— Він же у мене в продажі пластикових вікон працює. Там тепер такі гроші платять! Зробив ремонт, купив нові меблі. Я ж тобі фотографії показувала, пам’ятаєш? Зоя Федорівна лише мовчки підібгала губи. Її власний син, на відміну від Максимка, вже третій рік тулився з родиною в орендованій однокімнатній квартирі десь у райцентрі. — Пощастило тобі, Рито, — ледь чутно промовила вона

Маргарита Станіславівна, поправляючи хустку, з таким виглядом розповідала про успіхи сина, наче сама щойно виграла в лотерею. Вона сиділа на лавочці біля третього під’їзду у селищі Зарічне, а навпроти неї, уважно слухаючи, кивали Валентина та Зоя Федорівна.

Зазвичай у вечірній час тут збиралися одні й ті самі сусіди.

— А мій Максимко, — її голос був таким гучним, що його було чути навіть біля сусіднього під’їзду, — купив двокімнатну квартиру. У Полтаві! І не десь, а в гарному районі, біля парку. Самісінький, без жодної іпотеки, уявляєте?

Валентина вражено сплеснула руками. Їй добре було відомо, скільки коштує житло у великих містах.

— Та ти що, Маргарито! Це ж зараз десь 2 800 000 гривень, не менше.

— О, не менше! — підтвердила свекруха, радісно киваючи. — Він же у мене в продажі пластикових вікон працює. Там тепер такі гроші платять! Зробив ремонт, купив нові меблі. Я ж тобі фотографії показувала, пам’ятаєш?

Зоя Федорівна лише мовчки підібгала губи. Її власний син, на відміну від Максимка, вже третій рік тулився з родиною в орендованій однокімнатній квартирі десь у райцентрі.

— Пощастило тобі, Рито, — ледь чутно промовила вона.

— Ох, пощастило! Не те що колись, — Маргарита Станіславівна гордовито посміхнулася. — Я вже думала, так і буде до сорока років по чужих кутах поневірятися. Як Миколка Пронін, наприклад. А ні! Справжнім чоловіком став, бачте.

Трохи віддалік, примостившись навпочіпки біля під’їзду, Станіслав, чоловік Маргарити Станіславівни, щось там підтягував у ланцюгу свого старого велосипеда. Він уважно слухав дружину, але мовчав, лише його брови все більше хмурилися. Щось у цій розмові його бентежило.

Увечері, вже на кухні, Маргарита Станіславівна поставила чоловіка перед фактом.

— Стасе, — сказала вона, ніби оголошуючи важливе рішення, — поїдемо ми до Максимка. Нарешті подивимось на ту квартиру. Три роки минуло, а ми там жодного разу не були. Місяць поживемо. Мені зуби треба зробити в Полтаві, тут ніхто не береться за таку роботу. І тобі до кардіолога не завадило б сходити.

Станіслав Петрович підняв голову.

— Але ж треба попередити їх.

— Сина попереджати? Я його мати! Зробимо сюрприз! — її тон не терпів заперечень.

— Рито, там же Наталя, його дружина… — спробував він заперечити, але слова зависли у повітрі.

— Ну то й що, що дружина? Квартира ж його! — відмахнулася вона, наче Наталя була лише додатком.

Станіслав Петрович промовчав. Зрештою, він рідко сперечався з дружиною. За сорок років спільного життя якось навчився не робити цього.

Наталя вийшла від останнього пацієнта, коли стрілки годинника показували половину сьомої. Рудий кіт на ім’я Персик, якому виповнилося вісім років, щойно пережив видалення зуба.

Операція пройшла успішно, і його літня господиня, вчителька на пенсії, не стримувала сліз полегшення у коридорі клініки. Наталя зняла білий халат, ретельно вимила руки й поглянула на телефон. Там було одне повідомлення від Максима, надіслане о четвертій дня:

— Приходь раніше, якщо зможеш.

Вона спробувала передзвонити, але Максим не брав слухавку.

П’ять років тому, коли вони одружилися, грошей у них не було зовсім. Наталя працювала ветеринарним лікарем у невеличкій клініці на околиці, отримуючи 20 000 гривень.

