Вона й досі відчувала в’їдливий запах часнику на руках, хоча Новий рік вже давно минув. Маргарита не могла забути той вечір, коли Валерія Андріївна, її свекруха, гучно проголосила за столом: «Цього разу холодець якийсь каламутний, Ритонько. Ти й досі не навчилася проціджувати бульйон як слід».
Ця фраза різонула її по серцю, мов гострий ніж, адже вона варила його з самого ранку тридцятого грудня, вісім годин поспіль, на повільному вогні. А потім ще й розбирала м’ясо руками, поки пальці не почервоніли і не просочилися часниковим ароматом, який не змивався ніяким милом.
Наступного дня, тридцять першого, з дев’ятої ранку, Маргарита безперестанку різала: олів’є, оселедець під шубою, мімозу, крабовий салат, фарширувала яйця, запікала качку з яблуками.
До шостої вечора все це треба було спакувати в контейнери і везти через усе місто до свекрухи. А Борис? Він у той час спокійно дивився фільм по телевізору, нікуди не поспішаючи.
— Борисе, допоможи, будь ласка, віднести контейнери до машини, — попросила Маргарита, ледь тримаючись на ногах від втоми.
— Зараз, тільки додивлюся, — буркнув він, не відводячи погляду від екрана.
Він таки додивився, а потім неквапливо відніс два контейнери. Решту шість Маргарита тягнула сама, відчуваючи, як ниє спина від ваги.
За святковим столом у Валерії Андріївни зібралося чотирнадцять гостей. Маргарита, як завжди, була в русі: розставляла тарілки з салатами, розкладала шматочки качки, наливала гостям компот, бігала на кухню за хлібом. Сіла вона лише тоді, коли всі вже підняли келихи, щоб проводжати старий рік.
Валерія Андріївна спробувала холодець.
— Цього разу холодець якийсь каламутний, — гучно промовила свекруха, обводячи поглядом стіл.
— Ритонько, ти й досі не навчилася проціджувати бульйон як слід. Я ж тобі не раз показувала, через подвійну марлю треба!
Тітка Ніна, сестра свекрухи, співчутливо кивнула.
Борис у цей час спокійно їв свій холодець, не промовивши ані слова на захист дружини.
О другій ночі, коли останні гості нарешті розійшлися, Маргарита, як і завжди, стояла біля раковини на кухні свекрухи. Сорок тарілок, двадцять салатників, тридцять келихів — ця гора посуду чекала на неї. Валерія Андріївна, звісно, вже спала, а Борис сидів у вітальні на дивані, бездумно гортаючи стрічку в телефоні.
Додому вони дісталися вже близько четвертої ранку. Дев’ять років тому все було зовсім інакше. Маргарита познайомилася з Борисом на весіллі своєї подруги, і вже за рік вони побралися.
Він здавався їй спокійним, надійним чоловіком, мав хорошу роботу майстра дільниці в дорожньому управлінні. Ще до їхнього знайомства Борис купив однокімнатну квартиру в іпотеку, і до весілля вже майже повністю її виплатив. Маргарита, звісно, переїхала до нього.
Перші роки їхнє спільне життя здавалося Маргариті напрочуд гармонійним. Вони готували їсти по черзі, разом прибирали квартиру по вихідних.
Борис мив посуд, а вона витирала. Вечорами вони дивилися серіали, а по неділях виїжджали за місто, щоб відпочити від міської метушні. Маргарита тоді була щиро впевнена, що їй неймовірно пощастило з чоловіком.
Однак згодом, майже непомітно, усталений порядок речей почав змінюватися. Спочатку Борис перестав мити посуд, пояснивши це тим, що від мийного засобу в нього тріскається шкіра на руках. Потім відмовився готувати, мовляв, у Маргарити виходить значно смачніше.
Невдовзі з’ясувалося, що й пилососити він не вміє, бо постійно «пропускає кути». Через три роки подружнього життя Маргарита усвідомила, що всі домашні обов’язки лягли тільки на її плечі. Борис після роботи купував продукти за її списком і щиро вірив, що цього цілком достатньо.
Найбільше ця зміна давалася взнаки напередодні свят. Валерія Андріївна, мама Бориса, просто обожнювала гучні застілля. Великі, гамірні, з усіма родичами та друзями.
