Батьки в мене нормальні люди. Щоправда, батька вже не має на цьому світі, але мама і моя молодша сестра цілком живі здорові. Тільки з мамою я не спілкуюся, а сестру наживо ніколи не бачила.
Батьки розписалися зарано, бо мама залетіла. Я – помилка молодості, яку під пристойним приводом скинули на бабусю.
У нашому містечку з роботою було туго, до того ж багато хто шепотівся у них за спиною, тому вони вирішили поїхати у велике місто на заробітки.
Мене залишили з бабусею, пояснюючи це тим, що зі мною не буде кому сидіти, вони працюватимуть, щоб швидше стати на ноги та забрати мене.
Потім було пояснення, що ось я доросту до шкільного віку, тоді й заберуть, бо там із дитячими садками проблема.
Але не забрали, бо там виникли якісь проблеми, їм довелося міняти квартиру, а я пішла до школи в нашому містечку, продовжуючи жити з бабусею.
Батьків я до ладу не бачила, тому й не сумувала за ними, бабуся мене дуже любила і намагалася зробити моє дитинство безхмарним.
З квартирою у батьків усе склалося, але було ухвалено рішення, що я закінчу вже перший клас в нашому містечку, а потім мене заберуть.
Бабуся мене хоч і любила, але вважала, що я маю жити з мамою та татом, вони зможуть дати мені більше. Мені вона завжди вселяла, що батьки мене люблять, просто забрати не можуть через складні обставини. Я їй вірила, бо бабуся брехати не буде.
Потім термін мого від’їзду пересунувся на закінчення початкової школи. Типу, тут містечко маленьке й школа у дворі, де мене всі знають, це безпечніше. У великому місті мене треба буде проводити та зустрічати зі школи, а займатися цим ніколи.
До п’ятого класу мама заявила бабусі, що чекає дитину, а з немовлям і мною вона не впорається, тому до її виходу з декрету я маю продовжувати жити з бабусею.
Коли мати вийшла з декрету, я вже сама нікуди не хотіла їхати, там незнайомі люди, а тут улюблена бабуся, тому я категорично висловилася проти переїзду.
Бабуся похитала головою, але нічого не казала. У її казочку про батьків, що люблять, я давно не вірила, тому що ці люблячі батьки навіть не надсилали їй гроші, щоб мене забезпечувати, навіть на день народження максимум був дзвінок телефоном.
Коли мені стукнуло вісімнадцять, бабусі не стало. Мені й так здавалося, що вона тримається з останніх сил останні пів року, ніби свою мету у житті вона виконала та пішла.
Квартиру вона записала на мене одразу після мого дня народження, подарувавши її мені. Мати приїхати на похорон не змогла, що мене тільки втішило, бачити я її не хотіла.
Мені двадцять дев’ять. Після того, як не стало бабусі мати мені дзвонила три рази, два з них намагалася позичати грошей у борг, один раз повідомила, що батька теж не стало. Я не поїхала на похорон, бо він був мені зовсім чужою людиною.
Минулого тижня у квартирі пролунав дзвінок, на порозі стояла невиразно знайома жінка, яка заявила, що вона моя мама. На фото у соцмережах вона виглядала молодшою.
Я на неї не чекала, в будинок запрошувати не стала, трохи розгубилася, тому досить грубо запитала, навіщо вона прийшла. Виявилось, що жити.
Сестра вийшла заміж, мама вирішила квартиру залишити нареченим, а сама приїхала сюди, вважаючи, що я повинна плакати від щастя у неї на грудях.
Мене від такої простоти на сміх пробило. Вона серйозно вирішила, що я із задоволенням пущу чужу людину у квартиру?
– Ти рідну матір у хату не пустиш? – обурилася вона, коли зрозуміла, що ніхто її пропускати не збирається.
Потім нагадала, що це квартира взагалі її матері, вона по душевній доброті не стала вступати у спадок, але і тут довелося мати приземлити. Жодної спадщини не було, квартира стала моєю ще до того, як не стало бабусі.
Озвучивши, що в цій квартирі на неї ніхто не чекає, я просто зачинила двері, залишивши жінку за порогом. Мені вона хоч і матір, але я не відчуваю до неї нічого. І нічого їй не винна.