Максим продавав пластикові вікна, і його зарплата постійно «скакала»: то 35 000, то ледь дотягувала до 15 000, залежно від сезону та кількості замовлень.

Вони винаймали однокімнатну квартиру на першому поверсі панельного будинку, платили за неї 12 000 гривень. Жити там було непросто: таргани, яких Наталя труїла кожні три місяці, та сусід зверху, що заливав їх водою двічі на рік, додавали проблем.

Наталя економила на всьому, на чому тільки могла. Купувала продукти лише по акціях, одяг — на розпродажах. На обід на роботі їла гречку з судочка, принесеного з дому. Максим щомісяця обіцяв:

— От зараз сезон почнеться, ось зараз підуть замовлення, тоді й почну відкладати на власне житло.

Але сезони минали, замовлення приходили і йшли, а відкладати в нього так і не виходило. То новий телефон, то ремонт машини, то друзям позичив якусь суму.

Більша частина сімейних витрат лягала на плечі Наталі. Оренду вони ділили навпіл, але продукти, побутову хімію, його зимову куртку, коли стара порвалася, лікування його зубів, коли вони захворіли, оплачувала переважно вона. Наталя нічого не рахувала.

Їй здавалося, що так і повинно бути у справжній родині, де всі підтримують одне одного.

Три роки тому пішла з життя бабуся Віра Миколаївна. Мамина мама, яка виростила Наталю, коли її мама після розлучення поїхала на заробітки за кордон.

Бабуся сорок років працювала складальницею в друкарні. Жила сама у затишній двокімнатній квартирі, що розташовувалася у старому цегляному будинку біля парку.

Через пів року Наталя отримала від нотаріуса свідоцтво про право на спадщину. Бабуся залишила їй квартиру за заповітом. Тепер це житло було її, тільки її.

Наталя добре пам’ятала, як бабуся, вже зовсім слабка, тримала її за руку у лікарняній палаті.

— Наталко, — ледь чутно прошепотіла тоді Віра Миколаївна, — я квартиру тобі залишила. Тільки тобі. Щоб у тебе завжди було своє, розумієш? Без жодних чоловіків, без чужих кутів. Щоб ніхто й ніколи тебе не вигнав. Зрозуміла?

— Зрозуміла, ба, — відповіла тоді Наталя, стискаючи її долоню.

Після оформлення всіх документів вони з Максимом переїхали до нової квартири. Більше не потрібно було платити за оренду. Наталя взялася за ремонт, використовуючи свої власні заощадження.

За чотири роки вона відклала 280 000 гривень, потроху заощаджуючи з кожної зарплати. Поміняли проводку, труби, вікна, підлогу. Максим допомагав з меблями: обирав диван, шафу, ліжко, возив їх та збирав. Купував на свої гроші, скільки міг. Наталя була йому щиро вдячна за це.

Вона вважала цю квартиру їхнім спільним домом. Їхнім родинним гніздечком. І жодного разу не сказала Максиму «моя». Завжди говорила «наша».

Бабусині світлини вона розвісила по всій спальні: тут молода бабуся у друкарні, біля складальної каси; ось вона з маленькою Наталею на колінах, на дачі; а тут — на своєму останньому, вісімдесятому, дні народження, зі святковим тортом. Наталя прокидалася вранці і одразу бачила її рідне обличчя, відчуваючи тепло її присутності.

— Мамо, — промовив Максим у слухавку три роки тому, стоячи на балконі їхньої нової квартири.

— Мамо, привіт. Слухай, у мене є новина…

Мати не дала йому договорити, перебивши на півслові.

— Максиме, ти мені скажи, — її голос був наповнений докором, — тобі вже тридцять один рік. Миколка Пронін, твій однокласник, двоповерховий будинок у Зарічному збудував. Сашко Лебедєв нову машину купив. А ти що? Ні кола, ні двора. По чужих кутах. Дружина тебе утримує, мабуть. Твій батько в твоєму віці вже квартиру від заводу отримав. А ти?