Новий рік, Великдень, Восьме березня, день народження Бориса, її власний ювілей, Трійця, річниця весілля покійних батьків — на кожне свято збиралася величезна родина. Її сестра Ніна з чоловіком, двоюрідні брати Бориса з дружинами, племінники, навіть сусідки та колишні колеги.
І готувати для всіх доручали саме Маргариті. Її ніхто й не питав. Просто одного дня, на третій рік їхнього шлюбу, свекруха за тиждень до Великодня зателефонувала і сказала: «Ритонько, ти ж наробиш салатиків? І пасочку спечи, у тебе так смачно виходить!» Маргарита тоді зробила все, як просили, і з того часу це перетворилося на її постійний обов’язок.
— Це ж просто допомога моїй родині, — відмахувався Борис щоразу, коли Маргарита намагалася заговорити про це.
— Мамі самій важко. Невже тобі так складно приготувати для неї?
Він купував продукти за її списком, після роботи. Приносив пакети, залишав їх у передпокої і одразу йшов дивитися телевізор.
Маргарита готувала, привозила, накривала на стіл. Після свят мила гори посуду. Прибирала квартиру свекрухи. Поверталася додому вже під ранок.
Подяки майже ніколи не чула. Валерія Андріївна помічала лише недоліки: салат пересолений, холодець каламутний, пиріг підгорів, скатертина не та.
На Великдень два роки тому Маргарита забула посолити один із салатів. Просто вилетіло з голови, адже вона до трьох ночі пекла паски. Свекруха скуштувала і голосно, на весь стіл, сказала:
— Ритонько, ти що, сіль економиш? Їсти ж неможливо!
Маргарита почервоніла. Кинула погляд на чоловіка. Борис лише знизав плечима.
— Мама має рацію. Ти якась неуважна останнім часом.
Вдома Маргарита плакала у ванній кімнаті. Борис тоді лише постукав у двері й запитав, чи не бачила вона його зарядку для телефону. Вона ковтала образи рік за роком. Заради спокою. Щоб у домі не було скандалів. Щоб Борисові не довелося вибирати між дружиною та матір’ю.
Півроку тому Маргариті запропонували нову роботу. Вона вісім років працювала фармацевтом в аптечній мережі, а тепер її запросили завідувати однією з аптек. Це була велика відповідальність: звіти, перевірки, шість людей у підпорядкуванні, інвентаризації раз на квартал. Зате й зарплата зовсім інша — 65 000 гривень замість 45 000. Маргарита погодилася, не роздумуючи.
Перші місяці були дуже важкими. Вона виходила з дому о восьмій ранку, поверталася о восьмій, а інколи й о дев’ятій вечора. Голова гуділа від нескінченних цифр, накладних, недостач, дзвінків від постачальників.
Вдома на неї чекала гора брудного посуду, а замість перепочинку — чоловік.
— Маргарито, що з вечерею? — визирнув Борис із кімнати, наче сподівався побачити стіл, що ломиться від страв. — Я ж голодний.
Вона ледь стримувала роздратування, втома брала своє.
— Борисе, я тільки-но прийшла. Невже ти не міг сам щось приготувати? Хоча б макарони зварити?
— Та я ж не вмію, ти добре знаєш.
— Зварити макарони — це не вища математика, — пробурмотіла вона, знімаючи туфлі.
— Маргарито, ну що ти починаєш? Я ж працюю, гроші додому приношу. Хіба цього недостатньо?
Маргарита зціпила зуби.
— Борисе, я теж працюю. Тепер я завідувачка. Моя зарплата 65 000 гривень. Твоя — 85 000. Різниця всього двадцять тисяч. А всю домашню роботу я роблю сама.
Борис скривився, наче від кислого лимона.
— І що далі? Моя зарплата все одно вища. Та й узагалі, готування — це не чоловіча справа, згоден?
Маргарита мовчки зварила макарони, поїла стоячи біля плити, а потім перемила весь посуд. Лягла спати близько одинадцятої, але сон не йшов — у голові роїлися цифри з накладних.
Навесні, у березні, Маргарита сильно застудилася. Температура 38,2, боліло горло, ломило все тіло. Вона взяла лікарняний і цілими днями лежала під ковдрою. Увечері Борис повернувся з роботи не сам, а з двома своїми колегами.
