– Ти у своєму розумі, дитино?! Я мати твого чоловіка, як ти посміла поміняти замки? – Репетувала свекруха

– Дитино, я твою зимову дублянку на антресоль закинула! – командирським голосом сказала Інна Трохимівна з передпокою.

– Стирчить у шифоньєрі, лише місце займає. І килим у залі скотила. Пилозбірник справжній!

Галина в ситцевому халаті  остовпіла біля дверей спальні. Дев’ята ранку суботи. Єдиний вихідний після робочого тижня у бухгалтерії, коли хотілося просто відіспатися.

Вона заправила пасмо волосся за вухо і дивилася на свекруху. Та господарювала біля шафи в кофті на ґудзиках і з великим намистом на шиї.

На кухонному столі вже височіла каструля з тушкованою капустою – вічне виправдання будь-якого вторгнення.

– Інно Трохимівно, ви як тут опинилися? – з досадою спитала Галина. –  І навіщо ви чіпаєте мої речі?

– Чужі люди, чи що? – фиркнула свекруха, вивалюючи на комод стос простирадл.

– Своїм ключем відчинила! Дзвонити не стала, щоб вас, засонь, не будити.

– Не треба нічого чіпати, – з натиском сказала Галина. – Покладіть білизну назад.

– Та я ж, як краще намагаюся! – не вгамувалася гостя. –  Тут полицю в шафі треба звільнити. Барахла в тебе – яблуку нема де впасти!

– Мені порожні полиці не потрібні, – відшила її Галина.

Зі спальні, позіхаючи і чухаючи верхівку, вийшов Геннадій у домашніх штанях. Кішка Буся тицьнулася йому в ноги, випрошуючи сніданок.

– О, мамуля приїхала, – промимрив чоловік, ховаючи очі від дружини. –  А чого галасуємо зранку раніше?

– Генко, помилуйся своєю! – відразу заголосила Інна Трохимівна. –  Мати з іншого кінця міста на автобусі тремтіла! Капусту їм тушковану везла, порядок наводить! А вона на мене вовком дивиться!

–  Галю, ну почалося, – скривився Геннадій і поплентався на кухню по воду. –  Мама ж допомогти хоче. Потерпи, не нервуй з ранку.

Це прозвучить дивно, але запасний ключ виявився у свекрухи по дурості. Пів року тому вони їхали на тиждень до моря.

Геннадій сам відвіз матері дублікат, щоб та годувала Бусю. Потім забрати посоромився, а Інна Трохимівна вирішила, що так і належить.

З того часу розпочався якийсь цирк. Свекруха заявлялася без дзвінка двічі на тиждень. То каструлі в кухонному гарнітурі переставить, то стару сковороду викине.

А двушка, між іншим, належало виключно Галині. Вона купила свій кут п’ять років тому, ще до шлюбу, продавши кімнату тітки і додавши заощадження.

–  Значить так, – суворо сказала Галина, заходячи на кухню.

– Інно Трохимівно, за капусту дякую, але прибиратися тут не треба. І залиште ключ на тумбі у передпокої. Буся давно виріс, і  ми нікуди не їдемо.

Інна Трохимівна аж поперхнулася від такого нахабства.

– Це ще що за новини?  –  розлютилася вона, уперши руки в боки.

– Генл! Ти чуєш? Мене, рідну матір, із квартири сина виставляють!

– Галю, та гаразд тобі, – винно пробубнив Геннадій. –  Лежить у мами дублікат на всякий пожежний, каші не просить. Мамо, не заводься, давай я тебе до зупинки підкину.

– Нікуди я його не покладу! – викарбувала свекруха, хапаючи з тумби свій рідікюль.

– Бач, господиня знайшлася! Слава богу, тут і мого сина половина є! Пішли, Гено, ноги моєї сьогодні тут більше не буде!

За п’ять хвилин вони пішли. Інна Трохимівна всю дорогу до ліфта бухтіла про невдячних невісток, а чоловік боязко біг слідом з відром для сміття.

Галина опустилася на табурет у передпокої. Посиділа хвилину, стомлено потерла скроні, дивлячись на відчинений шифоньєр.

У голові крутилася дивна фраза свекрухи про «половину сина» і навіщось звільнену поличку. Що ж, не з тих людей Інна Трохимівна, хто розуміє ввічливі натяки.

Довго думати Галина не стала. Знайшла у комоді візитівку слюсаря, яку місяць тому брала у сусідки Клавдії, та набрала номер.

Майстер Павло, кремезний чоловік років п’ятдесяти у брезентових рукавицях, приїхав за годину.

– Справ на пів години, господине, – приязно сказав він, оглядаючи полотно.

