Liudmila

Наталія Вікторівна працювала у лікарні, де дітки з’являються на світ божий понад тридцять років. Все тут знала напам’ять – запах підігрітого молока, шум кварцових ламп, тишу палат, де

– То ти що, не винаймаєш квартиру? – спитав Антон, примружившись. Марина похитала головою та обхопила коліна. Вона бачила, як змінюється обличчя нареченого, але все одно не могла

– Оленко, ти сто разів подумай, перш ніж писати відмову від дитини! Потім буде пізно! – Я не можу його залишити, зрозумійте мене, не можу! Весь персонал лікарні

– Дякую, дуже смачно, – сказав чоловік, відсуваючи тарілку. – Катрусю, мені з тобою поговорити треба. – Знаєш, Мишко, а я навіть здогадуюсь, про що. – І про

– Твій благовірний вже третю годину мені дзвонить, божеволіє! А ти тут, у мене вдома чайок попиваєш із печивом! Ну, обрегочешся… Подруга стояла переді мною, скуйовджена, в якомусь

Надія та Михайло закуповували продукти на тиждень. Вечір п’ятниці завжди йшов за планом, давно складеним і вивіреним по хвилинах. О п’ятій годині вечора вони з чоловіком під’їжджали до

Юрко вибіг із під’їзду, і швидко попрямував у бік магазину. Він поспішав до закриття, бо вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу в магазин стояла маленька дівчинка років

– Тобто, як це вигнав? – Та ось так, синочку. Взяв і вигнав. Десять років його обробляла, годувала-поїла, штани йому прала і сорочки прасувала, а він узяв –

Ключі лежали на кухонному столі. Акуратно. Наче після церемонії передачі влади. – От і все, – сказала Марія Петрівна, оглядаючи квартиру останнім поглядом. – Три місяці швидко пролетять.

– Ти завжди всім незадоволена! – вигукнув Андрій, стискаючи кулаки. – Що б я не зробив, тобі мало. Завжди мало! Ольга повільно закипала. Її дратувало, що чоловік усі