— Маргарито, ми тут футбол хочемо подивитись. Зможеш нам щось на стіл накрити? Бутерброди там, якусь нарізку?
— Борисе, у мене температура, — ледь чутно відповіла вона з кімнати.
— Ну то й що, що температура? Це ж п’ять хвилин. Хлопці голодні.
Маргарита підвелася. Вона хиталася, але зробила бутерброди. Нарізала ковбасу, сир, огірки, розклала на таці й віднесла до кімнати. Колеги Бориса чемно подякували. Сам Борис навіть не відірвався від екрана.
Тієї ночі Маргарита знову лежала з жаром і вперше чітко усвідомила свою роль у цьому домі. Вона стала прислугою. Безкоштовною. Зручною. Тією, що готує, прибирає, миє посуд, подає бутерброди з високою температурою.
Тією, кому ніхто не каже «дякую». Кого можна відчитати за «мутний холодець» на очах у чотирнадцяти гостей.
Найбільше вражала байдужість Бориса. Те, як він не повернув голови, навіть коли вона принесла їм їжу, хвора й виснажена. Це було гірше будь-яких докорів.
У середині травня Валерії Андріївні, свекрусі, виповнювалося шістдесят. Ювілей. Жінка вирішила відзначити його з розмахом.
Борис повідомив про це в середу ввечері, за вечерею, яку, звісно, приготувала Маргарита.
— Маргарито. Мама в неділю святкує ювілей. Шістдесят років. У себе вдома. Буде десь близько тридцяти людей. Ніна з чоловіком приїдуть, усі двоюрідні, тітка Галина з Полтави, мамині подруги з роботи.
— Тридцять людей? У трикімнатній квартирі? — Маргарита здивовано підняла брову.
— Ну, столи розставлять на дві кімнати. Нормально буде, — Борис поліз до кишені й дістав складений папірець.
— Ось, мама список склала. Я їй пообіцяв, що ми все організуємо.
Маргарита розгорнула листок. Почерк свекрухи — рівний, акуратний, бухгалтерський.
«Холодець (на 30 осіб, 4 лотки). Заливне з язика. Олів’є. Шуба. Мімоза. Крабовий. Салат з куркою та ананасами. Салат з печінкою. Гаряче: свинина по-французьки, курка в духовці, картопля з грибами. Пироги: з капустою, з м’ясом, з яблуками. Торт “Наполеон” (домашній! не магазинний!). Нарізки: м’ясна, сирна, овочева. Бутерброди з ікрою».
Маргарита прочитала до кінця. Потім перечитала ще раз, не вірячи своїм очам.
— Борисе. Ти пообіцяв мамі, що це все приготую я?
— Ну, не ти. Ми. Я ж продукти куплю.
— Ти купиш продукти. А готувати хто буде?
— Ну, ти. Маргарито, ну це ж мама. Ювілей. Раз у житті.
— Коли ти їй це пообіцяв?
— У понеділок.
— А мені вирішив сказати аж у середу.
— Ну я забув, — Борис відвів погляд.
— Слухай, тут на три дні готування. Ти візьми п’ятницю за свій рахунок. У п’ятницю холодець поставиш і тісто зробиш. У суботу салати й торт. А в неділю зранку гаряче. Нормально ж?
Маргарита склала листок учетверо, поклала його на стіл поруч зі своєю тарілкою і уважно подивилася на чоловіка.
Три дні біля плити. П’ятниця за свій рахунок. Вона лише півроку як стала завідувачкою. А в п’ятницю в неї приймання товару та перевірка від керівництва аптечної мережі. Борис знав це. Вона розповідала йому про це вчора.
Він навіть не запитав, чи може вона взагалі це зробити.
— Три дні біля плити заради ювілею твоєї мами? Наймайте кухаря за власні гроші! — випалила Маргарита.
Борис відірвав погляд від тарілки, його очі розширилися.
— Що-що?
— Я не буду готувати, Борисе.
Він розсміявся, наче вирішив, що вона жартує.
— Маргарито, ну ти втомилася, я розумію. Відпочинь, подумай. Завтра поговоримо.
— Не завтра. Зараз. Я не буду готувати.
— Маргарито, ти серйозно?
