Ми докладаємо чимало зусиль до створення гардероба «для роботи» і готові до значних витрат, підшукуючи собі наряд «на вихід». Чому ж ми не вибираємо настільки ж ретельно і одяг, в якому ходимо у будинку?
Навіть одягу для спорту, який ми використовуємо від сили пару раз в тиждень, ми приділяємо велику увагу – він повинен і добре виглядати, і добре сидіти … А ось домашній одяг залишається практично без уваги – як у модній індустрії, так і самих її власників. Чому?
За допомогою одягу ми спілкуємося з оточуючими: прагнемо залучати, викликати прихильність до себе або, навпаки, тримати дистанцію. І мало хто замислюється про те, що рівно такий же ефект наш костюм виробляє і щодо того, хто його носить. Причому впливає він на нас безпосередньо – через відчуття тіла.
Одяг – одне з найперших винаходів людства. За століття людина майже до невпізнання змінила своє оточення, створивши начинені електронікою мегаполіси. Одяг же в порівнянні з цими глобальними змінами змінився дивно мало.
У тому числі і тому наше сприйняття одягу пов’язано з дуже давніми, архаїчними шарами психіки. Ми можемо оцінювати доречність, дорожнечу, оригінальність костюма в перші хвилини, коли його бачимо. Виконавши цю оцінку, розум просто перестає звертати увагу на одяг. Але його вплив на оточуючих і самого носія розгортається далі – через емоції, інтуїцію, минаючи логічний контроль.
Найперша, головна функція костюма – захист. І ми використовуємо його досить майстерно, створюючи собі свого роду «обладунки» для соціуму, для виходу в навколишній світ. Що ж нам залишається «для себе»?
Старі речі
Всім знайома така звичка: деякі старі, розношені речі настільки улюблені, що ми готові носити їх до повної зношеності – хоча б вдома, раз нікуди більше їх надіти не можна.
Це можна назвати «вдалою зустріччю»: вони подобаються нам, ми подобаємося собі в них. Ми настільки добре себе в них відчуваємо, що не в змозі з ними розлучитися. Однак така прихильність до старих речей – потужний психологічний «якір». Одягаючи їх, ми немов занурюємося в той період життя, коли річ була ще «в роботі». Крім потреби в стабільності за цим може ховатися і страх, неприйняття змін. Приходячи додому і надягаючи старий одяг, людина немов би робить крок назад, застряє в цьому моменті, в пасивності.
Установки з минулого
Але у звички доношувати те, що «в люди надіти соромно, а викинути шкода», є не тільки психологічні, а й культурне коріння. Як відомо, в соціалістичну епоху основна цінність людини полягала у соціальній функції. За людиною як індивідом, поза колективом, особливої цінності не передбачалося.
І багатьом пострадянським жінкам і чоловікам досі властиво ставитися до себе за «залишковим принципом». У рамках радянської ідеології піклуватися про себе вважалося якимось непристойним егоїзмом. А купувати речі для дому – це до того ж егоїзм безглуздий і марнотратний: «адже ніхто не бачить». А якщо ніхто не побачить, то навіщо?
Такий зворотній бік демонстративності – проживати життя тільки на людях – часто властива жінкам. Як у Моема в п’єсі «Театр»: «Коли я одна в кімнаті – Я не маю». Саме ця жіноча властивість – дивитися на себе очима іншого – іноді породжує й іншу крайність: коли домашній гардероб складають виключно легковажні шовкові халатики, прозорі пеньюари і пікантні піжами.
У якому одязі потрібно ходити вдома?
Розслаблення і збудження
Здавалося б, чим може бути поганий такий еротізірованний домашній гардероб?
Тут проявляється зіткнення потреб: «для себе» нам необхідна можливість розслабитися, повний комфорт, а «для партнера» нам важливо залучати, порушувати, підтримувати інтерес. У першому випадку це одяг, який сприяє зняттю напруги, в іншому – навпаки, розбурхує почуття. Деякі жінки потрапляють в цю пастку: домашній одяг знову стає «одягом для іншого», а не для себе ».
Таке протиріччя абсолютно не властиво чоловікові – навряд чи йому прийде в голову обзаводитися якю-небудь сексуальної одежою, щоб носити її вдома.
