Мені вже 29 років, часом так боляче, що не хочеться жити. Коли знайомі запитують про особисте життя, серце наче розривається на частини. У мене ніколи не було стосунків з чоловіком, хоча я і сама не розумію, як так вийшло.
Шанувальників у мене ніколи не було. Залицялись кілька разів грубо на вулиці і все – хіба це можна хоч якось назвати відносинами? Чоловіки, які подобалися мені, не звертали на мене жодної уваги. Ніколи.
Близько трьох років тому я познайомилася з хлопцем на роботі, закохалася в нього по вуха. Дуже хотілося йому сподобатися, але я не дуже розуміла, що мені потрібно для цього зробити. Я змінила імідж, намагалася звернути його увагу, підходила, заводила розмову про роботу або на якусь іншу тему, але нічого не вийшло. Він не відповів взаємністю.
Потім якось випадково зустріла його на вулиці з дівчиною. Він посміхався, був щасливий, і я зрозуміла, що мені з ним нічого не світить. Відчуття було, ніби ножем полоснули. Так, він не зобов’язаний був мене любити, нічого мені не обіцяв, але я так потребувала цього, так хотілося любові, так хотілося відчути себе жінкою. Та й близькості, чесно кажучи, дуже хочеться.
Загалом більше двох років я була в страшній депресії, але вибралася звідти, поступово його розлюбила і майже змогла забути. Але побудувати нові відносини з іншим чоловіком це мені ніяк не допомогло.
Тепер я відкрита для нових почуттів, але тільки взаємних – ці безмовні історії більше не для мене, ще раз я це просто не переживу. Не знаю, як жити далі, що зробити, щоб здійснилося найзаповітніше бажання. Самотність повільно і болісно вбиває мене, і почуття, що життя проходить повз, мене не покидає.
Я майже вирішилася на знайомство через інтернет на сайті знайомств, хоча вважаю це брудним і ганебним заняттям. Але хіба у мене є вибір?
