У Слави мама весь мозок нам винесла:
– Чому ви маму так погано прийняли? Хотіла ж я з нею їхати, але на вас понадіялася. Мама в місті один раз була, років тридцять тому, а ви її одну скрізь відправили. Якби з нею щось трапилося?
Приїжджала до нас бабуся чоловіка на три дні, їй треба було потрапити до лора, і слуховий апарат підібрати.
Це справа одного дня, але бабуся вирішила у нас погостювати три дні, щоб із півторарічним правнуком поспілкуватися.
У день приїзду бабусі чоловік прокинувся раніше, та поїхав на вокзал, щоб зустріти гостю, завезти її додому, а потім поквапитися на роботу.
Я прокинулася згодом і одразу зрозуміла, що захворіла: у горлі дерло, піднялася висока температура, голова розколювалася.
Мені, походу, треба було підвестися, приготувати сніданок дитині, накрити на стіл до приїзду бабусі чоловіка. Але я, банально, не змогла встати з ліжка, спробувала, але закружляла голова, одразу повело убік.
Я зателефонувала мамі, та попросила, щоб вона забрала дитину, і викликала лікаря додому. Чоловік привіз бабусю, побачив мене, й зрозумів, що все піде не за планом: назавтра я мала відвезти нашу гостю до лікарні за слуховим апаратом.
Відпроситись з роботи йому ніяк би не вийшло, зате він все показав і розповів бабусі, де в нас і що лежить.
Славу трохи заспокоїла звістка, що моя мама забере дитину: і не заразиться, і під наглядом буде, бо з мене доглядач ще той був.
Чоловік поїхав, мама забрала дитину, я, поки чекала лікаря, напилась жарознижувальних і заснула. Гостя виявилася надана сама собі.
Слава, повернувшись увечері з роботи, приготував їжу на вечерю, та на наступний день. Ми почали обговорювати подорож бабусі до лікарні.
Як нам впоратися, ми навіть не уявляли – у Слави робота, у мене хвороба. Вирішили замовити таксі на кілька годин, щоб таксист точно чекав на бабусю після прийому.
А потім відвіз за слуховим апаратом, почекав, поки його налаштують… Коротше, щоб він не залишив бабусю де прийдеться.
На другий і третій день мені не полегшало. Я лежала в ліжку, зрідка встаючи на кухню, щоб запитати ліки і відвідати санвузол.
З бабусею чоловіка я майже не перетиналася, вона сиділа у вітальні, гортала книги з нашої домашньої бібліотеки, сама гріла собі їжу, приготовану Славою.
До лікаря бабуся з’їздила нормально, чоловік був на зв’язку з таксистом, та й бабуся дієздатна, тільки глухувата.
Вийшло все не так, як думалося, але головне, навіщо бабуся приїжджала, було зроблено. Так, із правнуком не поспілкувалася.
Так, була надана сама собі, ніхто її не розважав. Але це через обставини — я ж не спеціально захворіла.
Увечері третього дня Слава відвіз бабусю на вокзал, та відправив додому. Що бабуся дісталася, стало зрозуміло з дзвінків свекрухи.
Вона дзвонила кілька разів, доки її мама була у нас. Вона знала про мою хворобу, але була неприємно здивована, що мій стан перешкодив мені гідно піклуватися про її матір.
Ми зі Славою чого тільки не вислухали:
– Йому можна лежати в ліжку при хворобі, бо він чоловік, а чоловіки слабкі, та чутливі до температури.
– А ось ти, як жінка, мала прийняти пігулку і йти на кухню, а не чоловіка змушувати. І взагалі, що це таке? Бабуся три дні за книгами провела, правнука відвезли, не дали навіть поспілкуватись.
– Що ти за така мати? Нормальна мати, навіть на одрі свою дитину нікуди не збагрить. А бабусю на таксі відправили? А якби таксист її обікрав? Завіз би кудись? – і все в такому маренні.
Ну, не вистачило мені сил, щоб героїчно перемогти хворобу, і присвятити себе гості. Не вистачило! Відразу свекруха всіх собак на мене спустила.
Блін, вже й захворіти не можна! Найбільше мені було прикро, що Слава свою маму на місце не поставив!
Одного його слова вистачило б, щоб вона перестала пиляти нас, а він цього не зробив! Чи доречні такі “мамині” коментарі в цій ситуації, як вважаєте?
