Все літо готувала і няньчила онуків на своїй дачі – поки випадково не почула, у скільки мене оцінили

– Мамо, ну ти ж все одно на пенсії, чого тобі без діла сидіти!

Тамара Леонідівна опустила сапку в борозну і випросталася. Дочка стояла на ґанку дачного будинку, в одній руці телефон, у другій – склянка з узваром, який Тамара зварила вранці. О пів на дванадцяту. Діти другу годину гасали ділянкою без нагляду.

– Я не сиджу, Оль. Я картоплю підгортаю.

– От і я кажу – ти при справі, а няня нині скільки коштує, ти взагалі уявляєш?

Оля уявляла. Оля уявляла все, що стосувалося грошей, з точністю до гривні.

Тамара встромила сапку в землю і пішла до будинку мити руки. На столі під навісом стояли три тарілки із залишками сніданку – омлет, який вона смажила о сьомій ранку, поки всі спали.

Зять Віталік сидів тут же, в плетеному кріслі, втупивши погляд у планшет із якимсь рибальським форумом. Навіть не підняв голови.

– Тату, тату, а черв’яків де копати! – заволав молодший, Артем.

– У бабусі спитай, – не відриваючись від екрана, відповів Віталік.

Бабуся. Звісно. Бабуся знає, де черв’яки, де лопата, де пластир, де обід і де совість – останнього, щоправда, у цьому будинку давно не було.

Тамара витерла руки рушником і взялася чистити картоплю на чотирьох дорослих та трьох дітей. Сьомий рік поспіль.

Дачу цю вона з покійним чоловіком брала в дев’яносто восьмому, п’ятнадцять соток, будинок, лазня – оформлено на неї одну, чоловік тоді наполіг:

– Томо, хай на тобі буде, чи мало що.

Мало що й сталося. Чоловіка поховала у дві тисячі сімнадцятому, а дача залишилася. І стала з того часу не дачею, а філією санаторію для сім’ї доньки – з безплатним кухарем, садівником та нянькою в одній особі.

– Бабу, а коли обід? – старша, Христина, зазирнула під навіс.

– За годину.

– Довго!

Довго. Картоплю ж не вона чистила.

За обідом Оля їла і водночас гортала стрічку у телефоні. Віталік хвалив холодник – єдине, що він умів хвалити.

– Тещо, у тебе золоті руки, – пробубнив він з набитим ротом.

Золоті руки. За ці золоті руки минулими вихідними він попросив «по-родинному» прополоти ще і його полуницю, яку він весною навіщось висадив на її ділянці вздовж паркану.

Її пральну машину, яка вже рік полоскала через раз, лагодити було дорого – а от спінінг за вісімнадцять тисяч на день народження він собі купив. Стояв тепер у сінях, у чохлі, жодного разу не розмотаний.

– Мам, ти по обіді з дітьми посидиш? Ми з Віталіком у місто хотіли, в торговий центр, – сказала Оля, не зводячи очей з екрана.

– У мене грядки.

– Ну, грядки ввечері, нікуди не подінуться. А магазини до восьмої.

Тамара поставила ополоник на підставку.

– А я?

– Що ти? – Оля нарешті підвела голову.

– Я теж, може, в місто хочу.

Оля засміялася. Легко, по-доброму навіть, ніби мати пожартувала.

– Мамо, ти що, тобі шістдесят два, який тобі торговий центр. Тобі й тут добре.

Віталік хмикнув у тарілку.

Тамара промовчала. Зібрала порожні тарілки, понесла до умивальника. За спиною почула, як Оля набирає когось телефоном – сестру свою троюрідну, Жанну, що жила на сусідній вулиці та забігала іноді «на чайок».

– …та ні, Жанно, відпочиваємо шикарно, – щебетала Оля. – Маманя при нас, все на ній, ми як у Христа за пазухою. Ти прикинь, нам це взагалі нічого не варте!

– Няня в місті біля тисячі на день, кухар – це взагалі, а тут все задарма. Вона ж на пенсії, що їй варто, їй же нудно одній, а тут хоч при справі. Головне – годувати її не треба та окремо готувати, з усіма їсть, економія суцільна!

Жанна щось говорила у відповідь.

– Та я їй так і говорю – сиди, мамо, ти ж безплатно! – Оля реготнула. – Дача її, готування її, діти при ній – а нам краса. На няньці з кухарем тисяч двадцять на місяць економимо, не менше. Вона нам ще й пів пенсії своєї віддає.

Тамара вимкнула воду. Стало тихо. Так тихо, що було чути, як муха б’ється в скло веранди.

Пів пенсії. Двадцять тисяч економії. Безплатно. Не треба готувати окремо.

Вона витерла руки, та пройшла до хати. Відчинила комод, де в нижній шухляді під клейонкою лежала картонна папка – там вона тримала папери на будинок, квитанції, угода з енергозбутом. Дістала папку, й повернулась під навіс.

Оля вже перестала базікати й знову потонула в стрічці. Віталік колупав у зубах сірником.

