Поліна стояла посеред кімнати, стискаючи в руках атестат. Щільний папір здавався майже невагомим. Дві десятки – з хімії та біології – інші дванадцятки. Відмінні результати іспитів.
Цього вистачило б, аби вступити на бюджет. Поліна мріяла стати модельєром – чудово малювала, з чотирнадцяти років сама могла пошити собі модну спідницю чи сарафан.
Вона вже з’ясувала: прохідні бали, гуртожиток, дати прийому документів.
– Мамо, я все порахувала, – почала Поліна, намагаючись, щоб голос звучав впевнено. – У мене більше двохсот балів за три іспити. На бюджет проходжу спокійно. Гуртожиток, університет…
– Який модельєр? — мати витерла руки об кухонний рушник, і в її очах спалахнуло щось, від чого Поліна одразу стиснулася. – Яке навчання? Нікуди ти не поїдеш.
– Але…
– Он у нас у місті коледж є, – продовжувала мати, ніби не чула. – Вчишся на бухгалтера чи товарознавця – і почнеш працювати. Ми з батьком тебе утримувати п’ять років не збираємося.
Поліна зробила крок уперед, відчуваючи, як підлога під ногами стає хиткою.
– Мамо, ти мене чуєш? Я зі своїми балами проходжу спокійно на бюджет! Гуртожиток в університеті є, вам не доведеться платити за мене.
– А жити ти на що будеш? – Мати схилила голову набік, і в цій позі було стільки холодного розрахунку, що Поліна мимоволі відступила.
-І взагалі ми вже не молоді. Нам у будинку помічниця потрібна: город обробляти та й мені по господарству допомагати. Ти думаєш, у мене здоров’я залізне?
Поліна дивилася на матір і не впізнавала її. Або, навпаки, впізнавала дуже добре – ту саму жінку, яка завжди казала: «Ти ж дівчинка, тобі головне – гарно вийти заміж». Ту саму, яка все життя рахувала кожну гривню, але знайшла гроші на перший внесок за квартиру старшому синові.
Андрій поїхав до обласного центру одразу після школи. Батьки допомогли йому вступити – сплатили підготовчі курси, а потім, коли він одружився, дали грошей на перший внесок за квартиру.
Тепер у нього була дружина, син, робота. Другий брат – Микита, закінчував університет у тому самому місті, винаймав квартиру, за яку справно платили батьки. Про це в будинку говорили з гордістю:
– Наші хлопчики вибилися в люди.
А Поліна, значить, повинна залишитися. Наглядати за ними, коли вони потребуватимуть допомоги. Обробляти город. Бути тією самою помічницею, яка завжди під рукою.
– Мамо, – тихо сказала вона, – а чому Андрій не допомагає? Йому ж ви допомогли…
– Не смій порівнювати! – Мати різко розвернулася. – Андрій – чоловік, йому утримувати сім’ю. А ти… ти дівчинка. Ти повинна бути опорою батькам. Ми потім тобі цей будинок залишимо.
– Не потрібний мені цей будинок! Що я на старості років у ньому робитиму? Котів розводитиму? Я хочу вчитися!
Увечері Поліна сиділа у своїй кімнаті, дивлячись у вікно. За склом темнів сад, за садом – вулиця, за вулицею – світ, у який її не пускали. Вона дістала телефон і набрала номер тітки Свєти, молодшої сестри батька, своєї хрещеної.
– Полю? – Голос хресною звучав стривожено. – Що трапилося?
– Тітко Світлано, – Поліна говорила пошепки, щоб не почули батьки, – вони не пускають мене. Кажуть, що я повинна залишитися. Допомагати їм. А Андрію, значить, можна було…
– Я поговорю з твоїм батьком, – пообіцяла Світлана. – Він завжди був упертим, але ж він повинен розуміти…
Розмова з батьком ні до чого не привела. Тітка Світлана зателефонувала наступного дня і сказала, що брат навіть слухати не хоче.
– Нехай удома сидить, – сказав він. – Досить того, що обидва сини від нас поїхали. Мусить же хтось удома залишитися. Наша старість не за горами.
Поліна не спала всю ніч. Вона лежала в темряві і дивилася в стелю, а в голові крутилася та сама думка: якщо вона зараз залишиться, то ніколи не поїде.
Так і житиме при батьках, працюватиме бухгалтером у якійсь місцевій конторі, а потім… що потім? Чи вийде заміж за когось, хто погодиться взяти її «з вантажем» – з обов’язком допомагати її батькам?
Ні!
Вранці, коли батько пішов на роботу, а мати поїхала на ринок, Поліна дістала стару спортивну сумку. Складала речі швидко, майже механічно: джинси, светри, улюблені книги, теку із малюнками. На дні сумки лежав атестат – вона поклала його туди насамперед.
На столі залишила записку:
– Мамо, тату, вибачте. Я не можу інакше. Я вас не кидаю, але теж хочу жити своїм життям. Поліна.
