовий план, там сім соток, усе рівно, жодних суперечок… Як до вересня? Зараз липень! Я готовий доплатити за терміновість. …Не в цьому справа? А в чому ж? …Так, а якщо я звернуся до іншої організації? …Ага. І там теж до вересня. Зрозуміло.
Він опустив телефон. Постояв трохи. Набрав ще один номер.
— Костю, привіт. Слухай, маю питання по землі. Я зараз у Полтавській області, приватний сектор, на околиці. Мені треба швидко зробити межування. У тебе нікого немає знайомих? …Ні, це не Київ. …Ну а через кого тоді? …Зрозумів. Ага. Дякую.
Ігор сів на сходинку. У світлих брюках — на бетонну сходинку. Просидів так хвилин п’ять, похнюпившись.
— Дякую, — він відпив половину чаю. — Ларисо, а ти не пам’ятаєш, де раніше стояв мамин паркан? По схемі одне, по факту зовсім інше. Тут з твого боку якась нісенітниця виходить.
За пекарнею був вузький прохід завширшки в один крок, зарослий подорожником, а вздовж нього — сірий штахетник, місцями прибитий новими цвяхами.
— Ось. Твоя мати пересунула цей паркан у дві тисячі п’ятому році, коли я прибудовувала пекарню. Сама. Сказала: «Ларисо, тобі прохід потрібен, а мені він навіщо». До цього він стояв он де, я по вишні пам’ятаю, вишня в неї й залишилася.
— Тобто стіна твоєї пекарні…
— У двадцяти сантиметрах від межі. Так. А межа по документах незрозуміло де, а по факту — ось.
Ігор довго дивився на цей вузький прохід.
— Ларисо, це ж проблема. Мені покупець уже сказав: з іпотекою таке не беруть. Банк не погоджує ділянку, де межі не визначені, а якщо спірна стіна впритул — це взагалі стоп. Значить, треба робити межування. А як зроблю — може виявитися, що твоя стіна стоїть на її землі. І тоді або ти зносиш, або я тобі продаю цей шматок, або суд.
— Може виявитися, — погодилася Лариса. — Ти мене лякаєш. Тільки я двадцять років живу так, що мене постійно щось лякає. Звикла. Ти що пропонуєш?
— По-доброму. Я оформлю цей шматок — там метрів сорок квадратних, — а ти мені за нього по-божому заплатиш, і розійдемося.
Лариса коротко, щиро розсміялася.
— Ігоре, ти ціни на землю тут дивився? Сотка тут коштує сто десять тисяч. Сорок квадратних метрів — це ж менше ніж півсотки, десь сорок чотири тисячі гривень. А ти мені називаєш ринкову ціну, та ще й накидаєш зверху, і стоїш тут, наче мені милість робиш.
— Добре, а скільки ти вважаєш нормально?
— Прямо кажучи. Твоя мати цей прохід віддала мені за життя. Не на папері, а своїми руками. Я це в суді, звісно, не доведу, у мене свідки — Вітьок та Галька. Але й ти не доведеш зворотного, бо вона тобі про це жодного слова не писала. І поки ми будемо з’ясовувати, твій дім стоятиме непроданий. Рік. Два.
— А хочеш по-іншому — ось тобі моя пропозиція: за ці сорок метрів ти мені нічого, а я тобі нічого. Але якщо надумаєш тягнути мене по судах, я подам зустрічний позов: за постійний догляд, за ліки, за таксі до лікарні і за ту доглядальницю, якій я два місяці платила зі своєї кишені, поки ти раз на місяць скидав по п’ять тисяч на картку.
— Яку доглядальницю? — спитав Ігор.
Ігор відчув, як обличчя його наливається жаром. «Яку доглядальницю?» — це питання він, здавалося, поставив швидше собі, ніж Ларисі. Вона ж дивилася на нього спокійно, і в тому спокої було стільки докору, що хотілося просто відвернутися.