— Серйозно. Я вісім років готую для твоєї мами. Кожен Новий рік. Кожнен Великдень. Кожне Восьме березня. Кожен день народження. Я варю холодець по вісім годин. Печу паски до третьої ночі. Ріжу салати на двадцять осіб. Потім везу все через усе місто, накриваю на стіл, подаю, мию сорок тарілок. А потім твоя мама при гостях каже, що холодець мутний. А ти кажеш, що вона має рацію. І жодного «дякую»! За вісім років.
— Маргарито…
— Зачекай. Я ще не закінчила. На Великдень я забула посолити салат, бо пекла паски до третьої ночі. Твоя мама при всіх сказала, що їсти це неможливо. А ти сказав, що я неуважна. У березні в мене була температура тридцять вісім. Ти привів друзів і попросив бутерброди. Я зробила. Ти навіть не повернувся. Я в цьому домі прислуга, Борисе. Безкоштовна.
Борис почервонів, його обличчя налилося кров’ю.
— Що ти верзеш? Яка ще прислуга? Ти моя дружина!
— Дружині говорять «дякую». Дружині допомагають, коли вона з температурою. Дружину питають, перш ніж обіцяти мамі, що вона три дні стоятиме біля плити.
— Ти просто не поважаєш мою маму, — повільно промовив Борис, наче щойно відкрив велику таємницю.
— Я давно це бачив. Ти ніколи її не любила, а вона ж тебе як рідну доньку прийняла, а ти…
— Борисе. Я не буду обговорювати ювілей твоєї мами. Все.
Маргарита підвелася, віднесла свою тарілку до раковини і рішуче пішла до кімнати.
Наступного дня о сьомій ранку, як зазвичай, вона вже була на роботі. Коли ближче до обіду задзвонив телефон, Маргарита одразу зрозуміла, хто це.
— Ритонько, — у слухавці задзвенів голос Валерії Андріївни.
— Борис мені все розповів. Що це ти вигадала? Я ж на тебе так розраховувала, у нас тридцять гостей приїде!
— Валеріє Андріївно, у мене в п’ятницю важлива перевірка на роботі. Я ніяк не можу взяти відгул, — спокійно пояснила Маргарита. Вона вже була готова до цього дзвінка.
— Ну то що, хіба не можеш почати в суботу? Встигнеш, не переживай, — не вгавала свекруха.
— Я не готуватиму, Валеріє Андріївно. Я вже казала.
У слухавці запала тиша.
— Гаразд, Ритонько. Ти просто подумай ще, заспокойся, — зрештою, промовила свекруха.
— Ти ж не захочеш зіпсувати мені ювілей, правда? Я тебе добре знаю, ти ж така поступлива.
Вона поклала слухавку. Маргарита лише подивилася на телефон, потім повернулася до накладних.
Увечері Борис уже чекав її на кухні. Було видно, що він напружений.
— Ну що, — одразу спитав він.
— Ти продукти купуватимеш? Чи мені самому шукати за списком? Мама сказала, ти поступлива. Я чекаю.
— Борисе, я не купуватиму жодних продуктів. І готувати теж не буду.
— Ти взагалі розумієш, що мамі нічим годувати тридцять людей?
— Розумію. Найми кухаря, як варіант.
— Якого кухаря? Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?
— От і дізнайся.
Борис знову різко встав і грюкнув дверима, йдучи до кімнати.
Вся п’ятниця Маргарити минула в аптеці — перевірка пройшла напрочуд вдало, керівництво висловило подяку. Втомлена, але задоволена, вона повернулася додому. Борис сидів на кухні з ноутбуком, його обличчя було нахмурене. На столі лежав той самий аркуш із довжелезним списком страв.
— Ритонько. Ти просто не повіриш! — Борис тицьнув пальцем в екран.
— За кейтеринг на тридцять осіб треба заплатити вісімдесят п’ять тисяч гривень! І це ще без офіціантів. Уяви, вісімдесят п’ять тисяч! Це ж шалені гроші!
Маргарита мовчки поставила чайник на плиту.
— Я ще обдзвонив кулінарії. Там салати по шістсот гривень за кілограм. А мені ж треба мінімум кілограмів двадцять. Це вже дванадцять тисяч тільки на салати! А ще ж гарячі страви. І торт на замовлення, чотири тисячі, і той буде не домашній. А мама ж просила саме домашній!