Тамара поклала на стіл перед дочкою аркуш – договір із садовою бухгалтерією та квитанції за світло, воду, вивіз сміття.

Зверху – витяг із Держреєстру, який замовляла навесні, коли переоформляла межування. Ім’я власника одне. Її.

– Це що? – Оля скосила очі.

– Це скільки коштує “безплатно”, – сказала Тамара рівно.

– Мам, ти чого?

– Світло – тисяча на місяць за вас. Вода – п’ятсот. Сміття – триста. Продукти на сім осіб – я рахувала по чеках – шістсот гривень на день. За червень – вісімнадцять тисяч. Все з моєї карти.

– Ну то ми ж тобі… – почала Оля.

– Що ви мені? – Тамара подивилася на неї. – За три роки – ні гривні. Я дивилась.

Віталік перестав колупати в зубах. Сірник завмер на півдорозі до рота. – Тещо, ви це… ви чого завелися, – спробував він.

– Двадцять тисяч економії, Олю. Це ти сказала Жанні, я чула.

Оля відкрила рота. І закрила. Склянка з узваром, яку вона тримала, нахилилася – і тонка цівка потекла на скатертину, розпливлася рожевою плямою по білому. Оля дивилася на пляму і не витирала.

– Я не так… я в сенсі…

– Ти в прямому сенсі, – сказала Тамара. – Мати на пенсії. Безплатно. Годувати окремо не треба.

Жанна, виявляється, вже йшла до хвіртки – почула з вулиці, що в сусідів щось відбувається, і прибігла на запах скандалу, як кішка на валеріанку. Встала за парканом, вдаючи, що поливає свої флокси з лійки, хоча лійка була порожня.

– Віталіку, скажи їй! – Оля обернулася до чоловіка.

Віталік підвівся. Дуже повільно. Взяв зі столу тютюн.

– Я це… подимлю піду. До річки.

І пішов. Через всю ділянку, до хвіртки, повз Жанну, не дивлячись ні на кого. Зять, який двадцять хвилин тому нахвалював золоті руки тещі, тепер побіг від гріха подалі.

– Куди?! – гукнула йому Оля.

– Скоро прийду! – долинуло вже від хвіртки. – Десь за півтори години. Або на вечерю.

Тамара сіла. Склала папери назад у папку, не поспішаючи, аркуш до аркуша.

– Мамо, ну пробач, я не подумала, – Оля заговорила швидко, тихіше. – Ну, вирвалося, з язика злетіло. Жанні ж це так, побалакати. Ти ж знаєш, я тебе люблю, ти ж мати…

– Я мати, – кивнула Тамара. – А не кухар!

– Ну, мамо!

– Від сьогодні готуєте самі. Дрова самі. Діти – на вас. Я з липня їду до Лідії Сергіївни в Миргород, до подруги, на три тижні. Квиток уже взяла.

То була неправда. Квиток вона не брала. Але візьме – сьогодні ж із телефону. Справ на п’ять хвилин.

– А ми?! А діти? – Оля схопилася. – А хто з ними?

– Няня, – сказала Тамара. – За тисячу на день. Ти ж знаєш розцінки.

Христина, яка весь цей час стояла у дверях веранди та слухала, тихо підійшла до бабусі й сіла поряд. Нічого не сказала. Просто сіла ближче. Дівчинці було десять, і вона єдина за цим столом розуміла, хто варить їй уранці какао.

Тамара обійняла онучку за плечі однією рукою. Інша тримала папку.

За два тижні Тамара справді поїхала в Миргород – вперше за сім років щось для себе. Лідія зустріла її на вокзалі, повезла показувати монастир та набережну.

Тамара ходила, дивилася і спочатку все ловила себе на думці: а діти обідали? А плита вимкнена? Потім перестала.

Про тих, що залишилися вдома дізнавалася через Лідію – у тієї невістка працювала в тій же конторі, що й Оля, і переказувала телефоном. Оля з Віталіком протрималися на дачі рівно п’ять днів.

На шостий Віталік спалив каструлю з гречкою, діти закотили рев, що «бабусин суп смачніший», а полоти полуницю було нікому. Вони поїхали до міста. Дачу замкнули.

Спінінг за вісімнадцять тисяч, кажуть, так і стоїть у сінях.

Оля дзвонила двічі. Першого разу плакала, другого – питала, «коли мати нарешті схаменеться». Тамара відповіла, що схаменулася, і поклала слухавку.

Жанна, за чутками, дуже посварилася з Олею – та звинуватила сестру, що це через її балачки все розкрилося, хоча говорила, як відомо, не Жанна.

Христина надіслала бабусі голосове: «Бабуль, приїжджай, я навчилася какао варити, як ти». Тамара переслухала тричі.

Повернувшись із Миргорода, Тамара оглянула свої грядки, які заросли бур’янами, але не посохли, дякувати сусідці.

Роботи було багато, та тішило те, що не потрібно було тричі на день готувати, мити, доглядати… Годі! Для когось економія, – а їй суцільний головний біль…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Тамара? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!