Ми колись мали квартиру в Криму. Мені вона перейшла в спадщину від бабусі, до якої ми з мамою навідувалися щоліта.
Малій мені вона здавалась величезною і найпрекраснішою у світі. Від неї до моря декілька зупинок автобусом. Ми проводили там місяць, їли досхочу величезні персики. В Київ до батька ми приїжджали чорні від морського сонця.
В студентські часи до бабусі я частіше дзвонила, ніж їздила. Знаєте, буває така впевненість, що як можеш у будь-який момент придбати квиток у Крим, то здається, що ще встигнеш.
Я починала стажування у Верховній раді, коли моя країна не могла більше мовчати. Був Майдан, а слідом за ним підла анексія півострова. А потім військова техніка рф у нашому українському Донбасі.
Я не бачила бабусю від 2009 року, а після анексії виявилось, що тепер їхати не так просто. Бабуся теж важко переживала новини і самотність, між нами ніби прірва виросла. Не у нашій родині звичайно ж, але у нашій країні. Не поїдеш до неї, не закличеш у гості…
Мама поїхала у 2016, коли стало приблизно зрозуміло, як їхати до своїх. Вона пробула там пару тижнів, дзвонила мені по скайпу щодня, щоби ми побачились усі. Бабуся все питала, чи я приїду. Я не знала яке рішення приймати.
Мама повернулась, а за декілька тижнів бабусі не стало. Їй було сумно, що не обійняла мене, не побачила правнуків, але хоча б дочекалась дочку. Так і пішла з миром.
Квартира лишилась мені. Їхати туди жити ніхто не збирався, а продати – так там тепер усе копійки коштувала. Я подумала, що хай лишаються стіни і пам’ять.
За кілька років виявилось, що нова влада бабусину квартиру приватизує. Вони аргументують тим, шо власниця пішла з життя, а спадкоємиця не з’явилась для вступу у права власності.
Я відкладала це рішення, тягнула. А потім агресія росії вийшла на новий рівень. Так, я про 24 лютого. Тепер вже пам’ять про бабусю там мені ніяк на захистити напевне. Хіба що Крим повернеться знову під наш прапор, де і має бути.
Знаєте, що я хочу сказати. Усі ці радісні пости про «бавовну» у Криму. Чому ми радіємо? Хай би по їх містах, ото була б радість. Але ж Крим – це Україна.
Їм хочеться, щоб на нашій землі все палало, це я розумію. А от чому радіємо ми? Поясніть?
Будь які «прильоти» по окупованих територіях, це взагалі-то по наших же територіях! Так, це важливі дії для визволення, але мені все одно сумно.
Я бачу ситуацію простіше. Якщо «бабовна» у москві чи пітері – це привід відкоркувати шампанське. Якщо ж по будь-якій нашій території, де наші люди і наше майно, то в мене одна емоція – коли це все закінчиться! І скажіть мені, що я не права.
