О, моя родина не перестає мене вражати. Така чиста впевненість, що я їм винна і зобов’язана по життю, що просто серце “радіє”.
Мені тут висунули претензії, що я не збираюся безкоштовно займатися англійською з молодшим братом. Типу, як же так, я буду з рідні гроші за послугу брати.
А те, що ця сама рідня свого часу мені продавала овочі з нашої ж дачі, хоча я такий же член сім’ї, це вже зовсім інше.
Батьки з моменту мого випуску зі школи заявили мені, що навчання сплатять, але жодного грошового утримання від них я можу не чекати.
Круто ж у сімнадцять років розриватися між навчанням та роботою не через те, що у батьків грошей немає, а мені хочеться якийсь одяг чи на танці, а тому, що батьки вважають, що все для мене зробили й нічого більше не повинні, а мені, вибачте, їсти нічого.
Нічого, я впоралася, хоч із третього курсу довелося піти на заочне, бо не вивозила навантаження. Тоді ж батьки перестали платити за моє навчання, адже я вже не очниця. Але я довчилася та отримала диплом.
Ніколи не забуду, як під час мого ще очного навчання – перший курс був – мені батьки привезли пакет картоплі, моркву, цибулю та ще щось з овочів.
Я так зраділа такій підмозі, навіть здивувалася щедрості батьків, поки мама не озвучила, що я винна їм двісті гривень за цю допомогу.
– А що? Ти на дачі нам не допомагала, ми самі все вирощували. Чому ми маємо щось просто так віддавати? – незворушно заявила тоді мама.
Я віддала тоді гроші та надалі на пропозиції батьків щось мені привезти відповідала відмовою, бо така допомога мені не потрібна, купити я можу і в магазині.
Зараз я вже закінчила навчання, працюю, з хлопцем плануємо весілля наступного року. З батьками спілкуюся раз на пів року приблизно.
Нещодавно мама зателефонувала сама, що дуже велика рідкість, почала скаржитися, що брат дуже погано закінчив рік, в нього погана оцінка з англійської мови.
Я все це вислухала, сказала “буває” і вже хотіла почати прощатися, як мама раптом заявила, що хоче, щоб я з братом позаймалася влітку, це зможе його підтягнути до нового навчального року.
Відповіла їй, що я займатися не проти, відразу ж озвучила ціну за урок, яку зазвичай беру зі своїх учнів. Це маму так обурило.
– Ти вимагаєш з нас гроші за допомогу рідному братові? – Здивувалася мама.
Наче це не вона брала з бідної студентки гроші за овочі зі своєї дачі. А я чим гірша? Я готова допомогти, але тоді я не зможу взяти нового учня, я втрачу гроші, а чому я маю втрачати їх?
Відповідь мами вбила – ну ми ж родина. А! Згадала, коли їй стало вигідно, що ми – родина. Тільки мене цим не проб’єш. Я нагадала, як мені родина овочі продавала.
Мати заявила, що такого не було. Так, улюблена тактика, все, що мамі незручно, вона забуває, потім не доведеш. Тільки я й доводити не збираюся, я все пам’ятаю.
Сказала мамі, що якщо їх моя ціна не влаштовує, то нехай наймають іншого репетитора, проблем із цим зараз немає. Мама кинула слухавку.
Не шкодую, що так їй сказала. Проблеми її родини – не мій головний біль. Своєю поведінкою мене з цієї родини давно вже викреслили.