Максим стояв на балконі. Внизу шумно шелестів парк, жовте листя плавно падало на асфальт.

— Мамо, — нарешті вимовив він, — я купив квартиру.

У слухавці запанувала повна тиша.

— Що-що?

— Двокімнатну квартиру. У місті, біля парку, у дуже хорошому районі.

— Ти? Невже сам?

— Сам, мамо.

Маргарита Станіславівна мовчала, наче переварюючи почуте. А потім її голос змінився, став таким лагідним, яким Максим не пам’ятав його ніколи. Він був ніби оксамитовий, сповнений незвичної ніжності.

— Максимку, синку! От це так. От це справжній чоловік! Я пишаюся тобою! Чуєш? Пишаюся!

Максим стояв на балконі, міцно притискаючи телефон до вуха, і не міг вимовити ні звуку. У свої тридцять один рік він уперше почув від матері слова гордості.

Ближче до восьмої вечора Наталя, втомлена після зміни, піднялася на свій третій поверх і, діставши ключі, відчинила двері. Замість звичного порожнього передпокою її зустріли дві величезні старі коричневі валізи, стягнуті ременями, ніби їх збирали в далеку подорож.

Поряд з ними примостилася сумка з картоплею, а на поличці для взуття красувалася банка з огірками. На підлозі стояли чоловічі черевики сорок третього розміру та жіночі туфлі на невисоких підборах.

З кухні чулися чиїсь голоси. Наталя мовчки пройшла коридором і зупинилася на порозі, відчуваючи, як у серці зароджується неспокій. Там, біля відчиненого холодильника, панувала Маргарита Станіславівна. Вона діставала продукти й викладала їх на стіл: Наталин вівсяний йогурт, пляшечку соєвого соусу, пакет броколі та контейнер із вчорашнім пловом.

— Що це за гидота? — бурмотіла свекруха, підозріло розглядаючи йогурт.

— Вівсяний… Хто ж таке їсть? Викиньте це!

Станіслав Петрович сидів за столом, попиваючи чай зі своєї улюбленої кружки із зображенням кота. Побачивши невістку, він лише ніяково кивнув.

— Добрий вечір, Наталко, — промовив він.

— Добрий вечір, Станіславе Петровичу, — відповіла Наталя.

Маргарита Станіславівна обернулася.

— А, прийшла. Ну, вітаю, Наталко. Ми тут у вас трохи порядку наводимо, по-господарськи.

Максим вийшов із кімнати, його обличчя було бліде й напружене.

— Наталю, привіт, — сказав він, ледь усміхнувшись.

— Ну от, батьки приїхали. Несподіванка. Залишаться на місяць. Мамі треба зуби полікувати, татові до кардіолога сходити.

— Місяць? — перепитала Наталя.

— Ага. Я хотів тобі написати, але вони вже дзвонили у двері, вже стояли на порозі, — буркнув Максим.

Свекруха зачинила холодильник і владним тоном заявила:

— Значить так, Максиме. Ми з батьком у великій кімнаті будемо. У спальні. Там ліжко нормальне, двоспальне. А ви в маленькій, на дивані. Вам, молодим, і там буде добре.

Наталя повільно зняла куртку і повісила її на гачок.

— Маргарито Станіславівно, — почала вона спокійно, — давайте сядемо і все обговоримо. Без зайвих емоцій.

— А що тут обговорювати? — здивувалася свекруха.

— Як ми будемо жити цей місяць, — пояснила Наталя.

— Я щоранку о сьомій уже на роботі, іноді бувають нічні виклики, а повертаюся пізно. Давайте домовимося: маленька кімната — для вас, там розкладається зручний диван. Спальню ж я б хотіла залишити нам. Холодильник, звісно, спільний, але мої продукти, будь ласка, не викидайте. Це не «гидота», це моя їжа.

Свекруха довго дивилася на невістку.

— Правила, значить, встановлюєш, — протягнула вона.

— Я прошу вас, по-людськи, — відповіла Наталя.

Маргарита Станіславівна нічого не сказала у відповідь. Вона просто розвернулася і попрямувала коридором до спальні. Наталя рушила за нею, а Максим мовчки плентався слідом.

