“В Мариуполе сейчас всё бесплатно. Вода – бесплатно, транспорт – бесплатно, окна вставляют – бесплатно. Всё! Абсолютно всё сейчас в Мариуполе бес-плат-но!”
Говорила молода жінка впевнено дивлячись у камеру, намагаючись донести глядачеві своє тверде переконання, про те, що в неї все добре і можливо, навіть краще, ніж було.
А глядачем серед тисячі інших був я. Сидячи на дивані і займаючись черговим нічим я гортав стрічку, де мені й потрапив цей короткий епізод із життя зовсім незнайомої мені людини.
Десь я вже бачив це, подумалося мені, і в глибині м’якого крісла моєї пам’яті сплив Таїланд. Душний, вологий, яскравий. З соковитими, різнокольоровими фруктами, завіюванням в повітрі енциклопедією різних запахів і комахами розміром з собаку. А ще, звісно, слонами.
Знаєте, тайці народ дуже привітний. Вони однаково раді один одному і будь-якому незнайомцю. Вони завжди усміхаються, причому роблять це щиро. Вони справді вкрай гостинні і складається враження, що усміхаються у цій країні всі й завжди. З усіх боків посмішки. Куди не подивишся люди посміхаються скрізь!
Не посміхаються лише слони.
Ви скажете, і як вони взагалі могли б це зробити? Але я відповім, що це відчувається. Знаєте це відчуття, коли дивишся на сусідську собаку. Здавалося б зовсім незнайома для тебе тварина, але ти відчуваєш його настрій. Тут теж саме. Усі слони сумні. Не злі, не аргесивні, а просто пригнічені.
Ми тоді прибули у спеціальний парк для реабілітації слонів. Їх там було багато і їх доглядали десятки людей. Мили, чистили, лікували, годували, навіть стригли нігті. Але всі тварини все одно були безвихідно сумні.
Дівчина – ветеринар з ім’ям, який вимовити складніше, ніж запам’ятати, розповідала, що всі тварини тут викуплені з рабства. Рабством вона назвала катання туристів. Там кожен слон по 15 годин на добу туди-сюди катав задоволених панів, які були в очікуванні урожаю лайків під власним відео з слонооомом!
– А знаєте, як їх приручають? – Запитала вона мене і зразу ж сама почала відповідати на своє запитання:
– Маленького слоненя забирають від матері. Потім закривають у тісній клітці. Обмежують у їжі та воді. Різні люди б’ють його палицями, кричать на нього і кидають у нього різне сміття. Спочатку слоненя обурюється і намагається чинити опір, але у нього немає жодної можливості і сил дістатися до кривдників.
Згодом ця безвихідь його ламає і воно стає покірним. У цей момент і приходить людина, яка не брала участі у приниженні та знущаннях. Вона добре годує слона, дає напитися, а потім випускає з клітки.
З цього моменту слон вважає її своїм рятівником та другом. Тепер слон готовий слухатися “рятівника” та коритися. Робити все, що накаже погонич. Навіть якщо треба 15 годин на добу тягати на собі 200 кілограмів м’яса. Все ж таки краще, ніж сидіти в клітці та голодувати. Тепер хоча б є друг, є їжа з водою в достатку і, до речі, все це абсолютно БЕЗКОШТОВНО!
На жаль, у таких слоненят всього два життєві шляхи: або катати до смерті на горбу туристів, або бути викупленим зоозахисниками і потрапити до реабілітаційного центру, де хороші люди та чудові умови.
Але в жодному з цих варіантів немає одного: свободи. І ніколи не буде, адже для життя в диких умовах вони вже не пристосовані, і якщо їх випустити, вони просто загинуть.
Ось так приручають слонів.
І ви знаєте, нам, збоку чудово видно і зрозуміло хто такий погонич і що він зробив. Нам навіть здається, що ми розумніші за слонів. Адже гомо сапієнс, прогрес, еволюція, вершина харчового ланцюжка та т.д. і т.п. Але ні, дорогі мої примати, кожен з нас, не помічаючи того, може стати жертвою “приручників слонів”. Мало того, такою жертвою може стати ціле село, район, ціле місто.
Правда іноді, дуже рідко, але все ж таки трапляється, що через час слони вбивають свого погонича. Ймовірно, деякі з них все-таки приходять до розуміння того, що людина, яка оголосила себе їх найкращим другом, насправді наймерзотніше в їхньому житті ху@ло.