– Верхній сувальдний механізм дуже старий. Давай обидва замки відразу махнемо?

– Змінюйте обидва, – без вагань погодилася Галина.

– Мені головне, щоб старі ключі ні на міліметр не ввійшли.

– Комар носа не підточить! –  лукаво підморгнув Павло і взявся за дриль.

За роботу вийшло чимало, але спокій у власному будинку коштував дорожче за будь-які гроші.

Павло видав нові запечатані комплекти, і Галина прибрала їх у шухляду комода. Один комплект відклала на полицю біля дзеркала для чоловіка.

О другій годині дня зателефонував Геннадій. Повідомив, що мати попросила звозити її на дачу за якимись кущами, тож повернеться він надвечір.

Галина навіть сперечатися не стала. Так вдало збіглося: вона без поспіху повернула дублянку у шафу, розстелила килим і зварила борщ.

Концерт розпочався рівно о шостій вечора.

Спочатку на сходовому майданчику почулися голоси. Потім у замкову щілину наполегливо тижнівся метал.

Раз, другий, третій. Хтось почав смикати ручку з такою силою, ніби хотів вирвати її з коренем.

Галина відклала ополоник, вийшла до передпокою і глянула у вічко.

На майданчику стояла Інна Трохимівна, а поруч переступала з ноги на ногу зовиця  Ірина в бордовому пальті. Навколо них стояли  два величезні картаті баули і картонна коробка.

– Мам, ну ти довго там колупатися будеш? – примхливо занила Ірина за порогом.

– У мене плечі від цих тюків занили!

– Та що таке, не лізе! – злилася Інна Трохимівна, шкрябаючи залізом по новій накладці.

– Заїло в них, чи що!

Тут вони здогадалися натиснути кнопку дзвінка. Слідом у двері забили кулаком.

Галина поправила домашню кофту, повернула вертушку і зробила крок прямо за поріг, перегороджуючи прохід.

–  Доброго вечора,  –  з лінню сказала вона, розглядаючи поклажу.

– А ви куди це з тюками зібралися? На вокзал запізнилися?

– Відійди, дитино, важко ж! – скоромовкою випалила свекруха, намагаючись протиснутись усередину з коробкою.

– Ірочка у вас поживе місяць, поки їй у ванній кахлі кладуть. Не дихати ж дитині цементом!

– Я вранці спеціально для неї полицю розчистила і килим прибрала, щоб її собачці шерсть не забруднити.

Ось, значить, де собака заритий! Дитині Ірочці нещодавно стукнуло сорок два роки, а нахабства вистачало на трьох.

– Жодна Ірочка в мене не житиме, – обірвала її Галина, не зрушуючись ні на сантиметр.

– І полиця в шафі вже зайнята.

Зовиця витріщила нафарбовані очі і опустила баул на бетонну підлогу.

– У сенсі – не житиму?! – верещала Ірина.

– Подумаєш, цаца яка! Ми ж по-родинному! Гена мамі в машині сказав, що не проти, якщо ти не заперечуватимеш!

– У тому й річ, що мене ніхто не спитав! – відрізала Галина.

– А ключ ваш, Інно Трохимівно, можете викинути у сміттєпровід. Я сьогодні вдень поміняла обидва замки.

Свекруха обімліла. Велике намисто захиталося, обличчя миттю пішло червоними плямами.

– Ти… ти у своєму розумі, дитино?! – Заголосила вона на весь під’їзд. –  Я мати твого чоловіка, як ти сміла поміняти замки? Та хто ти така взагалі, щоб мене за  поріг не пускати?

– Я господарка цієї квартири, – без пафосу відповіла Галина. –  Якій набридло, що по її шафах нишпорять без дозволу!

– Бач, власниця знайшлася! – розлютилася Інна Трохимівна, тицяючи в повітря старим ключем.

– Тут половина мого Геннадія! Він мужик, він у хаті господар! Зараз подзвоню йому, він з тебе пиху миттю зіб’є! Він цю перешкоду сокирою винесе!

– Ви чого кричите на весь під’їзд? – визирнула збоку сусідка Клавдія у в’язаній хустці на плечах.

– Галю, дільничного покликати чи сама впораєшся?

– Сама впораюся, тьотю Клаво, дякую, – озвалася Галина.

Тут на сходах загув ліфт. Стулки роз’їхалися, і на майданчик вийшов сам Геннадій із пакетом мандаринів.

Побачивши баули, багряну матір і дружину в отворі, він миттю знітився і втягнув голову в плечі.

– Гено! Синку! – метнулася до нього Інна Трохимівна, вчепившись у рукав куртки.

