Тебе не буде у списку гостей…

Телефон задзвонив о пів на восьму. У суботу.

– Мамо. Мамо, все, мені кінець! Ноутбук зд.ох! Екран у смужку, пахне димом. А у мене в четвер звіт – презентація для керівництва. Ти розумієш, що це означає?

– Доброго ранку, Олю, – сказала Поліна. – Думала каву вип’ю без новин, – не вийшло.

– Мам!

– Розумію. Скільки?

Пауза. Дочка зітхнула так, ніби мати спитала щось недоречне.

– Я дивилася модель. Сорок одна тисяча. Але це не розкіш, мамо, це робочий інструмент. Я ж не айфон у тебе прошу для рілсів. Це ж для роботи!

Поліна дивилася у вікно. За склом – старий гаражний кооператив, іржава труба котельні, листопад, сірий, як пательня.

Майже тридцять п’ятий рік вона живе в цій двушці на Береговій – батареї тут вона фарбувала сама, коли Олі було десять. І взагалі, багато чого сама робила.

– Кидай номер.

– Мамочка! Ти найкраща людина на планеті!

Дзвінок обірвався. Поліна дивилася на каву, що остигає. Сорок одна. На карті було шістдесят чотири. Шістдесят чотири – це пенсія, підробітки по вихідним, та те, що вона десять років відкладала «на зуби». Зуби зачекають. Зуби взагалі добре вміють чекати.

Вона набрала номер. Переказала. Екран зрадів: «Успішно».

Через хвилину прийшла друга думка, негарна: коли я востаннє купувала собі щось дорожче за тисячу? Куртку, – п’ять років тому на розпродажі.

Поліна труснула головою і пішла мити чашку.

…Тридцять чотири роки тому вона стояла ось біля цього ж вікна з однорічною донькою на руках і дивилася, як Гена несе до дверей спортивну сумку. Сумку було зібрано підозріло ретельно.

– З’їжджу до брата в область, – сказав він. – Подивлюся на роботу.

Гена не повернувся – ні за місяць, ні за рік. Його мати припинила брати слухавку вже за два тижні.

Років за сім на медкомісію в її поліклініку прийшла жінка, і Поліна випадково побачила в чужій довідці прізвище чоловіка. Жінка була його дружиною. Офіційно. У них росла спільна дитина.

Поліна тоді зачинилася у підсобці, посиділа десять хвилин і вийшла робити уколи. Уколи не чекатимуть.

Вона підняла Олю на зарплатню медсестри та халтури. Носила ту саму кофту так довго, що кофта стала ніби частиною тіла. В автобусі перераховувала дрібницю.

Копила, збирала, збирала – і в результаті подарувала дочці квартиру-студію на околиці. Свідоцтво про власність Поліна тримала обома руками, обережно, як кришталь. І того вечора дозволила собі келих червоного –  вперше за багато років.

Оля виросла гарною, вправною. Влаштувалася у філію державного банку. Говорила модними словами: дедлайни, стріми, вирва продажів. Поліна не все розуміла, але пишалася так, що в горлі стояла грудка.

Через місяць знову пролунав дзвінок. Голос дочки дзвенів.

– Мамо! Я виходжу заміж! Він зробив мені пропозицію, уявляєш? Привіз мене в ресторан на набережній, офіціанти винесли торт, а в торті – обручка! Мамо, це ж як у кіно!

– Який торт, – машинально сказала Поліна. – Хто?

– Діма! Ну я ж розповідала, Діма зі страхової! Пів року як зустрічаємось!

Не розповідала. Поліна була готова присягнутися, що не розповідала. Хоча, може, й розповідала – десь між «мам, перекажи на манікюр» та «мам, я на два дні в Одесу, ну що ти як нетямуща». У цьому потоці все зливалося.

– Він із гарної родини, – продовжувала Оля. – Батько у нього свою контору тримає по ремонту квартир. Його у місті всі знають. Весілля у травні!

– У травні, – повторила Поліна і подумала: побачу його. Нарешті побачу.

Діму вона бачила чотири рази. Усі чотири – на екрані телефону, розмито, на тлі чиєїсь дачі, то чужої кухні. Двічі відео обривалося. “Зідзвонимося на тижні”, – обіцяла Оля. На тижні дзвінка не було ніколи.

А ось грошей йшло багато. Поліна сходила в банк, сиділа навпроти дівчини з ідеальним макіяжем та підписувала кредити.

Спочатку на бенкет, за «свою половину гостей», як висловилася Оля. Потім ще на сукню. Сукню вибирали за відео: дочка крутилася в білому, ззаду шуміла чужа зала, з колонки грала музика.

– Ну як? – Запитувала Оля.

– Гарно, – говорила Поліна. І то була правда.

Одне все ж таки бентежило. Поліна не наважувалася зізнатися у цьому навіть собі. Жодного разу за всі місяці – жодної розмови з батьками Дмитра. Ні повідомлення, ні розмови.

– Мама Дмитра дуже зайнята. Вони зараз займаються весіллям, їм не до дзвінків.

– А ти мене хоч раз їм показувала? Хоч би фотографію? – Поліна спробувала пожартувати. Жарт не вийшов.