— Угу, — тільки й відповіла Маргарита, не повертаючись.
— А ще я знайшов жінку по оголошенню, кухарку. Вона візьме вісімнадцять тисяч гривень за два дні роботи. І продукти, я приблизно підрахував, потягнуть на сорок тисяч. Це ж виходить майже шістдесят тисяч, Ритонько. Шістдесят тисяч гривень!
Він сидів і вражено дивився на цю цифру, що світилася на екрані. Маргарита відчувала, як вперше за всі їхні вісім років шлюбу до нього нарешті доходить, скільки ж коштувало кожне її Різдво, кожна Паска, кожен холодець, який вона готувала.
Він так нічого й не вимовив. Жодного слова подяки, жодного «пробач». Навіть не сказав, що «не знав». Просто сидів, приголомшений, і втупився в екран ноутбука.
— Ну що, — спокійно запитала Маргарита. — Наймаєш?
— А що мені залишається? — пробурмотів Борис. — Ти ж відмовилася.
Він таки зателефонував тій жінці й домовився. Тамара Іванівна, кухарка, мала приїхати до свекрухи в суботу зранку і працювати два дні, за що отримає вісімнадцять тисяч гривень. Борис сам закуповував продукти в суботу. Три години блукав гіпермаркетом зі списком, постійно дзвонив матері, уточнюючи, який майонез, яка ковбаса, які гриби. Повернувся додому зовсім виснажений.
У неділю вранці він збирався на ювілей. Одягнув нову сорочку, взяв подарунок.
— Ти їдеш? — запитав він, уже стоячи в дверях.
— Ні, Борисе.
— Ритонько, ну хоч приїдь. Хоч привітай. Мама ж образиться.
— Я їй подзвоню.
Маргарита подзвонила свекрусі об одинадцятій ранку. Привітала її, побажала міцного здоров’я. Валерія Андріївна сухо відповіла «дякую» і одразу поклала слухавку.
Весь день Маргарита провела вдома. Сама. Вперше за вісім років на велике свято її чоловіка вона не стояла біля плити. Спала до десятої, неспішно сходила в парк, прогулялася вздовж ставка. Прочитала майже половину книжки, яку ніяк не могла дочитати ще з Нового року. Увечері зателефонувала сестрі Христині.
— Христе, — почала вона. — Слухай, мені, мабуть, доведеться до тебе на якийсь час переїхати.
— Ритко, що сталося? — одразу захвилювалася сестра.
— Поки що нічого, — відповіла Маргарита, — але може бути.
— Приїжджай, коли захочеш. Хоч сьогодні вночі.
Близько дев’ятої вечора надійшло повідомлення від Ганни, дружини Борисового двоюрідного брата. Вони з Маргаритою іноді переписувалися.
«Ритонько, привіт. Як ти? Тітка Лера весь вечір розповідала про тебе. Казала, що ти її покинула у ювілей, така невдячна, мовляв, вона тебе вісім років годувала. А Ніна тільки підспівувала. А я сиділа і думала: це ж ти вісім років нас усіх годувала. Я пам’ятаю твій холодець на Великдень, смачнішого я не їла. Тримайся!»
Маргарита прочитала, поклала телефон екраном донизу. Потім підвелася, дістала з комори велику валізу і почала збирати речі.
Борис повернувся вже близько пів на дванадцяту. Злий, виснажений, з пакетом залишків, який йому сунула мати.
— Ну що, задоволена? — кинув він з порога, ледь увійшовши.
— Мама весь вечір плакала! Тітка Ніна постійно питала, де ти поділася. Мені так соромно було. Ти мене перед усією ріднею присоромила. Завтра поїдеш до мами і вибачишся.
Маргарита стояла в передпокої. За її спиною стояла валіза. Вже зібрана, застебнута.
Борис подивився на валізу.
— Це що?
— Мої речі, Борисе.
— Ти куди зібралася?
— До Христини.
— Ти що, з глузду з’їхала? Через ювілей?
— Через ювілей? Не через ювілей, Борисе. Через вісім років. Я втомилася. Я більше не хочу заслуговувати право відпочити у вихідний. Не хочу, щоб мені казали, що холодець каламунтний. Не хочу варити макарони після дванадцяти годин на роботі, бо «це не чоловіча справа». Не хочу робити бутерброди з температурою.
