Водій знав, що загине в аварії, але все одно хотів щоб я поїхав з ним

Пізньої осені стався зі мною один випадок, який не дає мені тепер спокійно спати по ночах. Справа була глибоким вечером, довелося затриматися на роботі. Я зробив всі свої справи і відправився на залізничну станцію на електричку, після електрички мені потрібно було ще автобусом добиратися до будинку.

Я вийшов з електрички і пішов на зупинку. Я глянув на розклад, потім – на годинник. Мого автобуса потрібно було чекати ще сорок хвилин. На зупинці, крім мене, нікого не було. Що робити? Вирішив спробувати зловити попутну машину.

Став я край дороги, витягнув руку. Машин в цей час по дорозі їздить мало, в основному всі проносяться повз мене. Ось одна машина зупинилася, водій опускає вікно:

– До селища підкинете? – запитав я.
– Ну, за тисячу підвезу – сказав протяжно водій.
– Ні це дорого.
– Ну, як хочеш – сказав водій, закрив вікно і поїхав далі.

Я знову намагаюся зловити попутку. Бачу, якийсь сіро-брудний Жигуль пригальмував. Я звідкись вискакую до машини і відкриваю двері. Водій з величезною посмішкою дивиться на мене і плескає долонею по передньому сидінню. Його усмішка виглядала так, немов він все життя мріяв мене підвезти.

– Мені до селища треба – сказав я, засунувши голову в салон. У машині було так холодно, що мені здалося, що я засунув голову в морозильну камеру.

«Навіщо по такому холоду кондиціонер включати?» – подумав я.
– Ти сідай! Тільки тобі близько кілометра доведеться йти пішки, якщо вийде – сказав мужик.

Я уважно подивився на його обличчя: посмішка була немов штучно натягнута; очі як у ляльки: скляні і порожні. Було в його зовнішності щось лякаюче дивне. Мені стало якось не по собі і я вирішив, що краще почекати автобус.

– Ні дякую. Я краще автобуса дочекаюся – сказав я.
– Та годі. Я навіть грошей не візьму – сказав мужик і схопився за ручку дверцят з мого боку так, що я не міг вийти.
– Ні. Ще раз спасибі – сказав я, вивернувся і побіг на зупинку.

Коли я обернувся, то машини вже не було. Поки я ловив попутку, на зупинці з’явилося кілька людей. Автобус запізнився хвилин на двадцять. Не доїжджаючи до селища, дивлячись у вікно, я побачив аварію.

Я вирішив там вийти, подивитися, що сталося, а потім дійти до селища пішки. Наближаючись до місця аварії, я побачив той самий сіро-брудний Жигуль, вірніше те, що від нього залишилося.

На місці аварії вже були співробітники ДПС і швидка допомога.

– Що трапилося? – запитав я.
– Так ось, на смерть розбився. Ви його знаєте?
– Ні – сказав я і потопав у бік селища.

Мій погляд впав на дорожній знак: селище 1 км. І тут я зрозумів, що значила та фраза, яку говорив мені мужик: «тільки тобі близько кілометра доведеться йти пішки, якщо вийде».

Мене охопив жах, адже він звідкись знав, що трапиться. З того часу мені часто сниться один і той же сон, як я з тим мужиком їду по дорозі, а потім машина перевертається і я вилітаю через лобове скло …