Мені 27 років, чоловікові 36. Живемо разом 7 років, зустрічаємося ми 8 років. Є син, йому 7 років. Шлюб офіційний. Так ось, вся річ у тому, що у нас із чоловіком нічого спільного більше немає. Ми цілими днями можемо мовчати, не розмовляти. І це дуже нудно.
Ми розмовляли на цю тему, він каже, що при мені розкритися не може, чомусь не може свої почуття показати. А я за нього. І ми розуміємо, що так і триватиме далі. Він до моїх родичів у гості не ходить, я до його родичів. Ми розуміємо, що це замкнене коло.
Про розлучення теж говорили. Говорить, що йому все одно. Хочеш подавай на розлучення. А я боюсь. У мене до нього є почуття. Але ми далі не розвиваємося. Я відчуваю, що начебто треба все це припинити, але й за сина теж боюся. Він хоче, щоб ми залишились разом.
Проте відчуваю, що ми вже не ті люди, більше не підходимо одне одному, зʼявилася недовіра якась. Ні, він мене не б’є, не гуляє. Начебто чудову сімʼю ми побудували. Дах над головою є, я нещодавно отримала диплом. І він, і я хотіли б другу дитину.
Тільки хвилюємося, що з народженням другої дитини наші стосунки ще більше погіршаться. У нас 3 квартири, набуті у шлюбі. І якщо бути чесною, то набував він їх сам. У розлученні, квартири залишаються йому. А мені йди, квартиру винаймай із сином. Вона ж потрібна не мені, а синові, щоб у нього був дах над головою.
Чоловік каже, син житиме з тобою чи зі мною, як захоче сам. Так якщо він раптом одружується, хто знає, яка у нього буде дружина, або не дай Боже, його не стане, ми з сином залишиться на вулиці. У мене є батьки, які б допомогли, але, як батько він повинен, напевно, своєму синові надати житло.
Це не все, що мене лякає. Якщо подам на розлучення, я розіб’ю сім’ю, яку ми якось будували, хай не ідеальну. А потім, як розлучення вплине на сина? І раптом вийду заміж через рік чи два, як він до цього поставиться…
Ще й не хочу, щоб вітчим ображав сина. Я розіб’ю сім’ю сина, виходить, якщо подам на розлучення. Там, де є в нього і мати, і батько. Я в безвиході.
