Віра Миколаївна, мабуть, вирішила, що може “позичити” у сина все, що їй потрібно…

–  Мамо, нам із малюком доведеться в тебе залишитися… – дочка, Надя, з хвилюванням дивилася на Галину. – У Кирила животик болить, я боюся, що коли ми поїдемо автобусом, то йому гірше буде.

– Залишайтеся, звичайно, я зараз принесу ліки. Днями заповнювала аптечку якраз на такий випадок, – Галина підбігла до шухляди і дістала коробку з медикаментами. – Дивно… Я точно пам’ятаю, що сироп купувала від болю в животі!

– Може, є альтернатива? І я з собою нічого не взяла, розслабилася… – Надя вже була не рада, що поїхала до матері з сином на інший кінець міста, не підготувавшись.

– Є тільки ось це… – Галина простягла дешеві пігулки, які дитині було страшно давати.

– Я пішла в аптеку.

Поки донька бігала за ліками, від хвилювання за онука, у Галини підвищився тиск і розболілася голова.

Зазвичай жінка не страждала на гіпертонію, але все ж таки при нагоді вирішила закупити кілька препаратів, які їй рекомендував терапевт. Ось тільки у фірмових коробочках виявились порожні блістери.

– Господи! Як це взагалі можливо?! Я нещодавно купила нову пачку! – Галині здалося, що вона божеволіє.

Більше того, у ящику з ліками було підозріло порожньо. Навіть корінь женьшеню на спирту, привезений із Китаю подругою, зник!

У результаті Галина ледь знайшла потрібну пігулку у сумці. Подальші турботи про онука відволікали її, але ненадовго.

Щойно онукові стало краще, жінка вирішила викликати таксі та відправити дочку з малюком додому.

– У тебе є готівка? При замовленні через програму я випадково обрала оплату готівкою,  – схаменулась Галина, викликаючи таксі. – Якщо скасувати, буде низький рейтинг, а вартість поїздки – дорожча.

– Мамо, я взагалі зараз не ношу з собою готівку. Все на карті… – розгубилася дочка. У гаманці у Галини теж  була  лише карта та трохи дрібниці.

– Подивлюсь у “схованку”.

Галина швидко відчинила шухляду столу, де лежав конверт з подарунком. Місяць тому у Галі був ювілей, і їй подарували гроші.

Частину вона витратила, а залишок непередбачливо залишила у конверті. Тепер же замість п’яти тисяч у “схованці” лежала лише тисяча.

–  Ось… Бери,  – здивована Галина подала дочці останню купюру. Вона не розуміла, де решта грошей.

– А якщо решти не буде?

– Тоді попросиш, щоб відвіз до банкомату і знімеш гроші.

– Напевно, простіше перезамовити таксі.

– Ти маєш рацію. – Галина задумливо глянула на час очікування і… скасувала машину.

Дочка з онуком все ж таки поїхали, а Галина, втомившись після хвилюючого дня, прилягла.

– Галко, я вдома! Є щось на вечерю? – Чоловік приїхав додому від матері.

– А що тебе, мама не нагодувала?

– У неї особлива дієта. Я таке не люблю. Мені б курочки… Та з хрусткою скоринкою! Може, посмажиш?

– Я втомилася, Кирюша з  Надею були… – Галя переказала те, як минув день. – Ти, до речі, не знаєш, де гроші?

– Ну… Взагалі знаю. Мама скаржилася на те, що ми їй не допомагаємо, а в неї щось там із фіранками сталося. Загалом дав їй грошей, щоб нові купила.

– А чому мені не сказав, що гроші взяв? — Галині не сподобалося, що в чоловіка з’явилися таємниці.

– Та я думав, що ти не встигнеш помітити. У мене ж зарплатня… Мав намір повернути.

– І що? Де зарплатня?

– Та затримали. Обіцяли наступного тижня дати.

– Треба було Вірі Миколаївні наші фіранки віддати.

– Вони їй за кольором не підходять… – чоловік відвів погляд.

Галина махнула рукою. Головне, що зникнення знайшлося.

За кілька днів вона зателефонувала дочці, щоб дізнатися, як справи у онука.