«Валя, із Зубчанинівки, — спокійно відповіла Лариса. — Півтори тисячі за зміну, тричі на тиждень. Можеш порахувати сам. Я платила їй готівкою, без жодних розписок». Її слова були важкими, без натяку на докір, але в них відчувався тягар.
Ігор розвернувся і попрямував до хвіртки. За ним вона хитнулася, ніби прощалася. Він не міг цього винести — спокійного тону Лариси, який викривав його незнання.
Лише за деякий час, біля зупинки, у невеличкій крамниці, він дізнався про ті «швидкі». Про це йому, ніби між іншим, розказала Люба, продавчиня, поки пробивала пиво та цигарки.
«Ой, а ти ж син Олени? Ігор? Подумаєш! Ти ж колись у мене насіння купував, пригадуєш? Прийми мої співчуття. Тиха жінка була, дуже хороша». Її слова були щирими, без зайвих церемоній.
«Ну правильно, кому ж іще, — Люба провела його карткою через термінал. — Ти до Лариски заходив? Ну й молодець. Вважаєш, ти їй довічний борг маєш». Вона говорила про це так буденно, ніби про щось само собою зрозуміле.
«Це ж вона твою маму доглядала. Перший раз швидку ще влітку викликала, у таку спеку. А потім у листопаді — я ж пам’ятаю, сніг щойно випав, а Лариска через дорогу у капцях бігла, я бачила у вікно. І в січні двічі! Чотири рази, коротше, — Люба знизала плечима. — І терапевта вона приводила, Ольгу Миколаївну. До неї на прийом за місяць не потрапиш, а до Олени ходила, бо Лариска попросила».
«І їжу щодня носила. Вранці — хліб і щось до нього, супчик у баночці. Олена тут, на лавочці, розповідала мені: ‘Валю, Лариса знову котлети принесла, я ж кажу їй не носити, а вона носить’. Ой, зачекай. Картка твоя щось не проходить».
«Відхилено банком», — пискнув термінал. Ігор знову приклав картку. Результат був той самий.
«Та це якась дурниця, — голосно промовив Ігор, намагаючись зберегти незворушність. — Певно, це ліміт. Я ж учора і за пальне, і за готель розраховувався. Картка має добовий ліміт, банк автоматично блокує, коли операцій забагато. Зараз у застосунку підтверджу, одну хвилину». Він нервово завовтузився з телефоном.
За ним стояла бабця з кефіром і хлопчик з морозивом. Ігор, тикаючи в екран, чомусь почав пояснювати — вже не тільки Любі, а ніби всім навколо: «У мене ж кілька карток, там усе по числах: іпотека двадцять восьмого, дев’яносто чотири тисячі, аліменти п’ятнадцятого, споживчий тридцять першого, я під ремонт брав… Плюс лізинг, машина ж не моя, а компанії, я на ній просто їжджу. І коли все це одразу йде, на дебетовій залишається небагато, а я вчора…»
«Та не хвилюйся, — перебила Люба, бачачи його розгубленість. — Хочеш, я запишу? У борг. У мене зошит є». Вона посміхнулася. «Тут пів вулиці в зошиті, нічого страшного». З-під прилавка дістала пошарпаний шкільний зошит у клітинку, з загнутими кутиками. «Як писати? Ігор Валентинович?»
«Не треба, — відрізав він, відчуваючи ще більше ніяковості. — Іншою карткою». Він схопив пакет і майже втік з крамниці.
«І правильно, синку, — промовила йому вслід бабця з кефіром. — У борг беруть, коли вже зовсім скрута». Ці слова, здавалося, пройшли крізь нього, але він не озирнувся.
Наступного дня Ольгу Миколаївну він зустрів уже в Ларисиній пекарні. Лікарка стояла у черзі, третя, у звичайному сарафані, з сумкою через плече — зовсім не та неприступна медична персона, яку він собі уявляв.