Свекруха зупинилася посеред кімнати, озирнулася. Велике двоспальне ліжко з сірим покривалом. Шафа-купе. Вікно, що виходило прямо на парк. І стіна навпроти ліжка, де в простих дерев’яних рамках висіли бабусині світлини.

Маргарита Станіславівна підійшла ближче, вдивляючись у кожен знімок: ось бабуся біля складальної каси, ось вона з маленькою Наталею на руках, ось усміхнена тримає торт.

— Це хто така? — запитала свекруха.

— Моя бабуся, — тихо відповіла Наталя.

— Ну то зніми. Я не можу спати, коли на мене зі стін дивляться чужі старі жінки. Це нагадує мо.рг. Прибери негайно.

Наталя відчула, як її руки холонуть, а серце стискається.

— Ні, Маргарито Станіславівно. Я не приберу.

— Що-що?

— Не приберу. Це моя бабуся. Це її фотографії. І я прошу вас поважати мій дім. Ви тут гості. Я рада, що ви приїхали. Але тут мої правила.

Свекруха повільно повернулася до неї. Її обличчя налилося багрянцем. Станіслав Петрович визирнув з кухні в коридор, спостерігаючи за розмовою.

— Свої правила можеш засунути собі куди подалі! Ми у сина вдома і будемо робити, що хочемо! — вигукнула Маргарита Станіславівна.

Наталя не стала сперечатися зі свекрухою. Вона повільно повернулася до чоловіка. Максим стояв у дверях спальні, виглядаючи винним.

— Максиме. У сина вдома?

Максим мовчав, опустивши очі.

— Максиме, — голос Наталі був на диво спокійний, але в ньому відчувалася сталева рішучість. — Відповідай мені. Відколи квартира моєї бабусі стала твоєю?

Свекруха нахмурилася, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Яка ще бабуся? Яка квартира? Це ж Максимкова квартира! Він її купив! Три роки тому!

Наталя не відводила погляду від чоловіка.

— Максиме?

Максим спочатку почервонів, потім зблід, а тоді нарешті почав говорити, затинаючись.

— Наталко, ну це… розумієш… ну тут така справа… мама не так зрозуміла… тобто я не так сказав… тобто…

— Максиме. Що ти їм сказав?

Він довго мовчав, а потім важко видихнув.

— Я сказав, що купив її. Сам. Три роки тому. Мама подзвонила, знову почала про Миколку Проніна. Про те, що я невдаха. А я стояв на балконі. Новому. І просто сказав. Воно саме вирвалось. А вона… Наталко, вона вперше в житті сказала, що пишається мною. Вперше! Мені тоді тридцять один був. Розумієш? Я не зміг потім сказати правду. Я боявся, що вона знову…

Маргарита Станіславівна дивилася на сина розгублено, наче зовсім не розуміла, про що йдеться.

— Максиме, що ти верзеш? Ти ж купив! Ти ж мені фотографії присилав!

— Мамо, я присилав фотографії. Нашої квартири. Наталчиної.

Наталя стояла біля стіни з бабусиними фотографіями. Бабуся, з маленькою Наталею на колінах, дивилася на неї з рамки. «Щоб у тебе було своє. Без жодних чоловіків. Щоб ніхто тебе ніколи не вигнав».

Бабуся сорок років набирала в друкарні чужі книжки, жила сама, економила, відкладала. Вона купила цю квартиру, коли Наталі було п’ять, щоб у внучки був свій куточок. Це було останнє, що бабуся змогла для неї зробити.

А Максимко взяв і просто привласнив усе це. Три роки він розповідав своїй мамі, що сам купив цю двокімнатну квартиру. І Маргарита Станіславівна із задоволенням ділилася цією «радістю» із сусідками.

Вони, звісно, заздрили. Тільки от бабуся, яка дивилася зі стіни з фотографій, явно заважала цій красивій вигаданій історії.

