Liudmila
– Костику, як мамка? Зінаїда Єгорівна вкладала в сумку хлопчика шматок сала, пачку крупи, пляшечку олії, пакет із картоплею. Костя опустив очі. – Занедужала зараз. – Знаємо ми
Генка повернувся додому із місць не дуже віддалених. Весь цей час він майже не розраховував, що молода дружина його дочекається – сім років його не було, термін не
– Костю, як так? Ми ж домовилися, – дивувалася Аліна. – Вони не зобов’язані, розумієш?! Це наші з тобою справи! – Це вони тобі так сказали? – тихо
– Це розуму незбагненно! – Обурено вигукнув жіночий голос. Я не одразу зрозуміла, що сталося. Цей голос, різкий, з вереском, до болю знайомий, долинав звідкись з області кухні.
За поминальний стіл розсідалися тихо. Народу було небагато – здебільшого родичі та сусіди. Згадували Опанаса Івановича добрим словом: він був гарним пічником, таких тепер пошукати. Щоправда, останні пів
Михайло отримав спадщину від батьків. Єдиний син, ділити ні з ким не треба. Горе втрати змінилося радістю збагачення. Все життя працював на заводі, хоч і майстер цеху, але
Ми з сином поспішали на вокзал зустріти дочку моєї приятельки. Потяг прибував пізно, об одинадцятій ночі, тому я і взяла з собою «охорону» – п’ятнадцятирічного сина Максима. Ми
– Мамко, мамко, ти що спиш? Вставай, мамко. Єгор давно прокинувся і шарпав, шарпав мамку, а вона не відповідала. Вже й Олька прокинулася і стала задирати вгору товсті
– Та не хвилюйся ти, Віро, все “схвачено”! – мати так голосно говорила телефоном, що я почула ще з порога. – Марина сплатила, організувала, сама все привезе. А
– Ганнусю, голубонько, я все! – проголосила Тетяна Олексіївна з порога. – Поки до вас дісталася, трохи богу душу не віддала… Фух… Ну, з прийдешнім! – Дякую… І