«Ларисо, чи є сірий хліб? І якщо залишився, то дайте ще з сиром», — попросила Ольга Миколаївна.
«Залишився, — відповіла Лариса. — А ось, Ольго Миколаївно, знайомтесь: син Олени Тимофіївни».
Лікарка обернулася. Її погляд був уважний, але без будь-яких емоцій. «Ігор? Доброго дня. Я вам телефонувала в січні».
«Вам. З її телефону. Ви сказали, що перетелефонуєте ввечері», — промовила вона, взявши хліб і поклавши до сумки. «Я вас не дорікаю, просто відповідаю на ваше, ще не задане, запитання. Їй потрібен був стаціонар ще в листопаді, але вона відмовлялася. Боялася, що вас з роботи смикнуть. Ми її з Ларисою Миколаївною удвох вмовляли».
Ігор мовчав. «Вона мені ніколи не говорила, що хворіє так серйозно», — промовив він нарешті.
«Вона мені те саме про вас казала. Мовляв, у вас там багато роботи», — відповіла Ольга Миколаївна, дістаючи гаманець. «Ларис, скільки?»
Настала субота. У Галини з вісімнадцятого будинку були поминки — сорок днів по чоловікові. Лариса почала пекти ще о четвертій ранку. Три пироги з рибою, два з капустою, млинці. Кутю Галина робила сама. І хліб, звичайно, пекла як завжди, адже субота — найжвавіший день.
Ігор прийшов о сьомій і побачив чергу. Здається, саме це його вразило найбільше. Вісім людей о сьомій ранку у провулку, де, за його спогадами, взагалі нічого ніколи не відбувалося.
«Ларис, мені дві сірі хлібини і батон», — попросив хтось.
«Ларисочко, а ключ від колонки у тебе? У мене насос зіпсувався», — звернулася інша жінка.
«На гвіздочку за дверима, беріть. Тільки потім повісьте на місце», — відповіла Лариса.
«Ларис, мені півбуханки, а я десятого віддам, у мене пенсія десятого», — промовила Зоя Федорівна.
«Добре, Зоє Федорівно. Тоню, запиши бабу Зою», — сказала Лариса.
«Ларис, а пиріг на дев’яте зможеш? Свекруху поминаємо», — спитав ще хтось.
«Зможу. З рибою чи з капустою? Записую: дев’ятого на одинадцяту, два з капустою», — невтомно відповідала Лариса.
Коли дійшла його черга, він просто назвав свій звичайний хліб і, здається, нічого більше не сказав. А вже о другій пополудні Ігор знову сидів на тій самій табуретці у Ларисиній пекарні. Нарешті він зміг вимовити те, що мучило його: «Ларис, я справді не знав. Ні про швидкі, ні про те, що їй носили їжу. Вона мені ніколи не говорила про це».
Лариса кивнула, знімаючи хустку і потираючи лоб. «Вона б і не сказала. Горда була». У її словах не було осуду, лише глибоке розуміння материнської гордості.
«Я гроші переказував. Кожного місяця, десять, іноді п’ятнадцять тисяч», — сказав Ігор, ніби це мало щось виправдати.
«Знаю, — відповіла Лариса. — Вона мені повідомлення показувала і так раділа». Вона важко зітхнула. «Ігоре, я тебе не картаю. Гроші — це теж допомога. Тільки коли людина о четвертій ночі задихається, їй грошима не зарадиш. Їй треба, щоб хтось двері відчинив і швидку впустив, бо вона сама до дверей не дійде».
Вона подивилася йому прямо в очі, і в її погляді читався увесь біль пережитого. «Три рази. Перший — ти сказав, що у відрядженні, і що мама панікерка. Другий — не взяв слухавку, потім перетелефонував і спитав, скільки грошей потрібно. Третій — у січні, коли її забирали з підозрою на інфаркт. Ти сказав: ‘Ларис, ти вже там подивись, я не можу вирватися, у нас річний звіт’. І перевів двадцять тисяч».