— Наталю, — Максим підійшов ближче. — Послухай. Ну, давай просто не будемо нічого говорити мамі. Нехай думає, що квартира моя. Тобі що, шкода? Поживуть місяць і поїдуть. Зате мама буде спокійна. Будь ласка. Заради неї. Вона ж так пишається мною.

Наталя подивилася на чоловіка.

— Ти серйозно пропонуєш мені цілий місяць прикидатися дружиною успішного власника? У квартирі, яку мені залишила моя бабуся? І заради цього ще й зняти її фотографії, бо вони, бачте, заважають?

— Ну, фотографії можна ж просто перенести до іншої кімнати, до тієї, що менша… — Він спробував пом’якшити.

— Ні, Максиме.

Маргарита Станіславівна тим часом трохи оговталася. Її голос здійнявся, сповнений обурення.

— Ах ось воно що! Ось як, значить! Ти хочеш принизити мого сина! Перед батьками! Перед його батьком! От яка ти! Він мені три роки розповідав, який він господар, а ти оце зараз усе зіпсувала! Ти ж йому все життя цим дорікатимеш!

— Маргарито Станіславівно, це ж не я вигадала цю історію.

— Не має значення! Ти його дружина! Ти повинна підтримувати свого чоловіка! Він голова родини! Він тут головний! Прийми це як факт!

Наталя знову подивилася на чоловіка. Максим стояв поруч зі своєю матір’ю, але не наважився сказати: «Мамо, досить. Наталя має рацію. Це її квартира. Я тобі збрехав». Натомість він повернувся до дружини і промовив:

— Наталю. Ну, справді ж. Мама права. Ну що тобі варто. Просто визнай, що я тут головний. Хоча б при батьках. Ну, будь ласка.

Наталя дивилася на нього і раптом усе їй стало ясно.

П’ять років вона економила на всьому. На йогуртах, на новому одязі, на відпустках. Платила половину вартості за оренду тієї тарганячої однокімнатки, купувала йому куртку, лікувала зуби.

А потім, коли з’явилася ця квартира, 280 тисяч гривень, чотири роки її заощаджень, віддала на ремонт. Вона жодного разу не сказала: «Це моя квартира». Жодного разу не нагадала, чий це спадок. Їй здавалося, що це їхній спільний дім, їхня фортеця.

А для Максима виходило, що все це був лише реквізит. Декорація для гарної казки, яку він розповідав матері. І вона сама в цій казці була, по суті, зайвою.

Як ті бабусині фотографії. Її роки економії, її ремонт, її мовчання, її щире «наша» замість «моя». Усе це не мало жодного значення. Важило лише одне: пишається ним мама чи ні.

Наталя вийняла телефон із кишені. Відкрила папку з документами. Знайшла збережену виписку з Державного реєстру речових прав, яку робила для себе після оформлення спадщини. Повернула екран до свекрухи.

— Маргарито Станіславівно. Подивіться.

Свекруха подивилася. Наталя бачила, як вона читає, ледь помітно ворушачи губами.

— Власник: Коваленко Наталя Андріївна. Вид права: власність. Підстава: свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

— За спадщиною, — тихо промовила Наталя. — Від моєї бабусі. Віри Миколаївни Мельник. Ось від неї. — Вона кивнула на стіну. — Квартиру він не купував. Ремонт я робила на свої заощадження. Він купив лише частину меблів — диван та шафу.

Маргарита Станіславівна довго вдивлялася в екран. Потім підняла очі. І Наталя одразу зрозуміла, що свекруха скаже зовсім не те, що потрібно.

— Ошуканка! — закричала Маргарита Станіславівна. — Ти мого сина обманула! Ти нас усіх обманула! Ти три роки мовчала! Ти навмисне! Ти хотіла його принизити!

— Рито, — почулося з коридору.

Станіслав стояв у дверях спальні. З кухлем, на якому був намальований кіт, у руці.

— Рито. Це не вона ошуканка.

— Мовчи, Стасе!

— Рито, це Максим нам збрехав. Не вона.

— Мовчи, я сказала! — Маргарита Станіславівна різко розвернулася до чоловіка. — Ти завжди так! Завжди на чужій стороні! Син у біді, а ти його топиш!