– Все добре, видужав. Мамо, пам’ятаєш, ти казала, що в тебе залишилися після ремонту фіранки старі? Можеш мені віддати?

– Бери, – Галина знизала плечима. – А тобі навіщо?

–  Свекруха хоче на дачі нові повісити… Вони, звичайно, будуть завеликими, але нічого. Натомість гарні.

Галина пішла на балкон, щоб знайти старі штори, та ось тільки пакет виявився порожнім.

– Та що за справи такі в моїй хаті кояться?! Все зникає!

Галина перерила всю шафу, подивилася в інших ящиках, у пранні, серед рушників та суконь. Але знайти не змогла.

–  Доню, я, мабуть, викинула їх, – прошепотіла Галина червоніючи. Вона не викидала і точно знала, де вони лежали ще кілька тижнів тому.

– Гаразд… – зітхнула Надя. Було соромно відмовляти свекрусі, але довелося.

Можливо, Галина так би і забула про злощасні фіранки, якби не випадок. Через місяць був день народження її свекрухи, Віри Миколаївни. Як на зло, захворів чоловік, і Галині спало на думку поїхати з подарунками з дочкою, без чоловіка.

Віра Миколаївна відчинила двері і ахнула.

– З днем ​​народження! – Галина з Надією  стояли на порозі з квітами та тортом.

–  Ой… як несподівано… а я й не хотіла святкувати. У моєму віці це вже не свято… – Віра Миколаївна не дуже хотіла запрошувати гостей до хати.

– Ну, нічого, нам і не треба столу з делікатесами. У нас торт, з вас лише окріп. Ми ось навіть гарну заварку привезли, – Галя дістала з пакета подарункову упаковку чаю. Вірі Миколаївні довелося впустити гостей та піти кип’ятити воду.

– Давно ми тут не були, – прошепотіла Надя.

– Точно. Піду запитаю, чи треба чимось допомогти.

Галина зазирнула на кухню й застигла.

– Це ж мої фіранки… – На вікнах у свекрухи висіли ті ж самі зниклі фіранки.

– Що? – Віра Миколаївна вдала, що не зрозуміла, про що йдеться.

– Ці фіранки з нашого вікна, – повторила Галя.

– А… Так… Мені синок віддав. У вас вони порожнім тягарем лежали, а мені дуже треба. Старі кіт порвав…

– Але ж вам син грошей дав на нові. Сказав, що наші кольори вам не підходять.

Віра Миколаївна почервоніла, щось пробубнила і, швидко схопивши тацю, понесла до вітальні:

– Чай охолоне, ходімо. – Віра Миколаївна витягла з шухляди настоянку з женьшеню, схожу на ту, що зникла в Галі й налила собі в чай.

– А звідки це у вас? – спитала Галя.

– Та я й не пам’ятаю… Хтось подарував. – почервоніла Віра Миколаївна.

Галина одразу зрозуміла, що це її настоянка. Більше того, внутрішній голос підказав, що й інші свої зниклі ліки вона цілком можливо знайде в ящику свекрухи.

Віра Миколаївна, мабуть, вирішила, що може “позичити” у сина все, що їй потрібно…

І все ж таки це питання вона не порушила, її більше цікавив обман чоловіка. Тому,  коли вона повернулася додому,  влаштувала йому допит.

– Зізнавайся, куди поділися мої гроші?! На кого витратив? – з порога кинулась вона до нього.

– Які твої?! – спитав чоловік.

– Ті, що у конверти лежали! Я все знаю, твоя мати зізналася! Тож не відвертишся!

– Ну що тоді питаєш? Якщо знаєш… – чоловік опустив очі.

– І це давно у вас?

– Давно…

– Ах ти ошуканець! – Галина замахнулася сумочкою і давай хльостати чоловіка.

– Та за що?

– За те, що на чужу бабу витрачаєш мої гроші!

– Яку ще чужу?! Я просто допоміг матері… і допомагаю час від часу.

Галина припинила гупати чоловіка. Вона подумала, що в нього з’явилася інша, якщо він збрехав про гроші та фіранки. А виявилося, що це Віра Миколаївна всіх  обдурила.

Прийшовши в гості до сина, вона забрала фіранки, а синові сказала, що вони не підійшли і попросила грошей на нові. Свекруха подумала, що ніхто не побачить її вікно зі старими шторами, бо в гості вона кликала вкрай рідко.

