– Господи, та у нас же своїх троє!
– Господи, та у нас же своїх троє! Настя тяжко сіла на диван. Схопилася за голову. Федір похмуро, спідлоба глянув на неї. – То що мені тепер зробити?
– Так, все, годі! – Суворо сказала мати. – Припини цей концерт! І припини наїжджати на Віктора. Якщо щось не подобається, двері завжди відчинені. Іди, куди хочеш. Або шануй мій вибір
– Він тебе дурить, мамо! – я кричала в слухавку так сильно, що дочка у мене на руках злякано здригнулася і заплакала. – Ну, як ти можеш бути
– Господи, доню… Ну що ж ти… Я ж казала… – зітхнувши, сказала мати, обійнявши Олену. – Ну що ж, не хвилюйся. Гультяїв на всіх вистачить, – пожартувала вона. – Багато хто сидить, чекає на своїх принцес на білому коні. Ще стількох втішити, одягнути та відмити треба. – Ні, мамо, дякую, – зі сміхом відповіла Олена. – Я більше не займаюся визволенням принців від синіх зміїв
– Оленко, ти мене вибач звичайно, ти насправді свята людина… – Ага. Тільки ось заміж ти береш не святу мене, а Олю, яка зрадила тебе і розтоптала! Чому?
– Дочці допомагаєш, ось нехай вона тебе потім і витягує! Тепер у мене своя сім’я. Ти й так мене підставила перед самим весіллям. – Це було зроблено спеціально, твоя дружина повинна знати, що ти завжди допомагатимеш сім’ї!
Олександра повернулася з роботи та зібралася готувати вечерю. Несподівано пролунав дзвінок у двері, на порозі стояла свекруха. – Проходьте, Ганно Іванівно. У вас щось сталося? – Чому сталося?
Галина заплющила очі. Сорок років! Двоє дітей. Спільна дача, квартира, життя. І ось підсумок: ти мені більше не зручна, тож давай розлучимося, і я відправлю тебе в пансіонат…
Сорок років Галина прожила з Миколою і здавалося, що вони з ним одне ціле. Вранці він вимагав омлет, увечері бурчав на телевізор, а вона мовчки подавала то капці,
– Мамо, ти нас здивувала, – сказав Віктор, – ти п’ятнадцять років казала, що наша дача. Ми її облаштували, вклали в неї купу часу, грошей! – То вона ж на мене була оформлена! – Так, але ти казала… – Мало що я казала? – розсердилася свекруха. – Моя дача, моє право! Що я хочу, те я й роблю
– До нас хтось ломиться, – сказала я чоловікові. – Ломиться? – здивовано спитав Віктор. – Ну так… Дивись. Там біля нашого будинку люди якісь крутяться. – А…
– Сидить на грошах, – ні собі ні людям! – Почула дочка розмову матері та сестри
– Ти знаєш, скільки вона отримує? Я випадково побачила розрахунковий лист на столі. Там цифри такі, що в мене очі на лоба полізли. І ні гривні нам не
Нічна оказія…
Ніч. Завірюха. Глуха околиця міста. На порожню заправку в’їжджає таксі. Втомлений водій відчиняє бензобак, повертається, щоб взяти заправляльний шланг, і раптово відчуває, як хтось плескає його по спині.
– Ти у своєму розумі? – Запитала я пошепки. – Він увесь вечір на мене дивився і навіть натякати намагався, а ти додому його тягнеш? Сашко скривився. – Надю, ну що ти вигадуєш… – Олег Петрович просто… Просто такий. Контактний. – Контактний?!- То це так тепер називається?
– Він просто заночує в нас, а вранці піде, – сказав чоловік. – І не роби таке обличчя, йому не можна відмовити. Мого обличчя, до речі, він не
– Що ти тут командувати надумала, Ніно? Ти ж гостя! – Гостя три дні, а я взагалі жити приїхала, за тобою доглядати
Після того як чоловік Віри Павлівни пішов із життя, вона залишилася сама. Діти давно живуть у місті, у селі їм не цікаво. Матір вони відвідують, але ніколи не

You cannot copy content of this page