– Відстань ти від мене! Я одружуватися з тобою не обіцяв! І взагалі – я і знати не знаю, чия це дитина.
А може, не моя зовсім?
– Тому, гуляй вальсом, а я мабуть поїду, – так говорив Віктор, який приїздив до них у відрядження, ошелешеній Валентіні.
А вона стояла і не могла повірити ні вухам, ні очам своїм. Чи це той Віктор, який у коханні їй зізнавався і носив на руках? Чи той це Вітя, який називав її Валюшенькою і обіцяв манни небесної?
Перед нею стояв злегка розгублений, а тому сердитий, чужий мужик…
Поплакала Валюша з тиждень, помахавши Вітюші назавжди ручкою, але через вік – було їй тридцять п’ять уже, свою непоказність, та малу ймовірностіь знайти своє жіноче щастя, вирішила вона наро дити.
Наро.дила Валя в термін крикливу дівчинку. Назвала Мaрійкою. Дівчинка pocлa спокійною, безпроблемною і не завдавала своїй матері ніякого клопоту.
Наче знала, що хоч кричи, хоч не кричи, а нічого не доб’єшся… Валя непогано ставилася до доньки, але видно було, що справжньої материнської любові в неї не було – наче й годує, одягає і іграшки купує.
Але, щоб зайвий раз дитину обійняти, приголубити, погуляти з нею – ні. Цього не було. Маленька Марійка часто тягла руки до матері, але та усунула її.
То вона зайнята, то багато справ, то втомилася, то голова болить. Так і не прокинувся в неї материнський інстинкт.
Коли Марійці було сім років, трапилася небачена справа – Валя познайомилася з мужиком. Мало того, до себе додому його притягла! Все селище про це пліткувало! Яка Валька жінка легковажна.
Чоловік не серйозний, не місцевий, роботи постійної немає, живе незрозуміло де! Може зовсім шахрай… От справи які! Валя у місцевому сільпо працювала, а він у них підрядився машини з товаром розвантажувати.
На цьому професійному ґрунті у них роман і закрутився. А незабаром Валя нареченого новоявленого до себе жити і покликала. Всі сусіди засуджували жінку:
– Притягла додому невідомо кого! Про доньку б маленьку подумала, – балакали сусіди.
Ще й мовчить, слова з нього не витягнеш. Значить, приховує щось. А Валя не слухала нікого. Наче розуміла, що це її останній шанс жіноче щастя своє придбати…
Але незабаром думка сусідів змінилася на рахунок цього небалакучого на перший погляд мужика. Будинок Валентини без чоловічих рук занепав і вимагав ремонту.
Ігор, так звали мужика, спочатку ґанок підправив, потім залатав дах, паркан повалений підняв. Щодня він щось ремонтував і будинок гарнішав на очах.
Побачивши, що в чоловіка руки звідки треба ростуть, люди почали звертатися до нього за допомогою, а він казав:
– Якщо ти старий або бідний зовсім і так тобі допоможу. А якщо ні, – то гроші плати чи продуктами.
З одних брав грошима, з інших – закрутками, м’ясом, яйцями, молоком. У Валі город був, а худоби не було – куди без мужика.
Тому раніше вона Марійку не часто балувала сметаною та молочком. А зараз у холодильнику стали і вершки водитися, і молочко домашнє, й масло.
Словом, у Ігоря руки були золоті. І Валюшка, яка ніколи красунею не була, перетворилася з ним – прям світилася вся, подобрішала, пом’якшилася начебто. До Марії ласковішою навіть стала. Усміхається, а в неї, виявляється, ямочки на щоках. Ось як…
А Маша росла собі, до школи вже ходила. Якось сиділа вона на ґанку, та спостерігала, як дядько Ігор працює, а в його руках усе сперечається. А потім пішла до подружки в сусідній будинок.