– Мамо, не починай!

За два тижні до весілля, у п’ятницю, Поліна після зміни зайшла до «Аврори» – за серветками та мішками для сміття.

Біля каси стояла жінка років під вісімдесят і розгублено перераховувала дрібницю. У її пакеті – ялинкові іграшки. У травні…

Поліна мовчки додала відсутні двадцять гривень. Жінка розплакалася прямо там, біля каси: «Храни вас бог, я онукам це на свято…»

Поліна вийшла надвір. Теплий вітер ворушив тополиний пух, десь грала музика з кафе. Вона подумала: ось бачиш. Ти ще жива. Ти ще вмієш бути потрібною. Просто потрібна – комусь іншому.

Увечері вона набрала дочку – про запрошення, нарешті, теж треба було спитати. Оля відповіла не відразу, і голос був інший – швидкий, наче скляний.

– Мамо, слухай. Тут така справа…

– Я слухаю.

– Батьки Дімки… Ну, вони такі… У них є правила. У них все сімейне, суворо сімейне. І там будуть люди, які…

– Що?

Пауза тривала п’ять секунд. У слухавці було чути, як Оля дихає. Часто, як перед уколом.

– Мам, я потім все поясню.

– Олю, скажи прямо.

– Тебе не буде у списку гостей! – І, ковтаючи слова: – Ну, зрозумій, я не хочу, щоб хтось подумав… ти ж сама розумієш, як це виглядає… твоя робота, твої…

– Моя робота – це процедурний кабінет, – сказала Поліна. – Усе життя – уко.ли, крапе.льниці, люди, котрим страшно. Це як виглядає, Олю?

– Мамо, я не це мала на увазі!

– А що ти мала на увазі? Що я в старій кофті? Що в мене руки не аристократичні? Домовляй, якщо вже почала.

– Боже, що ти все так близько приймаєш! – голос дочки зірвався на вереск. – У мене незабаром весілля, у мене нерви! Я не можу більше про це розмовляти!

– І я не можу, – сказала Поліна. – Вже давно, – і натиснула відбій. Так із дочкою вона розмовляла вперше.

Ніч минула дивно. Поліна не плакала. Лежала і дивилася в стелю, а в голові точилася нескінченна бухгалтерія: тридцять чотири роки – в один стовпчик сорок одна за ноутбук, потім за сукню з банкетом – в інший. У залишку – нуль.

Вранці вона пішла в перукарню. Не в підземний перехід за коробочкою фарби – а справжній салон, «Локон» навпроти автовокзалу. Майстер, дівчина років двадцяти, розвернула стілець до дзеркала.

– Як стрижемо?

– Коротше, – сказала Поліна. – Дуже коротко. І сивину зафарбувати геть-чисто.

Дівчина подивилася на неї у дзеркало.

– Вам личитиме. Серйозно вам буде дуже личити.

Поліна дивилася на своє відображення і не впізнавала його. Страшно? Ні, цікаво. Їй раптом захотілося знати, що буде далі. Так було лише у дитинстві.

…У день весілля вона не витримала та відкрила стрічку. Гортала чуже свято: Оля в білому, сміється, хлопець із гарним профілем – ну так, Діма. Жінка в намисті, явно свекруха, –  столи, свічки, фотограф з двох камер.

Поліна дивилася і чекала, що зараз її накриє, – не накрило. Було тихо і порожньо – як дірка після вирваного зуба, – не болить, але язик увесь час нишпорить по порожньому місцю.

– Гарна сукня, – подумала вона. – Щоправда, атлас на згинах завжди мнеться. Сяде – весь низ у заломах.

І раптом їй стало смішно. Вперше за місяць. Вона закрила телефон і пішла варити суп – справжній із курки, з перловкою. Перший суп, який вона варила для себе коханої.

…У середу зателефонувала Оля. Голос був м’який, вкрадливий, з образою напоготові – з тих голосів, що підлаштовуються під слухача.

– Мамо. Ну, ти чого. Я ж хотіла нормально поговорити. Ми ж рідні люди.

– Рідні, – погодилася Поліна. – Олю, слухай уважно, один раз говорю. Кредити я виплачу сама – бо я їх брала сама.

– А більше ти до мене із цим не приходиш. Ні за ноутбуком, ні за путівками, ні за – мам, дай. У тебе сім’я, чоловік, свекор зі своєю конторою, свекруха. Впораєшся. Я впоралася і ти впораєшся.

– Ти що, образилася? – у голосі промайнуло справжнє, негарне здивування.

– Ні, Олю. Я порахувала. Просто порахувала.

Вона поклала слухавку і вимкнула звук – не телефон, тільки звук, щоб цей номер більше не міг її розбудити.

…За вікном догорав вечір. Поліна сиділа за столом і записувала в зошит: зуби – березень, вікна – червень. Вперше запис був лише про неї. Виходило, виявляється, не так уже й мало.

У квартирі було тихо. Не те порожнє «тихо», а інше: як у кімнаті, де нарешті припинили сваритися, навіть мовчки…

You cannot copy content of this page