— Рито, я…

— Мовчи!

Станіслав замовк. Подивився на Наталю. В його очах було щось схоже на вибачення. Він поставив кухоль на тумбочку і вийшов у коридор.

Наталя сховала телефон.

— Маргарито Станіславівно. Станіславе Петровичу. Я прошу вас зібрати речі. Сьогодні. І поїхати.

— Що?! — Свекруха захлинулася повітрям. — Ти нас виганяєш? Вночі? Нас, літніх людей?

— Зараз восьма вечора. Останній автобус до Зарічного о пів на одинадцяту. Я викличу вам таксі до автовокзалу і оплачу.

— Ми нікуди не поїдемо! Ми ж до сина приїхали!

— Ви приїхали до мене, Маргарито Станіславівно. Просто ви цього не знали.

Свекруха кричала ще добрих пів години. Про невдячну невістку, про те, який її син золотий, і про те, що вона всім у Зарічному розповість, яка Наталя. Максим стояв біля вікна в спальні і мовчав. Наталя сиділа на кухні і слухала.

Станіслав тихо пройшов до передпокою. Застебнув ремені на валізах. Поставив біля дверей сумку з картоплею. Взяв із полиці для взуття банку огірків. Подумав. Поставив її назад.

— Це вам, Наталко, — тихо сказав він, зайшовши на кухню. — Огірки. Рита сама солила. Дуже добрі.

— Дякую, Станіславе Петровичу.

Він постояв. Хотів ще щось сказати.

— Ти вибач нас. Я ж думав… Ну, я знав, що щось не так. Максим у нас ніколи при грошах не був. Звідки у нього 2 мільйони 800 тисяч гривень. Але Рита так раділа. Я й мовчав. Сорок років мовчу.

Наталя кивнула.

О пів на десяту Маргарита Станіславівна нарешті накинула пальто. Станіслав виніс валізи на сходовий майданчик. Свекруха у дверях обернулася.

— Максиме. Ти з нами?

Максим подивився на матір. Потім на дружину.

— Мамо, я… Я тут залишуся. Я ж тут живу.

Маргарита Станіславівна, скрививши губи, нарешті зникла за дверима. Станіслав, кинувши на сина важкий погляд, мовчки причинив за нею. Квартира одразу наповнилася дивною, дзвінкою тишею.

Максим повільно зайшов на кухню, опустився на стілець навпроти Наталі, наче й не помічаючи її зовсім.

— Ну от, поїхали. Нумо поговоримо, Наталко. Я ж просив пробачення. Ну збрехав мамі, хіба це так страшно? З ким не буває. Ми ж чоловік і дружина, п’ять років разом. Забудьмо все, га? — його голос звучав тепер зовсім інакше, ніж кілька хвилин тому.

Наталя дивилася на нього, і в її погляді не було ні краплі тепла.

— Ти не просив пробачення, Максиме. Ти просив мене продовжувати брехати. Разом із тобою.

Він спробував виправдатися, що розгубився, але вона не дала йому перебити.

— Три роки ти брехав усім. Три роки називав бабусину квартиру своєю власністю. Ти мовчав, коли твоя мати називала мою бабусю «чужою старою». І ти просив, щоб я визнала тебе господарем у моєму домі.

— Наталко, ну ми ж родина… — знову спробував він, але це прозвучало вже зовсім непереконливо.

— Я подаю на розлучення, Максиме, — твердо сказала Наталя. — І прошу тебе з’їхати звідси.

Максим втупився в неї, наче вперше бачив.

— Ти справді про це? Ти це серйозно?

— Абсолютно.

— Через якусь там квартиру? Через те, що я мамі трохи прибрехав? — Його голос перейшов на крик. — Та ти просто жорстока, Наталко! Я й не знав, яка ти насправді. П’ять років прикидалася!

— Збирай свої речі, Максиме, — повторила Наталя, відчуваючи, як її терпіння вичерпується.