«А я пам’ятаю кожен такий раз. Тому що щоразу потім сиділа в приймальному покої до самого ранку й думала: ось зараз він приїде, і я нарешті зможу піти додому». Її голос був тихим, але кожне слово, здавалося, відбивалося в душі Ігоря.
Ігор чомусь згадав про матір, наче це було доречно. «Ти навідувалась до мами? Щодня ходила?»
Лариса мовчки додала борошна, потім дбайливо накрила тісто рушником. Її руки рухались спокійно й впевнено.
Наступного дня він приніс їй звичайний зошит у клітинку. Такий, який його мати ховала у комоді.
«Ларисо, я тут дещо розбирав,» — сказав Ігор. — «Поглянь.»
Вона витерла долоні і взяла зошит. На першій сторінці, великими, трохи нахиленими літерами, рукою його матері було виведено: «Ларисі за котлети й хліб — 300. 12 лют. — ще 200. Таксі до лікарні 480 — віддати. За Валю: не знаю скільки, спитати й віддати обов’язково.»
І так далі, на добрих шість сторінок. Дати, чіткі суми, а поруч — постійні нагадування: «віддати», «віддати», «спитати».
«Вона все записувала,» — промовив Ігор, його голос звучав глухо. — «Кожну банку супу, кожну дрібницю рахувала, щоб тобі потім віддати.»
«Знаю я,» — зітхнула Лариса. — «Вона мені гроші в кишеню фартуха пхала, а я тихенько діставала і назад на комод клала. Така собі гра у нас була.» Вона закрила зошит і простягнула його Ігорю. «Забери. Це ж твої записи.»
«А мені навіщо?» — відповів він. — «Я ті котлети пам’ятаю. Тобі це потрібніше, ніж мені.»
Женьку Ігор перестрів надвечір біля хвіртки, коли той виводив велосипед.
«Слухай, Жень,» — почав він. — «Я чув, ти в коледж вступаєш. А що далі?»
«А в столицю не думав поїхати? До Києва? Я б тобі підказав, куди можна. У нас там автопарк чималий, хлопці з руками непогано заробляють. За рік-два навіть з житлом міг би допомогти, хоча б кімнату на перший час.»
«У мами спина,» — мовив Женька, вже закидаючи ногу через сідло. — «Вона постійно ті листи тягає, а спина її вже не тримає. Тому мені поки не до Києва.»
Ігор нічого не сказав. Просто стояв і дивився, як хлопець обережно об’їжджає вибоїну.
Покупці завітали лише одного разу, аж наприкінці липня. Молода пара, з дитиною в автокріслі. Вони пройшлися двором, жінка зазирнула до сіней, чоловік поліз на горище, але швидко звідти спустився.
«А як у вас тут з межею?» — запитав чоловік, показуючи на старий паркан.
«Межі є, просто в реєстрі поки не уточнені,» — відповів Ігор.
Чоловік переглянувся з дружиною. «Ми подумаємо,» — сказала вона, і вже за десять хвилин вони поїхали. Навіть води не попросили.
Увечері Ігор знову сидів на її ґанку.
Лариса вийшла з двома горнятками, присіла поруч.
«Три двісті — це за ділянку вже з вимірюванням, з новою кришею і водою проведеною,» — почала Лариса, відпиваючи зі своєї кружки. — «А тут дах просів, свердловини немає, колонка на вулиці. Електрика ще з часів »совка«, алюміній, я ж знаю, у мене світло по всій лінії мерехтіло, коли мама твоя праску вмикала. Тому тисяча шістсот, і то мені ще з Витьком порадитись треба.»
«Ні,» — обірвав Ігор. — «Я тобі чесну ціну назвав. Просто ти там, у Києві, звик, що у нас тут усе задарма, а якщо дешево, то й гроші наші нічого не варті, так?»
Він мовчки поставив своє горнятко на сходинку.