Потяг відходив о другій годині дня. Поліна сиділа біля вікна, дивилася, як пропливають повз знайомі вулиці, і чекала, коли нарешті почне тремтіти від страху. Але страху не було. Було щось інше – гостре, майже болісне почуття свободи.
Тітка Світлана зустріла її на вокзалі. Не сказала ні слова докору, тільки обійняла міцно, як у дитинстві.
– Ти правильно зробила, – сказала вона тихо. – Я поговорю з твоїми батьками. Пізніше. Коли вони трохи заспокояться.
Увечері зателефонував Андрій. Поліна саме розбирала речі в кімнаті, яку виділила їй тітка Свєта.
– Ти що твориш? – Голос брата був різкий, майже злий. – Як тобі не соромно кидати батьків? Хто наглядатиме за ними в старості? Мама вже на пенсію вийшла – їй важко!
Поліна сіла на край ліжка і міцно стиснула телефон.
– А чому ти сам не хочеш допомагати?
– Я… – Андрій затнувся. – У мене своя родина. Робота. Я не можу…
– А я, значить, можу? У мене, значить, не повинно бути ні своєї роботи, ні своєї сім’ї, ні свого життя? – Поліна відчувала, як усередині здіймається хвиля, яку вона так довго стримувала.
-Тобі дали все: ти спокійно вчився, тобі допомогли купити квартиру, на літо привозиш мамі свого сина. А я, виходить, мушу віддавати батькам борг за всіх: і за тебе, і за Микиту? Я від батьків не відмовляюся, але також хочу жити своїм життям!
– Ти егоїстка, – відрізав Андрій і повісив слухавку.
Поліна ще довго сиділа з телефоном у руках. Потім витерла сльози і повернулася до розбору речей.
Вчитися виявилося складніше, ніж вона думала. Перший курс був суцільною гонкою: лекції, семінари, нескінченні ескізи.
Тітка Світлана допомагала, чим могла, але Поліна бачила: їй теж нелегко. Зарплата у хресної була невелика, і зайва людина в будинку – це зайві витрати.
З другого курсу Поліна почала підробляти. Спочатку брала замовлення додому: підшити, ушити, переробити. Потім в ательє помітили, що у дівчинки легка рука, і стали давати серйознішу роботу.
Гроші були невеликі, але вистачало на зошиті, на проїзд, на подарунок тітці Свєті до дня народження.
Якось, на третьому курсі, вона зателефонувала матері. Просто так, без приводу. Слухавку взяв батько.
– Тату, це Поліна.
На іншому кінці дроту була тиша. Потім короткі гудки.
Він перестав із нею розмовляти. Зовсім. Мати іноді відповідала на дзвінки – сухо, односкладно, але батько, немов викреслив дочку зі свого життя.
Поліна закінчила університет із червоним дипломом. На той час вона вже працювала у невеликому модному ательє – спочатку помічником дизайнера, потім зробила свою першу колекцію.
Тітка Світлана прийшла на показ. Сиділа в першому ряду, у вихідній сукні, яку пошила Поліна, і плакала, не приховуючи сліз.
– Ти бачиш? – спитала Поліна після показу, коли вони стояли за лаштунками. – Бачиш, що я змогла?
– Бачу, – тітка Свєта погладила її по руці. – Я завжди бачила.
Минуло ще два роки. Поліна відправила батькам листівку до Нового року. Без зворотної адреси, просто коротке «Зі святом». Не знала, чи дійшла вона.
А потім подзвонив Микита.
– Поля, – голос у нього був стомлений, – тато захворів. Серце. Лікарі кажуть, що потрібне лікування, а грошей…
– Скільки потрібно? – Запитала вона, не дослухавши.
– Ти… ти допоможеш? Ми з Андрюхою скидаємось. – Микита явно не очікував такої відповіді.
– Допоможу. Але не тому, що повинна. А тому що хочу.
Вона приїхала до рідного міста за тиждень. Будинок стояв такий самий, як раніше, – сірий, з облупленою фарбою на ґанку. На порозі її зустріла мати – постаріла, згорблена.
– Поліна? – Вона дивилася на дочку так, наче бачила вперше.
– Доброго дня, мамо.
Батько лежав у спальні. Коли Поліна увійшла, він одвернувся до стіни.
– Тату…
Мовчання.
– Я не за прощенням приїхала, – сказала вона тихо. – Я приїхала допомогти. Тому що ви – мої батьки. Але й ви маєте зрозуміти: я не повернуся. У мене своє життя. Своя робота. Своя дорога.
Батько мовчав. Але коли вона виходила з кімнати, він раптом сказав:
– Гарна сукня.
Поліна подивилася на свою сукню – ту саму, з першої колекції й усміхнулася.
– Дякую, тату. Я сама її пошила.
На цей раз він не відвернувся…