— Ритонько, ну давай поговоримо…
— Ми вісім років розмовляли, Борисе. Ти жодного разу не почув мене.
Вона викликала таксі. Борис стояв у передпокої, стискаючи в руці пакет із залишками ювілейного салату, і дивився, як Маргарита вивозить валізу на сходову клітку.
Христина, яка мешкала в двокімнатній квартирі в сусідньому районі, сама, після розлучення три роки тому, відчинила двері в піжамі з котиками.
— Заходь, Ритко. Я тобі на дивані постелила. Або хочеш, лягай у мене, я на диван піду.
— Христе, не переймайся, на дивані буде якраз добре.
— Їсти хочеш?
— Ох, як же ж хочу…
— Замовлю піцу, — твердо сказала Христина.
— Готувати ми не будемо. Ані сьогодні, ані завтра.
Маргарита засміялася. Цей сміх був чистим і легким, вперше за цілий тиждень.
Лише через тиждень Маргарита подала заяву на розлучення. Борис перші кілька днів дзвонив щовечора, його голос був спочатку розгубленим, потім жалібним.
— Ритонько, ну годі вже. Повертайся додому. Я тут сам, магазинними варениками харчуюся вже другий тиждень. Квартира вся пилом поросла. А мама дзвонить щодня, питає, коли ти повернешся.
— Борисе, я не повернуся.
— Ну що тобі потрібно? Давай я буду сміття виносити. І посуд мити інколи. Ну, раз на тиждень.
— Раз на тиждень?
— Ну, тоді два…
Маргарита мовчала, прислухаючись до його слів. Вона вже не злилася, лише відчувала гіркоту.
— Борисе, ти навіть зараз торгуєшся зі мною…
Потім зателефонувала Валерія Андріївна, і з перших слів стало зрозуміло, що вона в люті.
— Ритонько, що ж ти робиш? Ти покинула мого сина? Та він же без тебе пропаде! Хто ж йому готуватиме?
— Валеріє Андріївно, ваш син — дорослий чоловік. Йому тридцять сім років. Навчиться.
— Та ти ж… егоїстка! Я вісім років тебе терпіла!
— До побачення, Валеріє Андріївно.
Через місяць їх розлучили. Ділити, по суті, не було чого, адже однокімнатна квартира була Бориса, придбана в іпотеку ще до шлюбу. Маргарита забрала свій одяг, книги і ту саму, бабусину, чавунну сковорідку, на якій вісім років смажила котлети для всіх.
До серпня вона вже винайняла невеличку однокімнатну квартиру недалеко від аптеки. Маленьку, світлу, з балконом, що виходив у тихий двір. Тепер вона сама вирішувала, що готувати, а чи готувати взагалі. Інколи варила собі гречку на вечерю. Іноді замовляла роли. А бувало, що просто їла піцу в Христини, почуваючись абсолютно вільною.
У вересні Маргариті виповнилося тридцять п’ять. Вісім років поспіль вона відзначала цей день вдома, за столом, заставленим салатами й гарячими стравами, які сама ж готувала до ночі напередодні. Цього разу вона замовила столик у невеличкому грузинському ресторані на шістьох. Запросила Христину, Ганну, двох колег з аптеки та колишню співробітницю з попереднього місця роботи.
На столі з’явилися ароматні хачапурі, пхалі, соковитий шашлик, лобіо в горщиках. Офіціант, молодий хлопець із сережкою у вусі, розливав гранатовий сік. Дівчата виголошували тости, а Ганна кумедно розповідала, як тітка Ніна минулої суботи цілих три години вчила Бориса варити суп по телефону.
Коли всі наїлися, офіціант почав прибирати тарілки. Рука Маргарити сама, наче за звичкою, потяглася до стосу брудних тарілок, щоб скласти їх зручніше для офіціанта.
Христина легесенько торкнулася її пальців, немов зупиняючи.
— Сиди, Маргарито, — мовила сестра.
Маргарита подивилася на свою руку, потім на сестру, і лише тоді посміхнулася. Поклала обидві долоні на коліна. Офіціант спокійно зібрав тарілки й відніс їх на кухню, а Маргарита вперше за багато років відчула справжню легкість.