Liudmila

На дев’ятий день прийшли лише ті родичі, які жили в місті чи селищі, розташованому поруч. Дочка та син зателефонували, сказали, що не приїдуть – з роботи не відпустять,

Сім років. Дві тисячі п’ятсот п’ятдесят п’ять днів. Саме стільки в нашому будинку пахло камфорним спиртом, протертими овочами й тією особливою, важкою атмосферою, яка оселяється там, де є

Марина звикла бути «зручною». Десять років шлюбу з Вадимом пройшли під гаслом «не загострюй». Коли вони одружилися, у Вадима за душею була тільки стара, перекошена дача з ділянкою

– Це обурливо! Він ще не такий немічний і старий! Прикидається! – обурювався Олег. – Стривай, – сказала Емма чоловікові. – Ти пояснив батькові, що там не складно,

– Мамо, тато знову дзвонить, тобі, – Степан простяг Мілані телефон. Олександра, що сиділа навпроти Мілани за столом, видала дивний звук і квапливо прикрила рота долонею, зображуючи напад

– Алло, Катю, це Валентина Петрівна. Як справи? Аліса вдома? – голос у слухавці звучав бадьоро і діловито, без прелюдій. Катя, стоячи біля раковини та змиваючи з рук

– Ти зовсім охрінів? – голос Ольги пролунав в тиші передпокою. – Вриваєшся, репетуєш, дитину розбудиш! Дмитро жбурнув папірець на тумбу – той злетів на підлогу. Руки тремтіли

Олеся відчинила шухляду старовинного комода і запустила руку в потайне відділення. Пальці намацали порожнечу. Конверту не було. Серце пропустило удар, потім закалатало десь у горлі. – Не може

Юля стояла на пероні, дивлячись, як червоні вогники останнього вагона розчиняються у сирій грудневій темряві. Годинник на вокзалі показував чотирнадцять хвилин на одинадцяту. Потяг пішов кілька хвилин тому.

Віра так кричала на касирку, що в бідної жінки тремтіли руки. – Довго ще ви копатися будете?! Не можете нормально працювати – сидіть удома! – Вибачте, – жінка