А прийшла тільки надвечір, загулялася. Відчинивши хвіртку, дівчинка остовпіла … Посеред двору височіли … гойдалки! Вони легко гойдалися від подиху вітерця і так і манили до себе, так і звали…
– Це мені?! Дядько Ігорю! Це ви зробили мені? Гойдалки?!! – Не вірила своїм очам Маша.
– Тобі, Машунь, звичайно тобі! Приймай роботу! – радісно засміявся зазвичай нелюдимий дядько Ігор.
Маша сіла на сидіння і розкочувалася сильно туди-сюди, а вітер свистів у неї у вухах – щасливішої дівчинки не було на всьому білому світі…
Валя йшла рано на роботу, тому куховарство на себе теж узяв дядько Ігор. Він готував сніданок, обід. А які він пік пироги, а запіканки!
Це саме він навчив Марійку смачно готувати та столи накривати. Стільки талантів виявилося в цій нелюдимій, мовчазній людині…
Коли настала зима і день став коротким, дядько Ігор проводжав і зустрічав її зі школи. Він ніс її портфель і розповідав їй історії зі свого життя.
Розповідав, як доглядав за тяжко хворою матір’ю, продав свою квартиру, щоб допомогти їй. І як рідний брат вигнав його з домівки обманним шляхом.
Він навчив її ловити рибу. Влітку, на зорі, вони ходили вдвох на річку і сиділи тихенько, чекаючи на клювання. Так він навчив її терпінню.
А в середині літа дядько Ігор купив їй перший дитячий велосипед та вчив на ньому кататися. Він мазав їй коліна зеленкою, коли вона розбивала їх ущент, падаючи.
– Ігорю, вб’ється ж дівчина, – бурчала мати.
– Не вб’ється. Вона повинна вчитися падати і підніматися знову, – відповів він їй твердо.
А одного разу на Новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани. Увечері вони сіли за святковий стіл, який накрив дядько Ігор за допомогою Маші.
Вони дочекалися опівночі, вітали один одного, сміялися і цокалися келихами. Усім було смачно та весело. А вранці Валя та Ігор прокинулися від пронизливого крику та вереску Марійки.
– Ковзани! Ура! У мене є справжні ковзани! Білі та нові! Дякую, дякую!!! – Кричала Маша, знайшовши під ялинкою шикарний подарунок. Дівчинка притискала їх до грудей і по її обличчю текли сльози щастя.
А потім вони з дядьком Ігорем пішли на замерзлий ставок і довго розчищав сніг з льоду, а вона йому допомагала. Потім він вчив її кататись.
Маша падала, але він терпляче вів її за руку, доки вона не навчилася стояти на ногах міцно. А потім змогла проїхати по-справжньому і жодного разу не впала. Марійка тріумфувала і верещала від щастя. А коли вони вже йшли з річки, кинулася йому на шию:
– Дякую тобі за все! Дякую, тату…
Тепер плакав Ігор. Від радості. Він крадькома витирав скупі чоловічі сльози, щоб не побачила Маша, але вони котилися самі по собі…
Потім Марія виросла й поїхала вчитися в місто. У неї було дуже багато складнощів у житті. Як і у всіх. Але Ігор був поруч завжди.
Він був на її випускному. Він возив їй у місто сумки з продуктами, щоб, не дай Боже, його донечка, його Марійка не голодувала.
Він вів її під вінець, коли Маша виходила заміж. Разом з її чоловіком він стояв під вікнами поло гового, чекаючи на новини. Він няньчив своїх онуків і любив їх так, як не люблять іноді рідних.
А потім його не стало, як колись не стане і всіх нас. На прощанні Марія разом із матір’ю стояла в глибокій скорботі і кинувши жменю землі, зітхнувши важко, промовила:
– Прощавай, татко … Ти був найкращим батьком у світі. Я завжди буду тебе пам’ятати…
І він залишився у її серці назавжди. Не як дядько Ігор, не як вітчим, а як батько… Бо батько іноді не той, хто на світ привів, а хто виховав, хто ділив твій біль та радість. Хто завжди був поруч…