Вони так і не зрозуміли, що зіпсували мені все дитинство cвоєю суворістю

Проблеми спілкування з батьками у мене були завжди, особливо з мамою. Мені ніколи не дозволяли мати свою думку, а тим більше її висловлювати. Річ у тому, що я єдина дитина в сім’ї, і батькам вже було за тридцять, коли я з’явилася.

Тому вони вважали, що мене треба виховувати у суворості, щоб не розпестити і не зіпсувати. Коли я намагалася відстоювати свою точку зору, мені просто затуляли рота словами: «слухай і роби те, що тобі кажуть».

Було дуже прикро, поділитися не було з ким, подрузі сказати було соромно, хоча вона й бачила не раз таке «виховання» моїх батьків. Я вирішила, що коли виросту, обов’язково житиму окремо, хоча б навіть у гуртожитку.

Мені пощастило, тому що вчитися в нашому містечку було особливо ніде, поїхала до столиці, і нарешті збулася моя мрія – я живу далеко від батьків. Телефоном вони мене виховують, але тут я довго не слухаю, посилаюся на зайнятість.

Мама ображається, що я рідко дзвоню. Цікаво, як вона відреагувала, якби знала, що кожного разу, коли я їм дзвоню, я просто виконую обов’язок. Вважаю, що зобов’язана поговорити з ними раз на тиждень.

Говорити мені з ними нема про що, я не звикла ділитися своїми проблемами чи мріями, тому розмова у нас виходить одностороння. Я говорю, що в мене все добре, а мама дає, як завжди, вказівки та настанови.

Нещодавно батьки приїхали мене відвідати, а заразом і перевірити, як я навчаюся і як поводжуся. Спочатку я зраділа, адже трохи скучила, але потім помітила, що нам і говорити нема про що.

Мама трохи змінилася, стала добрішою, але мені вже байдуже. Я розумію, що не дуже люблю своїх батьків і думаю, що вони це теж помітили.

Виїжджаючи, батько сказав, щоб я пам’ятала, що вони люблять мене, переживають. Я розчулилася, але коли він сказав, що бачить, що його суворе виховання було мені на користь, мені захотілося, щоб вони поїхали, і більше ніколи не приїжджали. Вони так і не зрозуміли, що зіпсували мені все дитинство.