Зрозуміло, провини за собою  Віра Миколаївна не відчувала. Навпаки їй дуже сподобалося отримувати допомогу від сина, але цих грошей було мало. Тому вона вигадала план.

– Галю, мені син сказав, що ти старі речі збираєшся на благодійність віддати. Ти поки не віддавай, я приїду, заберу що краще.

– У мене знайома живе на одну пенсію, діти не допомагають… Ходить у пошматованих штанях, як жебрака. І це шановна жінка, у минулому педагог!

Галині стало ніяково, що хтось у сучасному світі не може дозволити собі нові речі і, звичайно ж, погодилася. Більше того, Галя додала в сумку деякі майже нові речі, які не носила.

Віра Миколаївна з радістю все прийняла.

І знову Галя вже забула про сукні та кофточки, якби на одне зі свят свекруха не прийшла вбрана у сукні Галі.

Віра Миколаївна не думала, що невістка запрошена до далеких родичів, і вбралася в “нову” сукню. Сиділа вона на ній жахливо.

Галя навіть пошкодувала, що віддала її, майже нову, у ці не найдбайливіші руки. Сама Галина прийшла у старій сукні, не було можливості купити щось до свята.

– А я ось… Знайомій цю не віддала,  – безглуздо виправдалася свекруха. – Аж надто ошатне.

Галина нічого не відповіла, а потім поскаржилася чоловікові.

– Краще б твоя мати одразу сказала, що це їй треба речі, вийшло б не так безглуздо…

– Мама просто соромиться просити. – відповів чоловік, і Галина вирішила розставити всі крапки над “і”.

– Віро Миколаївно, якщо вам щось треба, то краще прямо говоріть. Чим можемо – допоможемо, – сказала Галина.

– Я подумаю, – із хитрою усмішкою відповіла Віра Миколаївна.

Думала вона недовго. У середині наступного дня зателефонувала невістці:

– Галю, моя подруга потребує, їй дуже треба, – завела ту саму платівку Віра Миколаївна. Цього разу Галя прийняла правила гри та підіграла:

– А що треба? Ви скажіть, я куплю та привезу.

– Ні, Галю, ти не зрозуміла! Краще грошима давай. Певну суму. А вона вже сама все придбає.

Галина трохи здивувалася від такої заяви. Поки вона мовчала, Віра Миколаївна продовжила:

– Ось номер картки. Щоб постійно не телефонувати, ти щомісяця чотири тисячі переказуй. А подруга сама вирішить, як ці гроші витратити.

– Вибачте, Віро Миколаївно, та ні. Віддати речі – це ще куди не йшло. А ось утримувати – це аж занадто. І взагалі, що за дурість ви вигадали з подругою?

– Очевидно ж, що картка прив’язана до вашого номеру! – Галя здивувалася нахабством свекрухи.

– Ну, добре! Я все скажу! Від вас не дочекаєшся допомоги! Жадібні ви. Собі на думці. От і доводиться крутитися! Я ж не можу на одну пенсію жити!

– Ми вам пропонували з правнуком посидіти, щоб заробити, але ви відмовилися, – суворо нагадала Галина.

– Пізно мені такі стреси зазнавати. І взагалі, ви повинні мене утримувати! Я у вас одна! Мати!

– Мабуть, ви й мати, але не одна. А якщо забули – поїдемо голову перевіряти. А заодно перевіримо, чому ви тягаєте у нас з дому ліки, продукти та речі! – відповіла Галя і, похитавши головою, скинула виклик.

Вона зробила висновки і вирішила придивитися до поведінки Віри Миколаївни. За розповідями подруг такі витівки свідчили про старечу хворобу мозку, тому тепер Галина була навіть рада, що свекруха не стала няньчитися з правнуком. Мало що…

Онук – це не фіранки, за ним потрібен уважний догляд.

Віра Миколаївна з того часу поводилася стриманіше і чужих речей не забирала: боялася, що діти віддадуть її на обстеження до спеціальної установи, де не буде ні фіранок, ні суконь, ні звичного способу життя. Як кажуть, – помоглося нашій мамі…

You cannot copy content of this page