– Подивися, що твоя витворяє! Матір та сестру на сходах, як собак тримає!

Геннадій розгублено потупцював біля ліфта і ступив до дружини.

– Галю, ти що, справді замки змінила? – нервово спитав він, намагаючись усміхнутися.

+ Навіщо гроші розбазарювати, нормальні ж були… Дай пройти, не ганьбись перед сусідами. Ірка всього на пару тижнів, перекантується у залі.

Галина пильно глянула на чоловіка. Три роки вона згладжувала кути, терпіла чужі порядки на своїй кухні і шкодувала Геннадія, якому вічно не хотілося засмучувати маму.

Але зараз, дивлячись на ці картаті пакунки, вона зрозуміла: поступиться хоч кроком – завтра сама спатиме на килимку біля входу.

Не кажучи ні слова, Галина зробила крок назад на кухню, підхопила зі столу каструлю з тушкованою капустою і винесла на майданчик. Поставила прямо поверх картонної коробки зовиці.

–  Слухайте мене всі троє, і уважно, –  чітко промовила Галина. –  Ця двушка куплена мною за два роки до нашого весілля. Жодної половини Геннадія тут немає!

– Ти, Гено, мамі з сестрою про це забув згадати? Чи хотів за мій рахунок добреньким здатися?

– Та яка різниця, на кого там житло записано! – огризнулася Ірина, хоча пихи в голосі поменшало.

– Ви ж сім’я, по-людськи треба!

– По-людськи – це коли в чужий будинок з баулами без дозволу не лізуть! ,-  обсмикнула її Галина і обернулася до свекрухи:

– Інно Трохимівно, тут ви тепер тільки гостя. – За попереднім дзвінком, якщо я матиму бажання.

– Гено! Та що ж ти мовчиш, як води в рот набрав? – злетіла мати, трясучи сина за плече.

– Скажи їй! Накажи негайно впустити нас!

Геннадій стояв похмуріший за хмару. Лізти в це пекло йому явно не хотілося.

–  Мамо, ну квартира і справді Галини… – видавив із себе він.

– Іро, я ж у машині попереджав: треба спочатку у Галі спитати. А ви одразу пакунки з багажника поволокли…

– Ах, ось ти як заспівав?! –  гримнула Інна Трохимівна, відштовхуючи його лікоть.

– Підкаблучник! Хлопчик на побігеньках! Проміняв рідню на цю вульгарну бабу!

Галина взяла з полиці біля дзеркала один комплект ключів  і простягла чоловікові на долоні.

– Ось твій комплект, Гено. Єдиний, – викарбувала сказала вона.

– Зробиш дублікат для мами чи Ірини – завтра ж викличу слюсаря Павла знову. Тільки тоді твої пожитки в таких же картатих тюках переїдуть туди, до ліфа. Усвідомив?

Геннадій квапливо забрав ключі із її долоні та сховав у кишеню куртки.

– Зрозумів я, Галю, зрозумів, не заводься, – пробурчав він собі під ніс.

– Ходімо звідси, Ірочко! – картинно скинула підборіддя свекруха.

–  Нічого тут принижуватися! До мене поїдеш, у тісноті, та не в образі! А ти, синку, ще прибіжиш до матері, та пізно буде!

Зовиця з бурчанням підхопила свої баули, Інна Трохимівна притиснула до живота коробку разом із каструлею капусти, і обидві гордо поїхали на ліфті.

Сусідка Клавдія схвально підморгнула Галині, показала великий палець і зникла.

Галина зайшла всередину, повернула вертушку зсередини та пішла розливати борщ по тарілках. Кішка Буся з задоволеним бурчанням терлася об її капці.

Минув місяць. Інна Трохимівна характер свій, звичайно, жодної краплі не змінила. Перші два тижні вона дзвонила синові щовечора і скаржилася на тиск через безсовісну невістку.

Щоправда, коли ремонт у Ірини затягнувся, а її песик згриз у матері в передпокої нові шпалери, скарги перейшли на молодшу доньку.

Геннадій тепер, перш ніж покликати когось у гості, обов’язково заглядав до дружини та обережно питав дозволу.

А вчора ввечері Інна Трохимівна вперше зателефонувала самій Галині – поважно, на ім’я по-батькові + і ввічливо поцікавилася, чи не завадить вона, якщо загляне в неділю на годинку з пирогом з яблуками.

Галина з усмішкою відповіла, що до другої години дня вони якраз будуть удома, тільки пиріг нехай не пече – до обіду вже куплені свіжі тістечка. Як кажуть, помоглося нашій мамі…

You cannot copy content of this page