– Ти ж сама хотіла спільний бютжет…

Якби Аріна розповіла подругам про свою проблему, то вони б у кращому разі виразно подивилися на неї, а в гіршому – покрутили б пальцем біля скроні. Тому, що вона ревнувала до… машини. До звичайної старої машини середнього класу.

З Ігорем Аріна познайомилася у дуже непростий життєвий період. Щойно закінчився довгий судовий процес, де Аріна намагалася відво.ювати у колишнього чоловіка аліменти на їх шестирічну дочку.

Він усіма силами чинив опір, пояснюючи, що його кохана жінка скоро має народ ити сина, а малюкові гроші потрібніші, ніж вже майже дорослій дівчинці.

Його пані з великим животом приходила до суду, намагалася щось вимагати, говорила, що теж хоче брати участь у процесі, природно, була попереджена про неприпустимість такої поведінки, але…

Не заспокоїлася, продовжуючи тріпати нерви Аріні. Аріна ж не розуміла, чого від неї хочуть: вона і так відпустила чоловіка до жінки серця.

Не стала навіть ділити майно, залишивши собі тільки свою ж дошлюбну квартиру, та хотіла лише, щоб батько хоча б фінансово брав участь у вихованні дочки.

Так, закінчилося для неї все безнапасно, аліменти присудили, але скільки нервів було витрачено – просто жах.

І ось, за кілька місяців Аріна зустріла Ігоря. Спочатку це було просто приємне спілкування, обговорення спільних інтересів – фотографії, потім дружба, а потім раптом виявилося, що зародилися почуття.

За пів року після знайомства Аріна та Ігор вирішили жити разом. Ігор теж був розлучений, його дружина раптом зрозуміла, що “поминулася з вибором” і подала на розлучення.

П’ятирічний син залишився з нею, Ігор чесно виплачував на нього аліменти, часто дзвонив, до кожного свята дарував добрі подарунки.

Після розлучення Ігореві залишилася машина, чотирирічний форд. І ось вона якраз і була причиною страждання Аріни. Річ у тім, що машину свою Ігор просто любив.

Він міг годинами полірувати щось усередині салону, постійно купував засоби на догляд, не шкодував грошей на хорошу мийку.

Але найголовніше – він дуже нервував, коли в машину сідав хтось, окрім нього. Йому весь час здавалося, що в його улюбленій машині обов’язково насмітять, щось забруднять або, не дай Боже, щось зламають.

Аріна кілька разів просила Ігоря з’їздити разом у магазин за продуктами, і щоразу все закінчувалося сваркою. То Ігореві здавалося, що вона не надто ретельно обтрусила ноги, то надто голосно зачинила двері, то не так потягла ремінь безпеки.

– Послухай, але я ж не вчора народилася! – обурювалася Аріна, – і машину не перший раз у житті бачу. Ти ж знаєш, у мене навіть права є. Ну не можу ж я робити “не так” взагалі все!

– На вулиці сухо, скільки мені потрібно ноги обтрушувати? П’ять хвилин? Чи змінне взуття взувати?

– Було б непогано, – бурчав Ігор, а потім взагалі запропонував писати список, щоб він сам їздив у магазин.

Аріна знизала плечима і погодилася. Що ж вдієш, якщо людина так сильно за свою “ластівку” переживає? Та й нехай їздить сам, вона знайде чим зайнятися у вільний час.

Зрозуміло, що за такого розкладу ймовірність спільних поїздок дорівнювала нулю. Якщо вже Аріну він боявся садити в машину, що вже говорити про Мілю, її доньку.

Страшно уявити, на що може перетворити заднє сидіння дитина. Ні, приводів так думати дівчинка не давала, просто Ігор не хотів ризикувати.

От і виходило, що Ігор із машиною практично не розлучався. На роботу, з роботи, у магазин. У вихідні – миття, чищення, діагностика. Або поїздки з друзями в лазню, на дачу, на рибалку.

Спочатку Аріна ображалася і сердилася, а потім упокорилася. Ну що тепер вдієш? Ось такі таргани в голові у людини. Захоплення в нього таке.

Он, тато Аріни також трясеться над своєю колекцією іграшкових машинок-моделей, а мама, як із людьми, розмовляє з розсадою. А в Ігоря – машина. Буває.

І все одно остаточно впоратися з ревнощами Аріна не могла. Особливо виявлялося це у вихідні, коли Ігор по пів дня зникав у гаражі, потім повертався зі щасливою усмішкою і сідав за комп’ютер, щоб на спеціальних форумах і каналах почитати щось про машини.