Він збирався довго, наче навмисне розтягував час, демонструючи образу. Кожні дверцята шафи гучно грюкали, речі падали на підлогу. За дверима чулося приглушене бубоніння: вона пошкодує, залишиться сама, ніхто її таку не захоче, її бабуся, мабуть, була такою ж.

Наталя сиділа на кухні, не промовивши ні слова у відповідь. Вона просто чекала, доки він піде.

Близько пів на дванадцяту ночі Максим виволік у коридор дві спортивні сумки та рюкзак. З грюкотом кинув ключі на тумбочку. Постояв на порозі, чекаючи, напевне, що Наталя передумає.

— Ну й сиди тут зі своїми старими, — процідив він крізь зуби і нарешті вийшов, грюкнувши дверима.

Наталя підвелася, повільно підійшла до дверей. Зачинила, повернула замок. Якусь мить стояла, спершись спиною на холодні двері. Відчуття полегшення змішалося зі втомою.

Потім вона пройшла до спальні. Фотографії бабусі Віри Миколаївни висіли на своїх місцях: ось бабуся біля складальної каси, ось вона з маленькою Наталкою на руках, а тут — з великим святковим тортом.

Наталя обережно поправила рамку, яку свекруха, штовхнувши плечем, трохи зрушила. Вимкнула світло і лягла спати, відчуваючи, як щось важке, що сиділо в ній усі ці дні, нарешті відпустило.

Дітей у них не було. Вже за кілька днів Максим, на диво, погодився подати спільну заяву на розлучення. Через місяць їх офіційно розвели в РАЦСі.

Жодних майнових суперечок не виникло: квартира була успадкованою, а з меблів Максим забрав лише свій диван та шафу, які купив сам. Наталя придбала собі нові.

Через тиждень після розлучення Наталі зателефонував невідомий номер. Вона вагаючись взяла слухавку.

— Наталко? Це Станіслав Петрович. Батько Максима.

— Добрий день, Станіславе Петровичу, — відповіла Наталя, здивована дзвінком.

— Ти вже вибач, що турбую. Я лише хотів сказати… Я Риті все пояснив. Ну, як міг. Вона й досі не вірить, каже, що ти все підлаштувала. Але я хотів, щоб ти знала: я на твоєму боці. Бабуся у тебе, видно, була чудовою людиною. Раз таке добро тобі залишила.

— Хороша, Станіславе Петровичу, — тихо підтвердила Наталя.

— Ну от. Ти це… Бережи квартиру. І себе. — З цими словами Станіслав Петрович поклав слухавку, залишивши Наталю з теплим почуттям на душі.

На лавочці біля третього під’їзду в селищі Зарічне, у перших числах грудня, було дошкульно холодно. Валентина та Зоя Федорівна, щільно закутані в пуховики, сиділи недовго, але йти не поспішали.

— Ритусю, — почала Валентина, — ну як ви з’їздили до Максимка? Я ж так і не спитала. Як квартира? Гарна?

Маргарита Станіславівна поправила хустку. Кинула швидкий погляд на вікна протилежного під’їзду, де, напевно, хтось спостерігав. Помовчала.

— Хороша, — нарешті промовила вона, ледь чутно. — Двокімнатна. Біля самого парку.

— А ремонт як? Він сам робив?

Маргарита Станіславівна розтулила рот, щоб відповісти, але слова застрягли у горлі.

У цю мить із під’їзду вийшов Станіслав Петрович з відром сміття. Зупинився біля лавочки, ніби й не помічаючи жіночої балаканини.

— Немає у нього ніякої квартири, Валю, — спокійно, але голосно сказав він, дивлячись на сусідку. — Це дружини була квартира. Бабусина. У спадок. А він її собі приписав. А тепер розлучився. Знімає кімнату десь на околиці. Ось і вся історія з квартирою.

Валентина відкрила рот від здивування. Зоя Федорівна повільно повернула голову до Маргарити Станіславівни, чиє обличчя вмить пополотніло.

Маргарита Станіславівна сиділа на лавочці, втупившись у свої рукавички. Вона не вимовила жодного слова.

Станіслав Петрович кивнув сусідкам і попрямував до сміттєвих баків.

You cannot copy content of this page