«Тримай,» — мовив Ігор, з певним викликом. — «Тільки прийде зима, і я знову воду перекрию, і не зателефоную, щоб похвалитися цим.»
Наступного ранку він виніс з материнського будинку два важких ящики. В одному були старі альбоми, папки з документами, його шкільні грамоти, які мати так дбайливо зберігала. У другому — швейна скринька, старий будильник «Слава», маленька паперова іконка і дитячі кросівки. Не ті, «чужі», у яких він ходив у шостому класі, і з яких сміялася вся вулиця; ті давно розсипалися на порох. А його найперші, крихітні сині кросівки. Мати їх берегла як зіницю ока.
«Ларисо, можна я їх у тебе залишу?» — запитав він. — «У вересні заберу. Або потім. Щоб у будинку не відсиріли.»
«Став на ґанок,» — відповіла вона. — «Віднесу у комору.»
«Ларисо, пробач мені,» — нарешті вимовив він. — «За ту фразу і за все інше теж.»
Цього разу вона розмірковувала довше, ніж будь-коли до цього.
«Я ту фразу двадцять років носила в собі,» — її голос був на диво спокійним. — «Не буду брехати, що забула. У найгірші ночі вона спливала в пам’яті. От як у дванадцятому році, коли піч згоріла, я сиділа на цих сходах і думала: ну от, Ігорю, ти таки мав рацію.»
«А тоді прийшла баба Зоя. О сьомій ранку. ‘Ларисочко, а хліб буде? Мені до магазину кілометр, а я не дійду.’ Я ж тоді вранці до Витька побігла, і він мені зі старого шафа за два тижні нову піч зварив. Безплатно, за пироги. Я спекла. Баба Зоя прийшла.»
Вона поставила горнятко на перила ґанку.
«Мені тебе прощати ні за що, Ігорю,» — твердо сказала Лариса. — «Ти не зіпсував мені життя. Навпаки, ти його, сам того не знаючи, на місце поставив. Тоді, коли мені було двадцять три, я ледь не поїхала за тобою, у мене навіть адреса була, де кімнату винайняти. А ти біля автобуса сказав про ті ‘листи’, і я залишилася. Зі злості, чого вже тут приховувати.»
«І тепер я рада, що тоді не поїхала,» — додала вона вже спокійніше. — «Ось це я тобі й кажу. Без жодної злості.»
«А вибачатися тобі треба не переді мною,» — тихо підсумувала Лариса.
Ігор поглянув у бік двадцять шостого будинку. За склом вікна, на підвіконні, досі стояв горщик із засохлою геранню. Його мати так і не викинула її.
«А ти все тут,» — повторив він втретє. Тепер у цих словах не було ні натяку на глузування, ні здивування. Лише глибокий видих.
Він сів у машину, обережно об’їхав вибоїну біля Витькового паркану і звернув у провулок.
Вулиця ніби й не дивилась. Витьок зварював комусь ворота, і яскраві іскри мерехтіли навіть під сонцем. Галька розвішувала чисту білизну. А баба Зоя прямувала до своєї хвіртки з ключем від колонки, щоб повісити його на звичний гвіздок за дверима.
Женька вийшов на ґанок, позіхнув і поглянув на ті два ящики.
«Мам, а він більше не приїде?» — запитав хлопець.
«Приїде,» — відповіла Лариса. — «У вересні, на вимірювання меж.»
«А ти його справді колись кохала?» — несподівано спитав Женька.
«У двадцять три роки, Женько, і не таке буває,» — Лариса підсунула ящик ближче до стіни. — «Іди вмивайся. Мені листи тягати, а в мене спина вже не та.»
І він поніс. Вісім важких листів від столу до печі, а потім назад. У пекарні так солодко запахло, що баба Зоя, проходячи повз, зупинилася і гукнула у відчинену кватирку:
«Ларисочко! А з абрикосом сьогодні будуть пиріжки?»
«Будуть, Зоє Федорівно,» — усміхнулася Лариса. — «На сьому чекайте!»