А Аріна їздила на роботу громадським транспортом, зрідка дозволяючи собі поїздки на таксі, коли доводилося затримуватися допізна, – возила Мілу на танці, на виступи, на дитячі свята.

Сама їздила магазинами, коли їй було потрібно щось із речей. Сама чи з донькою їздила в гості до батьків.

– А Ігор?– цікавилися вони.

– У нього справи в гаражі, – зітхала вона.

…До жіночого свята всім співробітницям дали дуже пристойну премію. Аріна вже прикидала, що можна на неї купити насамперед.

Чоботи на весну? Так, мабуть, це найважливіше, старі того й дивись, накажуть довго жити. Це на користь. Для душі – нову помаду. Чудово.

Так, Ігор давно хоче френч-прес, треба буде порадувати його. Ну а Мілі нову ляльку та набір для виготовлення браслетиків. Ось. Саме на все вистачить.

Дорогою додому Аіина купила тортик і з гордістю розповіла Ігореві про премію.

– Це найкращий подарунок до свята, молодці ваші, – порадувався він. – Нам би хоч раз такий подарунок зробили. Ех… – він махнув рукою.

У вихідні, коли Ігор знову кудись поїхав із самого ранку, Аріна готувала сніданок і думала, як спланувати день. Спочатку в торговий центр за чобітками, чи в магазин іграшок?

Чи спочатку обід приготувати, а речі та іграшки подивитися в онлайн-магазинах? “Дзинь!” – подав голос телефон – надійшло повідомлення.

– Покупка “Шинсервіс”, – читала вона і не вірила своїм очам. – 18 800! Баланс – 1200.

– Шахраї! – вдарило в голову. – Але як?

Вона кинулася в кімнату, де в скриньці лежали майже всі її пластикові карти. У тому числі, і зарплатна, яку вона брала із собою дуже рідко, користуючись картками іншого банку та банківськими додатками. Картки на місці не було.

– Ігорю, – вона набрала номер. – Ти не бачив мою карту? Зарплатну?

– Бачив, – спокійно відгукнувся він. – Я взяв. Вчора мужики в чаті написали, що акція хороша на літню гуму, треба брати.

– А це як? Ти взяв мою картку, навіть не запитавши дозволу?

– Ой, ну просто не хотів тебе будити. Ну вибач. Пін я і так знаю, він у тебе скрізь однаковий – рік народження Міли. Могла б і дякую сказати, що я тобі виспатися дав, а ти знову незадоволена.

– Знаєш, взагалі-то у мене на ці гроші свої плани були! – обурилася Аріна. – Коли ти їх повернеш?

– У сенсі? А чому я повинен їх повертати? Ми ж домовилися, що бюджет у нас спільний. Я ж скидаюся на продукти та комуналку? Загалом все. Не вантаж мене, мені ніколи, – Ігор вимкнув телефон і більше на дзвінки не відповідав.

Увечері, коли він повернувся додому, Аріна повторила питання щодо повернення грошей, і Ігор обурився:

– Я ось зараз не зрозумів тебе, – почав він на підвищених тонах. – То ти хочеш, щоб у нас була сім’я, спільний бюджет, таке інше.

– А як тільки я дозволив собі взяти, вибачте, зі спільних грошей, – відразу лемент! Я ж їх не пробенкетував, не прогуляв, а витратив на машину!

– На свою машину! – підвищила голос і Аріна. – І, зауваж, не три гривні витратив!

– Що за дріб’язковість? Що за дитячі образи? Не думав, що ти така жадібна і меркантильна, – скривився Ігор. – Все. Розмова закінчена.  – Проблема не варта того.

– Ні, варта!

– Ну тоді я раджу тобі подумати, що тобі дорожче – наші стосунки, чи безглузді претензії і твій егоїзм, – Ігор сів за комп’ютер, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Аріна подумала і вирішила, що такий формат стосунків їй не дуже потрібний. І річ тут була не в грошах. Якби він поговорив з нею, пояснив ситуацію, швидше за все, вона б і сама віддала йому ці гроші.

Але так… А якби вони були потрібні на щось важливе?.. Та й саме те, що Ігор без дозволу взяв її картку…

Вона ще раз спробувала поговорити з чоловіком, але він знову лише звинувачував її у меркантильності. На довершення всього порвалися чобітки в Аріни

Вона сказала про це Ігореві, попросивши його купити їй нове взуття і… отримала відмову.

– Вільних грошей зараз немає, а ти можеш походити і в кросівках.

Напевно, це й стало фінальною крапкою. Аріна попросила Ігоря зібрати свої речі та звільнити квартиру. Звісно, він обурювався, ображав, – але, робити нічого, пішов. Як кажуть, – не доля…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!

You cannot copy content of this page