– Ти, що залишилося доїдай, а я в кафе поїм, – заявив співмешканець Вірі

– То що ж ти, виходить, використала мене? – Костя дивився на Віру так, наче вона зробила щось страшне.

Віра кілька секунд мовчала, не вірячи, що він справді це сказав.

Ще пів року тому вона була впевнена, що їй дуже пощастило із чоловіком.

Після історій подруг, Костя взагалі виглядав ідеальним варіантом: він зустрічав її після роботи, якщо вона затримувалася, міг приїхати і розібратися з краном, що протікає, або замком, що заїдає.

Коли Віра одного разу поскаржилася, що вікно погано зачиняєтьсч, він наступного дня знайшов майстра і домовився про ремонт.

– Ти могла мені раніше сказати, – сказав він тоді.

– Ти був на роботі.

– І що? Зателефонувала б, знайшов би час.

Віра посміхнулася. Їй подобалося, що на Костю можна покластися.

Подруги трохи заздрили Вірі: гарний, спокійний, працює та ще й з квартирою. Не те що ці «індивіди» з сайтів знайомств.

Коли Костянтин запропонував Вірі переїхати до нього, вона кілька днів ходила сама не своя від щастя.

– Ми майже кожен день разом, – сказав Костя. – Половина твоїх речей у мене лежить. Навіщо тобі щовечора їхати назад?

– Ну як особистий простір… Зона комфорту… – Вона засміялася.

– Розширимо цю твою зону, перебирайся до мене. – Він обійняв Віру, і вона погодилася.

За два тижні її речі з’явилися у його квартирі. Костя звільнив для неї полицю у шафі, і Віра із задоволенням розставила там косметику.

– Все, тепер у мене є своє місце на твоїй полиці, – Віра подивилася на нього і посміхнулася.

Того вечора вони повечеряли, подивилися фільм і лягли спати пізніше, ніж зазвичай. Віра заснула неймовірно задоволена.

Їй подобалося, що тепер не треба нікуди їхати, збирати речі та вирішувати, у кого сьогодні ночувати, а вранці бігти додому, щоб переодягнутися в офісний дрес-код.

Спочатку все було в новинку, а потім почалося звичайне життя.

З «раціону» зникли кафе та розваги поза будинком, спонтанні покупки поступилися місцем суворо спланованим витратам.

В магазин Костя ходив зі списком. Причому спочатку відкривав холодильник, потім шафки, заглядав у морозилку і після цього записував, що треба купити.

При цьому він складав “меню” на тиждень, який мала реалізовувати Віра. Купував продукти він суворо за рецептом страв, що входять в «меню».

Якось Віра дістала з шафи пачку макаронів.

– Ти сьогодні готуєш пасту?

– Так.

Вона поставила воду на плиту і збиралася висипати всю пачку, коли Костя зазирнув у кухню.

– Ти куди стільки? Ми всі не з’їмо.

–  Решту завтра доїмо.

–  Це зрозуміло, але нам треба вдвічі менше. Розділи це на три рази.

–  Костю, ти зараз серйозно?

– Абсолютно. Я мало їм. І фарш розділи на три частини, моя мама з такого обсягу робила котлети, щоб велику сім’ю місяць годувати.

Вона засміялася.

– Я ще ніколи не ділила макарони на три частини. Може, їх перерахувати? Скільки тобі штук?

Костя знизав плечима, жарт не оцінив.

Його улюбленою фразою у такому разі було: «Збираємо на весілля без кредитів».

Віра погоджувалася. Вона теж хотіла гарне весілля і не збиралася починати сімейне життя з боргів. Тому поступово звикла дивитися на покупки та життя його очима.

Якщо хотілося замовити їжу, вона іноді згадувала, що удома є продукти. Якщо подобалася якась річ, відкладала покупку. Якщо Костя пропонував дешевший варіант, погоджувалася.

І все ж таки було в житті Віри дещо, від чого вона відмовлятися не збиралася.

Щоранку у неї був маленький ритуал: чашка кави з однією ложкою цукру та корицею. Костя кави не любив і щиро вважав цю звичку абсолютно марною.

– Ти знову будеш каву з самого ранку? – питав він, проходячи повз неї.

– Уявляєш, знову.

– Чай корисніший.

– Але не приносить стільки задоволення.

Костя хитав головою, намагаючись перевиховати Віру. Але та не хотіла «перевиховуватися». Навіть коли пачка її улюбленої кави скінчилася.

– Костю, купи мені каву дорогою. Я фотографію скину, – попросила вона співмешканця.

– Тобі вона точно потрібна?

– Так! Дуже прошу!

Увечері співмешканець дістав з пакета розчинну каву.

Віра подивилася на нього і засмутилася.

– Це не та! Я просила для турки!

– А яка різниця? Це зручніше! Насипав, залив водою і час не витрачаєш на приготування!

– Це тобі все одно! А для мене велика різниця!

– Не подобається – завтра сама купиш.

– Добре.

Наступного дня Віра купила собі каву сама.

Костя глянув на чек і насупився.

– Дорогувато.

– Проте смачно.

– Ну, не знаю. На мою думку це дурні витрати.

А коли Віра вранці знову брала кухоль, Костя жартівливо погрожував їй пальцем.

– Знову? Згубна звичка. Кидай!

Вона сміялася і йшла снідати.

Загалом вони жили спокійно. Віра поєднувала навчання та підробіток, Костя йшов в офіс, вечори вони проводили вдома.

Про весілля час від часу говорили, але конкретну дату поки що не призначали. Віра все так же готувала їжу, займалася домашніми справами і встигала збігати в магазин, якщо Костя випадково забував купити щось зі свого списку.

Наприкінці семестру у Віри стало багато справ. Вона майже кожен вечір затримувалася за ноутбуком, а одного ранку прокинулася від різкого болю в шиї.

Спершу вона вирішила, що просто незручно спала. Надвечір стало зрозуміло, що справа серйозніша: повернути голову було важко.

Коли Костя прийшов із роботи, вона лежала на дивані.

– Ти чого?

– Шию прихопило.

– Сильно?

– Так.

Костя глянув на неї.

– Мазь потрібна? Чого не подзвонила?

– Я сама купила. Не дочекалася б… Кость, я сьогодні нічого приготувати не можу.

Він відкрив холодильник і подивився на полиці.

– Макарони є.

– Їм уже майже тиждень.

– І що?

– До того ж, там мало залишилося.

– Ну ось! Ти, що залишилося доїдай, а я собі в кафе щось візьму.

Вона кілька секунд дивилася на нього, очікуючи, що він розсміяється. Але Костя перевдягся і пішов.

Віра залишилася вдома на дивані, взяла телефон та замовила собі вечерю.

Цього разу вона навіть не стала  дивитися на ціну доставки.

Після цього випадку Віра не  закочувала скандал і не збирала речі, щоб піти. Просто вирішила, що настав час трохи поміняти свою поведінку.

Три дні вона лежала з хворою  шиєю, замовляла доставку їжі і намагалася займатися навчанням.

Костя їв десь у кафе і зовсім не цікавився тим, що їсть його кохана дівчина.

А помітивши, що Вірі стало краще, але не виявивши на плиті вечерю, він спитав:

– Ти знову нічого не готувала?

– Ні.

– Чому?

– Не хотілося.

– А що ми їстимемо?

– Не знаю, що ти будеш їсти, а я не голодна.

Він відчинив холодильник. Там було порожньо.

Наступного вечора Костя поклав на стіл телефон із таблицею витрат.

– Дивись. За три дні на їжу пішло майже стільки, скільки ми зазвичай витрачали за тиждень.

– І?

– І це ненормально! Треба готувати вдома.

– Ось і готуй, – сказала вона байдуже.

– Ти ж знаєш, що я не вмію так готувати, як ти, – Костя здивовано подивився на неї.

– Значить, доведеться навчитися.

– Що за бунт?

– У мене іспити на носі. Мені ніколи вести побут. Та й бажання немає.

– Ну і ну… А я збирався одружитися з цією дівчиною… – буркнув Костя.

– Якби збирався, давно б одружився, – відповіла Віра і пішла з кухні.

Семестр закінчувався. Віра готувалася до іспитів і все частіше думала про батьків. Влітку вона могла поїхати до них в область і пожити там до кінця серпня, про що й повідомила Костю у відповідь на чергову претензію.

Коли Костя дізнався про плани Віри, він насупився.

–  Ти справді збираєшся поїхати на все літо?

– Так.

– А потім?

–  Потім побачимо. Випускний курс, більше працюватиму і писатиму диплом. Жити у місті не обов’язково, можна приїжджати на заліки та здавати курсові.

– А я?

– А ти продовжуй жити, як жив.

– Але ж я не хочу жити один!

– Чому? Ти зможеш чудово заощадити на макаронах. У тебе завжди все розраховано! І, як з’ясувалося, розраховано лише на одного.

Наступного дня вона склала останній іспит і почала збирати речі.

Костя побачив сумку в коридорі.

– То що ж ти, виходить, використала мене? Щоб пожити в моїй квартирі безплатно?

– Зовсім ні. Я готувала, прибирала і допомагала тобі заощаджувати на кафе, розважала тебе і радувала всіма можливими способами. У нас було все фіфті-фіфті.

– Який ще фіфті-фіфті?

– Коли все в плюсі. Тобі було зручно. Мені також.

Костя хотів висловитись, але не встиг. Віра взяла сумку і вийшла, навіть не сподіваючись, що він її проводжатиме.

На кухні сердито бурчав порожній холодильник, який знову вимагав походу в  магазин.

Костя відкрив додаток доставки, подивився на суму за вечерю, скривився і не став оформляти замовлення.

Віра б за ці гроші приготувала вечерю на два дні. І що їй не вистачало? Гарно ж жили?

You cannot copy content of this page